Вільний політ

Вона була з тих жінок, що кішки. У неї в крові містилися котячі бактерії, які й потрапили до неї від тодішнього її кота. Певний час їй заборонили спілкуватися з котами, але з часом вона перестала зважати на ці перестороги. У неї була кошача грація, плавність рухів і вміння завжди падати на лапи. А ще – надчутливість, котру вона називала «вільним польотом». Вона розуміла кошачу мову. У прямому сенсі цього слова. І саме в такому стані «вільного польоту», коли вона відчувала легкість буття і, найголовніше, смак життя. Смак кожного дня, кожної хвилини, кожної миті.

Вона ще сиділа у доньки в кімнаті, мала вже солодко спала, коли повагом до кімнати зайшов Він. Її кошак. Як завжди, відчинив лапою двері, просунув морду, подивився своїми круглими зеленими очима і увійшов. Повільно пройшов до крісла, де вона сиділа, понюхав пляшечку з рідиною для зняття макіяжу, пчихнув: «Могла б і щось краще купити». Понюхав її надгризене яблуко, подивився на неї з докором: «Ну, що це за їжа?», обійшов крісло, пройшовся під ліжком, потім вискочив на нього, понюхав плечико доньки, лизнув щоку і влігся у неї в ногах.

– Все, можеш йти спати. Я буду тут.

– Добре, добраніч!

Вона їх залишала, йшла до себе у спальню і смачно вмощувалася у ліжку. Вранці вона прокидалася від його муркотіння, великих зелених очей і слів: «Вставай, Соня. Пора мене годувати!»

Ще він любив сидіти з нею на балконі і коментувати все, що бачить і бачив. Він же на балконі проводив цілий день, у нього не було роботи і справ поза домом.

А потім вона перестала його чути. От так. Просто. Робота, справи, круговерть, суєта суєт. Буденність, звичайність, шаблонність. Всього багато, а душа не співає. Вона пробувала переключатися, відпочивати, дихати і сміятися. Але, не чула. Попри все.

Він знову приходив в кімнату до доньки, заскакував на ліжко, лизав малій щічку, вмощувався в ногах і дивився на неї своїми зеленими. Вона не чула, але розуміла: «Зрадниця!» Вона читала цю фразу постійно в його очах і нічого не могла зробити. Її мелодія десь згасла. Так ніби внутрішня ріка засмітилася щоденними листям, що падає з дерев.

Вона змирилася. Ну, що ж, багато хто так живе і нічого. Ніхто не задумується. І вона зможе. І змогла.

А потім було море. Безкрайнє, безмежне, тихе і бурхливе як вона сама. Вона дивилася на хвилі і відчувала вібрації у всьому тілі, дивилася на повний місяць і відчувала себе в тунелі його світла. Вона завжди у місяця просила краси і сили. І він давав. Стільки скільки вона могла взяти і, навіть, більше. Вона вдихала весь світ і тріпотіла крилами, знаючи, що її «ефект метелика» повернеться ж до неї бумерангом. У моря вона завжди просила жіночності. Вона хотіла бути такою слабкою і сильною як воно. Вона хотіла бути стихією. Розчинятися між пальцями і безслідно зникати, а потім з’являтися могутнім цунамі і змивати все на своєму шляху. Розбиватися об скелі, а потім народжуватися знову і так до безкінечності…

…Вона сиділа на балконі, вже тиждень як повернулася. Робота, справи, буденність. Кіт блимав своїми зеленими і вона читала: «Зрадниця!» Вже звикла. Пила чай, дивилася на небо. Він прийшов, сірий і великий, м’який і пухнастий. Вмостився у плетеному кріслі, вона любувалася його досконалим котячим профілем.

– О, Петька на новій машині приїхав, знову поміняв. Попередня була краща. Від цієї якийсь собачий запах, фу!

Він пчихнув і блиснув своїми зеленими.

– О! Наш зі школи йде. Не веселий, не веселий…мабуть, двійка…але гарний, гарний! Весь в мене!

– Ти, пліткар малий!!! – вона засміялася.

Його шерсть за мить із темно-сірої змінилася на світлу-світлу як ранковий туман. В очах мелькнули маленькі блискавки:

– Ти повернулася!!!

Це було лише мить. Потім його охопила поважність і розсудливість.

– Більше так не роби. Я навчу тебе правильно жити, щоб завжди чути паралельну реальність. Слухай…

– Припини, ще я не вчилася котячої філософії!!! – вона посміхнулася самими очима.

– Дарма ти… Ми, коти, знаємо толк в житті! У нас їх дев’ять. А у вас сили не вистачає на одне… Не мудрі, ви, не мудрі…

Вона затихла. Як завжди, має рацію.

– Добре, слухаю.

І він замуркотів свою улюблену історію котячого родоводу, яка починалася далеко-далеко, глибоко-глибоко в віках, ще до початку людства, коли коти могли ходити із реальності в реальність як в двері через стіну.

Вона слухала і відчувала як наливається енергією життя, її бурхлива ріка всередині забурлила і понеслася чистим, швидким потоком, її «ефект метелика» повернувся до неї бумерангом. Вона підняла руки вгору як дивний, прекрасний, незвичайний птах і відчула в собі сили для нового вільного польоту.

 

Comments

comments

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *