Про тістечко

Сиділа минулого тижня у свого майстра в салоні краси, розглядала журнальчик. В одному – побачила красивенне тістечко, таке біле-біле, повітряне, легке і якесь надзвичайно рідне, ніби я його все життя їла. Насправді, ніколи. Називалося воно «Анна Павлова». Я поцмакала язиком, погортала сторінку туди-сюди, подивилася на нього з різних ракурсів, під різним кутом світла і пожалкувала, що в Черкасах такого ніколи не бачила і точно ніде не знайду.
Після салону, заїхала випити каву в кафе, де я буваю дуже часто і саме там п‘ю свою каву. Підходжу до вітрини з тістечками і……ви не повірите – серед усіх звичних їхніх тістечок, красується посередині, ніби чарівна наречена – Анна Павлова, з полуницями зверху! Все, як у журналі. Один в один. У мене аж подих перехопило. Кажу до дівчат-офіціанток: «У вас же ніколи їх не було?!» «Не було», – посміхаються, – сьогодні вперше. Почали робити.»
Сиджу за столиком, п‘ю еспресо макьято і ім «Анну Павлову». Знаю, що точно таке не пробувала, а відчуття, ніби знаю все: і смак, і крихкість, і повітряність і легкість тістечка. І стан внутрішній такий, знаєте, спокійний, гарний, ніби має статися диво, як в дитинстві… І раптом, перед очима випливає ціла картина.
Мені років 8-9, мама виходить після роботи з медколеджу і ми йдемо в таке ніби кафе «Струмочок». Зараз там кафе «Хрещатик». Тоді це була вулиця Урицького. Чомусь завжди було сонячно, затишно і щасливо.
Ми заходимо туди, а там цілий прилавок вкусняшок-тістечок. Картошки, трубочки, пеньочки, бісквіти з різними кремовими квіточками зверху і ще всього-всього…! Ми беремо всього по чуть-чуть, а мама бере завжди кілька таких «воздушок»: два великих безе посередині скріплених кремом!
І от поки ми дійдемо додому, до білого будинку навпроти тодішнього гастроному «Украіна», я з‘ідала одну таку «воздушку». Вона була така гарна, повітряна і біла, ніби пачка балерини і розкришувалася в руках точно так як … «Анна Павлова»…