У неба на руках

Вона не пам’ятала, коли точно почула цей вислів вперше. Їй здається, що у пологовому будинку, тільки-но народившись, вона відкрила очі і почула: «Ця дитина народилася у неба на руках»! Хоча за усіма законами фізіології – цього бути не могло, бо це просто неможливо! Потім мама розповідала їй, що пологи були важкими, у неї була асфіксія і вона народилася без ознак життя.

Через деякий час, коли лікарі вже залишили спроби врятувати її, вона раптом закричала і відкрила очі. Старенька акушерка підійшла, перехрестилася і сказала: «Ця дитина народилася у неба на руках». Чому саме так? Ніхто не знав. У таких випадках кажуть: «народилася в сорочці», а до неї прихилилось небо. Вдруге вона цей вислів почула років через десять. Коли з хлопцями пішли на річку, купалися там, бовталися  і вона попала у водяний вир. Вона пам’ятає як їй скрутило руки й ноги, потягло донизу і не було сили вирватися і, більш того, не хотілося ніякого опору. Вона знепритомніла, а потім побачила небо, тільки не так як завжди, а зверху. І не було йому ні кінця, ні краю. Де-не-де пухнасті хмаринки. І ступала вона по них як ангел на кінчиках пальців. І було їй легко і добре, спокійно і радісно. А потім вона винирнула… Подивилася навколо, та ж річка, підпливла до берега і вийшла. Спокійно, ніби нічого не трапилося. На березі застигли старші люди і хлопці, котрі зчинили галас, що дівчинка втопилася. Виявляється, вона була під водою близько півгодини. Вона нічого не розуміла і люди навколо також. Коли з-за людських спин вийшов старенький дідок, доторкнувся до неї і сказав: «Ця дитина була у неба на руках». Звідки він знав про небо, потім постійно її бентежило. Але потому він сказав: «Вір, доню, у своє Небо і будеш завжди виживати!» З того часу всього пройшло багато. Вона здобула освіту, влаштувалася на перспективну роботу і досягла певного успіху, як їй здавалося; вийшла заміж. Про небо більше не було ніяких згадок і навіть їй почало здаватися, що то були більше дитячі марення. А потім у житті знову настав особливий момент. Вона прийшла на роботу і їй повідомили, що її звільнено. Вона знала, що була найкращою, проте інтриги, плітки, заздрість – це сила, проти якої не підеш. Та вона й не вміла. Вона вийшла з офісу, не знаючи, куди рушити. Вранці, чоловік сказав, що йде від неї, бо більше так жити не може.  Це не  вперше він збирав речі. У такі хвилини її охоплював страх і вона просила зберегти сім’ю, на що він, після довгих вмовлянь, шляхетно погоджувався. Його дратувала її реалізованість, її успішність, її потрібність. Він не міг себе знайти у цьому житті, бентежно пробував одну справу, покидав, потім – іншу. Хотів все і відразу. І ось знову йому щось забракло. Вона пішла до парку, на дитячих майданчиках галасували діти, мамки купками обговорювали свої мамсько-дитячі справи, на лавочках сиділи старенькі. Вона вийшла на галявину, сіла на траву і підняла голову. Очі примружилися від блакитного-блакитного Неба, такого спокійного, такого легкого. Небо ніби говорило їй: «Все добре, все тільки починається, відпусти всі хмаринки і вдихни мене!» Вона відчула його легкість. Здалося – навіть смак далекого дитинства і слова старенького діда: «Завжди вір у своє Небо!». Вона посміхнулася. Піднялася і пішла додому. Чоловік ще не пішов, чекав її спеціально, щоб знову шляхетно погодитися. «Тобі викликати таксі?» – запитала вона. З його очей метнулися блискавки, все пішло не за звичним сценарієм, він грюкнув дверима і пішов. Вона лишилася одна. І не те, щоб не боялася цього – боялася. Але, цього разу це був такий щемливо-незвичний страх, коли точно усвідомлюєш, що треба відпустити все, що хоче піти з твого життя, розрізати всі ниточки маніпуляцій, побоювань і ринутися в прірву. Але, страх невідомості, що ж тебе чекає у тій прірві? Проте, цього разу з нею було її Небо. Задзвонив телефон. «Доброго дня! Ми знаємо, що ви пишете гарні сценарії, у нас запускається новий проект і ми хочемо запропонувати вам написати сценарій до нового фільму. Ми знаємо, що ви працюєте, проте ми готові вам заплати більше! Ми розуміємо, вам потрібен час подумати, ми перетелефонуємо завтра!» Вона поклала слухавку, вийшла на балкон і підняла очі до Неба: «Невже так швидко?». Воно підморгнуло їй сонячним промінчиком через хмаринку. Через кілька років, отримуючи премію за кращий сценарій, вона, стоячи на сцені, дивилася на щасливі очі свого другого чоловіка, котрий тримав на руках їхніх двох маленьких донечок. Вона дивилася і точно знала, що це лише початок і все найкраще ще буде, адже вона тепер «у Неба на руках».

Вчасно

Comments

comments

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *