Церква

Мене завжди вабила церква і її життя. Колись, я навіть хотіла попроситися пожити в монастирі, хоч кілька днів, щоб відчути специфіку життя монахинь. Хоча, цей експеримент ще може й буде втілений у життя.

Зараз живу біля церкви і таке враження, що відчуваємо одна одну. Я щодня проходжу повз, відпочиваю на лавочках біля неї, ввечері п‘ю чай на балконі і милуюся її куполами і дзвіницею. Вона знає, що гарна. Особливо вночі. Їй зробили сучасну підсвітку і вона у нічному небі ніби ангел. А якось світло погасло на всій лінії і церква потонула в темряві. І все-одно була гарна у сяйві нічного місяця.

Мені здається, що деколи люди їй заважають. Їй добре, коли така помірна метушня. Коли зранку відчиняються двері, жіночки миють підлогу, стелять коврики, починається вранішня служба, потім, в такому ж темпі – вечірня. Знову вимивається підлога, застеляються килимки і вона зачиняється на сон.

Їй було важко на Великдень. Священники почали жваво бігати ще з суботнього рання, підганяти-відганяти машини, святити паски (раніше вона такого не бачила в суботу зранку) і так цілу добу. Вночі дзвонили в її дзвони кілька разів, всю ніч була служба і метушня до кінця неділі. В понеділок зранку знову підганяли-відганяли священники машини, легкових було замало, пішли буси; а потім, все скінчилося, стихло і вона знову поринула в своє спокійне церковне життя. Яке їй імпонує більше. А може то моя проекція на неї.

Вона знову прокидається вранці, дихає чистими підлогами, слухає людські молитви і ввечері ми п‘ємо з нею чай. Вона підморгує мені сяйвом куполів, переливом і передзвоном дзвіниць і каже: «Нікому не вір! Живи в своєму ритмі і ти зрозумієш, що життя прекрасне!»

Comments

comments

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *