Про свободу і прийняття

Їхали сьогодні ввечері з дачі додому. Кіт гуляв на дворі. Забираємо кота, кличемо. Не йде. Я його і припрошувала, і пакетом з кормом шелепотіла, і сварилася. Не йде. Тікає, ховається в кущах, залізає в альтанці на комин і зверху на мене блимає своїми зеленими. І каже: “Не піду!”
Зробила паузу. Послала сина з чоловіком. Без результату. Пішла сама. Не йде. Стою і думаю, щось не вірно роблю. Всесвіт не любить витрачати енергію дарма. Якщо виникають такі труднощі, значить, щось не так. Боротьби не має бути. Двері мають відчинитися самі. Раз так складається ситуація, значить так зараз треба. Дивлюся на кота і читаю в його зелених: “Дай мені свободи, хоч одну ніч.” І я, людина, котра цінує свободу понад усе, розумію його як ніхто. Я не терплю обмежень, рамок, замкнутого простору і зачинених дверей. Я завжди повернуся туди, де мене чекають, туди, де відчинені двері завжди. Щоб і зайти і вийти.
– Я завтра приїду, – кажу я і йду до машини. Розумію, що роблю вірно, але трохи сердита. Бо, завтра день спланований і потрібно кудись втулити поїздку на дачу.
Від’ізджаємо від дому і раптом син згадує, що забув телефон. Вертається додому, ми чекаємо в машині. Приходить з телефоном і котом на руках!!!
– Ти де його взяв? Ти як його зловив???
– Я не ловив. Він сам прийшов. Терся об ноги і я взяв його на руки.
Всесвіт не любить витрачати енергію дарма. Двері мають відчинитися самі.
Ті, хто люблять все тримати під контролем і ситуації, і людей, насправді не сильні, і не підприємливі. Всередині страх. Страх від слабкості. Сила в тому, щоб прийняти. І відпустити. Якщо твоє – то повернеться, якщо ні – значить ніколи твоїм не було.
Треба прийняти. Любий варіант.

Comments

comments

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *