Жіноча тривожність

Тепер про тривожність. Теж нашу дівчачо-жіночу тривожність. Не про оту ситуативну, що щось трапилося, злякалися і переживаємо. Ні, про базальну або постійну. Я не буду давати науковий глибинний аналіз цієї проблеми, всі мої публікації є у вільному доступі на Google Academy і дві дисертації також доступні. Колегам можуть бути цікавішими ті тексти.
Тут більш простими словами про складні речі. Базальна тривога – та, яка майже постійно присутня у жінок. «Ой, щось має статися! Ой, не може бути так добре! Ой, не смійся так голосно, бо будеш плакати! Ой, а раптом ….» Ряд безкінечний.

Цікавий момент в тому, що у чоловіків майже не буває високого рівня тривожності. Це не мої дослідження, я їх знайшла у колег-науковців. Але, я майже років 10 проводжу зі студентами тестові методики на тривожність, у всіх дівчат – середній, високий, у хлопців – низький, середній. Бувають одиничні випадки навпаки, але одиничні.
Проводила з вчителями – у жінок – середній, високий.
Значить, все-таки жінки, цікаво, Да?
Моя подруга приїхала колись з Америки і каже: «А ти знаєш, що це лише у слов’янських жінок така тривожність, у західних немає, там все спокійніше.»
Стало ще цікавіше.
Перечитавши масу літератури знаходжу дуже цікаве пояснення. Мені воно, як то кажуть, лягло. Бо, я його бачу скрізь.
Якщо взяти нашу історію, то фактично не було жодного покоління зі стабільним життям. Спокійним, стабільним. Про розквіт мова навіть не йде. У нас були війни, революції, розкуркулення, голодомори, війни, репресії, кризи, революції, війни. Візьміть хоча б останні сто років, можете взяти двісті, захопивши ще й кріпосне право. Як весь цей період почувала себе жінка? Котра народжувала дітей, відправляла чоловіка на війну, важко працювала, сама піднімала дітей, лікувала їх, шукала ім їжу, зігрівала, рятувала тощо. Я не думаю, що ім було знайоме поняття релаксу чи спокою. А ми з вами – доньки цих матерів, бабусь, прабабусь. Тривога за виживання передається на всіх генно-несвідомих рівнях. Інстинкт самозбереження, інстинкт продовження роду є значним, у жінок особливо. Ми виношуємо і народжуємо. Чому під час війн завжди більша народжуваність? Інстинкти відчувають загрозу і включається механізм самозбереження. Таким чином, людство вберігає себе від самознищення.
Трохи відволіклись. Але ж від цього нікуди не втечеш. Можливо тому, ми й досі так любимо курорти, де «все включено» і над нами всі посміюються, та й ми також? Бо, коли є їжа в достатку, наше несвідоме з інстинктами самозбереження заспокоюється: все добре, ми живемо. І наша жіноча тривожність затихає на таких відпочинках: виживемо, можна розслабитися.
Хоча, не завжди. Мені здається, лише наша слав‘янська жінка тягне на курот мішок ліків, а коли з дитиною, то два. Бо, те, що є медична страховка, що скрізь люди і все буде добре, на наших жінок не діє. Тривога, що щось станеться і ти сама маєш з цим впоратися залишається. Ну, і що приховувати, ми всі лікарі, особливо ті, у кого діти. Жоден європейський терапевт не зробить такі точні призначення як наша жінка, особливо мама. Бо, ми не довіряємо нікому. Ми тривожимось.

Пам‘ятаю, як моя подруга лише починала жити в Америці, її батьки по скайпу просили показати, що у неї в холодильнику. І коли вони бачили, що він пустий, там лише йогурт, у них була паніка. Переконання, що внизу цілодобовий супермаркет і що, зараз все можна купити, не спрацьовували. Холодильник має бути повний, тоді спокійно. Інакше, тривожимось.

Ми ще так і не навчилися відпускати своїх дітей спокійно гуляти без «одягни шапку, куди ти йдеш, з ким, ти в цьому замерзнеш, тобі в цьому буде жарко, це не їж, то не пий і т.д», бо тривога поколінь наших жінок ще й досі в нас сидить. І хтозна скільки буде сидіти.
Якщо все навколо добре, жінка придумає собі тривогу.

Пам‘ятаю, як ще я вчилася у школі і постійно лякали людей кінцем світу, армагедоном, таким страшним словом. У нас була сусідка, котра щоразу збирала всі свої кришталі в мішок (а там було що збирати) і заносила у підвал. Через три дні фальшивої тривоги, виймала. Так, разів п‘ять. І переживала страшенно. Я тільки тепер задумалася, ну, от якби реально Армагедон? От вижила б вона і що далі? Зруйнована планета: вилазить з підвалу вона і мішок з кришталем. Як ото з мультфільму: робот Воллі і тарган, і маса сміття) а у неї кришталь.

Але! Головне це розуміти і зміщувати акценти тривоги з наших близьких на саму тривогу. Розуміти, що так ми влаштовані, нічого поганого не трапиться, якщо ми не будемо туди спрямовувати всю нашу невротичну жіночу енергію. Врешті решт, якщо щось і має бути, то від того, що ми переживаємо, меншим воно не стане.

І тривога сама по собі не дівається. Вона нейтралізується діями, активністю. Щось треба робити, переключатися. Моя тривога виливається у в‘язання і гарні светри з аранами; можна малювати, писати, вишивати, прибирати, все що завгодно. Аби прибрати себе від об‘єкта нашої тривоги. Сьогоднішня тенденція до йоги і медитації – взагалі прекрасна річ. Одним словом, робимо все, щоб ми себе добре почували, бо самопочуття наступного покоління залежить від нас сьогодні.

#рік_досягнень #нотатки_психолога #творити_свій_простір #innalukyanets

Аполлонами народжуються, Венерами стають

Сьогодні хочеться поговорити про нашу дівчачу-жіночу невпевненість у собі. От чоловіки відразу народжуються Аполлонами, в основному. І так все життя вони й аполлонять: не старіючи, не набираючи вагу, не кажучи нісенітницю, не маючи целюліту тощо.
У дівчат все по-іншому. І не лише з зовнішністю. З тим, що я «не впораюся, не зможу, не потягну, не така сильна, не така досконала, не така розумна, не така вродлива, не така струнка». Таких «не» маса і у кожноі свої.
Якась частина дівчат включається у боротьбу з собою, результати зазвичай є. Часто ненадовго. Я проти боротьби. Я за прийняття себе і проходження крізь. Це стосується і всіх страхів, що виникають. Страх публічного виступу, страх близьких стосунків, страх нової посади, страх зміни звичної обстановки…

Мені близька Хакамада: треба вмерти заздалегідь. Уявити найгірший варіант, що у вас ніколи нічого не вийде, прожити день з уявною поразкою, зрозуміти, що сонце все-одно встає щоранку, життя продовжиться. І проживши це – спокійно або неспокійно проходити крізь свій страх.
А потім завести собі таку умовну скриньку і колекціонувати свої успіхи. І хвалити себе. Постійно. І коли зовсім не в ресурсі, і самооцінка знову впала, можна відкрити свою умовну скриньку перерахувати свої успіхи і відчути, що не все так погано.

Я колись страшенно боялася літати літаками. І зараз боюся, але літаю. Ну, от такий у мене дискомфорт замкнутого простору. І я довгий час уникала будь-яких подорожей літаками. Я вже знаю звідки цей страх, де він взявся, і все таке інше. Але, поки він мені сильно не заважав, я його ігнорувала. Але, потім народився син. І я подумала, що я не зможу показати йому цей світ, бо я боюся. І він буде боятися. Дитина – це неабияка мотивація. Особливо для мене. Я наважилася полетіти літаком вперше в Париж. Щоб подивитися як я з цим всім впораюся. Чоловік поряд. Мені здавалося, що в літаку я вмирала тричі. Я робила все, що радять психологи в такому випадку: глибоко дихала животом, переключала увагу, думала про приємне і не говорила собі, що це не страшно. Страшно. Я так і казала собі: страшно. Але не смертельно. Від панічних атак не вмирають. Через них проходять.
Пам‘ятаю, як мені мало вірилося, що я можу бути в аеропорту де Голля в Парижі. Все було як на автоматі.
І вже сидячи в одній із паризьких кав‘ярень з величезними панорамними вікнами, дивлячись на паризькі вулички і попиваючи каву з круасаном, я нарешті зрозуміла, що я це зробила!
Я собі тоді сказала: «Інна – ти супермодчинка! Ти це зробила!!!»
І кинула в свою умовну скриньку умовну кульку-успіх. Бо, я успішно пройшла крізь свій страх.
З тих пір, я колекціоную свої перемоги і переможки для себе.

Я схильна до ризиків і авантюр, але я маю розуміти для чого це мені. Я, наприклад, не пригну з парашутом з літака, бо не знаю навіщо. Але, я приклала всі зусилля, щоб захистити докторську дисертацію, хоча ризиків там завжди багато і парашут міг не розкритися. Це, до речі, ще одна кулька-успіх в моїй скриньці. Вони складні можуть бути лише для мене, саме тому – вони мої.

Взагалі, наша невпевненість влаштовує багатьох. Вона має «вторинну» вигоду, як кажуть у психологіі. Для самої людини – можливість не брати на себе відповідальність і приймати рішення, бо «боюся, хворію, не зможу, не дозволяють, батьки\чоловік\діти будуть проти тощо. Чоловіків не завжди влаштовують жінки, що раптом стають стрункішими, розумнішими, вродливішими, активнішими. Бо, тоді потрібно щось змінювати у собі, напружуватися, доростати, а не хочеться. На роботі рідко радіють професіоналу-конкуренту, бо тоді стає видно хто є хто, а змінюватися знову не хочеться або вже не можеться. Близьке оточення втрачає свій вплив і не має можливості маніпулювати і т.д. Одним словом, наша невпевненість більш вигідна всім і навіть деколи нам самим.
З іншого боку, невпевненість, сумніви – це нормально для росту вперед і змін у собі. Самовпевненість – це вже ні, з такими людьми складно і жити, і дружити, і працювати. Бо, позиціонування «Я – класна, а ви – так собі» підходить не всім. Особливо тим, хто «так собі», тобто решті.
До речі, психологи знають, що манія величі і комплекс меншовартості – це дві сторони однієї медалі. Тобто, в основі мегаломаніі лежить меншовартість. Такий собі особливий механізм прояву.
Одним словом, завжди класним є баланс. Найкраща комунікація з людьми впевненими у собі. Там позиціонування таке: «Я – класна і ви – класні!»
Чули останнє інтерв‘ю Алли Пугачовоі у якійсь передачі:
«Мне в Инстаграмме пишут, что «она старуха!» Да, я старая! И я знаю это. Я проживаю каждый день как счастье. Для меня уже важно утром проснуться и прожить день. И радоваться.»
Впевненість. Прийняття себе. Комфорт. Гармонія. Щастя.
Бо, впевненість – це прийняття себе.
Але ж вона не народилася з цим, вона до цього прийшла. Своїм шляхом.
Я раджу свій, зі свого особистого і професійного досвіду. Це Аполлонами народжуються, а Венерами стають. І кожна Венера має мати свою скриньку з своїми, тільки їй відомими успіхами.

#психологія_жінки #творити_свій_простір #innalukyanets

Вона любила малювати квіти

Вона любила малювати квіти. Як виявилося. Сиділа і малювала вже три години підряд. Діти давно заснули, на годиннику  – друга ночі, а вона малювала і відчувала неабияке піднесення і натхнення. Не могла зупинитися. Зранку на роботу, дітей – в садок і школу, а вона все малювала і малювала, як дихала і не могла надихатися. Цього разу, це був бузок. Кожну пелюстку вона смакувала, надаючи їй особливого відтінку, кожна пелюсточка була різною і не повторювалася. Букет бузку, що стояв у скляній прозорій вазі на столі. Він був прекрасний, а вона відчувала задоволення і щастя. Продовжити читання “Вона любила малювати квіти”

Княгиня

Вона сиділа мовчки, її переповнювали лють і розпач, але цього ніхто не бачив. За 20 років, будучи великою княгинею, вона навчилася володіти собою. Сьогодні її везли до монастиря, де вона має прожити решту свого життя. Вона була дружиною Великого князя 20 років, тепер він змусив її до розлучення і відправив до монастиря. Її супроводжувала свита і охорона, щоб не втекла. Та вона б і не тікала, це не личить її гідності. Якби треба було іти на ешафот, вона б пішла, з високо піднятою головою. Якби мова йшла про коней, сказали б – порода!

Але Бог їм не дав дітей. У цьому вся річ. І вона не знає, чому. Коли її обирали серед 500 претенденток на царську наречену, вона відповідала всім вимогам. Ії дивилися бабки-повитухи, міряли стегна, міряли талію, дивилися кожну щілину і визнали такою, що може народити багато-багато дітей! Здоровою, сильною, міцною і гарною. А воно он як вийшло…

Вони молилися, і жили в монастирях, і всі священики просили Бога потомства для держави. Нічого не допомогло. А потім він її зненавидів. Різко, раптово. Вона почала його дратувати. Раніше він радився з державницькими справами, шукав підтримки, притулившись до її грудей, і вона гладила його по голові, як дитину, і він засинав спокійно і безтурботно, ніби вона була найбільшим охоронцем його душі. А потім раптово все припинилося…

Вони приїхали вночі, її провели до її кімнати. Її проводив конюх, найвищий чин при царському дворі. Гарний, сильний, палкий. Довірена особа сім’ї. Тепер уже – не сім’ї. Вона оглянула майже пусту кімнатку. Сіла на ліжко і задумалась. Він присів коло неї.

– Не хвилюйтесь, все буде добре, – сказав він тихенько.

Вона мовчки кивнула головою. Звичайно. Буде. Вона притулилася до його плеча, сильного, міцного, чоловічого. Він вдихнув запах її волосся, її ніжної, доглянутої шкіри. Вона завжди була такою недосяжною, такою красивою, такою далекою… він потягнувся до соковитих губ і вони відповіли. «Це ж останній раз у твоєму житті, більше такого не буде,»- прослизнула думка в її голові і вона дозволила себе любити…

Вона звикла до монастирського життя. Черниці її боялися і слухалися. Її тон, манери, осанка назавжди залишаться царськими, а люди бояться величі і сили. Вони готові були вмерти за неї і вважали це за честь. І, те, що вона народила через дев’ять місяців сина, мало стати таємницею монастиря.

Тепер вона розуміла всю суть. Наважся вона на цей крок раніше, не було б розлучення, не було б ненависті, не було б люті. Ніхто не підказав, вона не додумалася. Проте, тепер вона раділа так сильно, вона була такою щасливою, як ніхто ніколи не був. Крім того, у неї відкрився дар знахарства і лікування. Випадково. У однієї черниці боліла голова, вона приклала руку до лоба, почитала заговір, котрий знала від бабусі і все минулося. Чутка швидко поширилася і вона допомагала людям. Навчилася розбиратися у травах, заварювати лікувальні напої, знала заговори. І щовечора, перед сном, вона клала під подушечку синові пучечок трави і читала заговір-оберіг.

А якоїсь ночі він знову явився до неї.

– Мене прислав цар. Йому точно відомо, що ти народила дитину. Це неможливо. Він вважає, що це його син. Я мушу його побачити.

Вона ствердно кивнула головою. Взяла свічку і повела його темними монастирськими ходами. Провела до церковної гробниці. Була зовсім свіжа, малесенька могильна плита:

– Ось. Він помер при народженні.

– Як ти його назвала?

– Юрій. Так і передай. Можемо відкрити, щоб ти побачив.

– Ні. Не треба, – його сіпонуло від самої думки.

Коли він пішов, вона зовсім іншими ходами пройшла до затишної теплої кімнатки, біля ліжечка дитини дрімала черниця. Вона підійшла до сина, поклала пучечок з травою йому під подушечку, прочитала заговір і молитву, відпустила черницю і заснула біля сина.

Деякий час все було добре і спокійно. Та потім, піймали черницю з отрутою для її сина. Вона врятувала його один раз, другий, третій. І розуміла, що так не буде щоразу, коли вона не встигне. І знову її опанувала лють, ненависть і розпач. Відчай. Відчай проникав у всі частини її тіла, її душі, її думок. Розривав на частинки, заганяючи у безвихідь, і з’являлося у ній, щось дике, неконтрольоване, безстрашне і готове на будь-що заради своєї дитини. І саме у цьому украй розпачливому стані народилася думка про те, що є єдиний вихід. І вона окріпла з цією думкою, відродилася заново і стала сильною, як сталь.

Вона прийшла опівночі до хатини ведуна. Його боялися всі, він знався з нечистою силою. Вона постукала у двері. Він відчинив, впізнав, впустив. Вона поклала скриню з перлами, діамантами, смарагдами, сапфірами.

– Все дуже серйозно, – сказав він. – І що, цього разу?

Вона сказала.

– Мабуть, вже його час. Хоча, твоє слово вирішальне.

Вона ствердно кивнула головою.

– Добре, я все зроблю.

Він дивився, як вона віддалялася. Її царська осанка запам’ятається всім надовго, ніяка молода литовська княгиня не замінить її величі, могутності й сили.

Вона йшла і думала, що їй треба вберегти сина. Ще два місяці, бо за два місяці, Його, їхньої найбільшої небезпеки, вже не буде. Вона знала, як він помре і скільки буде страждати. Потім буде смута, семибоярщина. І доля цілої країни склалася б інакше, якби інакше склалася доля цих двох людей. Але тепер буде так, як вирішила Вона. Вона, Соломонія Сабурова перша дружина Василя ІІІ, батька Івана Грозного.

Вчасно

Як жінці пережити зраду? (відео)

Завжди актуальна тема про чоловічі зради і те, чому вони трапляються. Я, власне, не буду зупинятися саме на цьому питанні, бо зараз скрізь можна знайти інформацію про типажі чоловіків, які більше або менше схильні до зради. Мене більше турбує жінка і як вона має справитися з цією ситуацією, якщо вона трапляється у її житті. Будь-яка зрада – це криза у житті подружжя чи людей, котрі кохають одне одного. Це гострий сигнал про те, що щось йде не так. Продовжити читання “Як жінці пережити зраду? (відео)”

Божа воля

Вона йшла до своєї машини. Зупинилася, вітер розвівав волосся і, здавалося, давав їй дихати. Вона дивилася на дерева, гілля яких гойдалося на вітрі. Світ дихав, дихав на повні груди. І вона намагалася дихати в одному ритмі зі світом. Але виходило важко. Кілька сльозинок прокотилися по обличчю. Вона плакала рідко. Та коли плакала, то сильно. Тільки-но лікар їй сказав, що у неї не буде дітей. Ніколи. Хоча, він, власне, не так сказав. Він сказав: «Вам треба змиритися, що їх може не бути. Так, то так, ні – то ні!» І можна було б не звертати увагу на його слова, якби цей діагноз не повторювався у неї вже десять років. І якщо, протягом десяти років було – ні, то тепер ймовірність отого «так» зводиться до нуля. Продовжити читання “Божа воля”

Що треба жінці, щоб володіти світом?

Тема прояву жіночої сексуальності в політиці сьогодні досить актуальна. Всі звикли до строгого етикету і правил вигляду жінки у політичному, адміністративному, бізнес середовищі. Її одяг, її манери, зачіска мають відповідати «затвердженому» дрес-коду. Продовжити читання “Що треба жінці, щоб володіти світом?”

Звідки брати і як відновлювати енергію жінці, – Інна Лук’янець (відео)

Де брати і як відновлювати енергію жінці? Яка вона жіноча енергія, на яку, як метелики на вогонь, злітаються чоловіки? Про все це розповідає психолог Інна Лук’янець. Продовжити читання “Звідки брати і як відновлювати енергію жінці, – Інна Лук’янець (відео)”

Жінкою не народжуються, нею стають

Досить часто чоловіки у сімейних стосунках намагаються принижувати своїх жінок, насміхаються над ними, над їхніми діями, вчинками, агресивно іронізують. Не будемо брати проблему насилля і жорстокого поводження, бо це зовсім інша тема і ситуація. Але от таке зневажливе ставлення до власної дружини або партнерки є прийнятним і поширеним у нашому суспільстві. Причин, як завжди, багато і всі суб’єктивні, кожну ситуацію, кожну людину потрібно аналізувати окремо, але якісь загальні тенденції я давно спостерігаю. Продовжити читання “Жінкою не народжуються, нею стають”