Море любить нас справжніх

На пляжі багато різних людей: різні національності, різні релігії, різні кольори шкіри. Наших жіночок видно відразу. Жіночок пострадянського простору: вони ніколи не плавають на повну. Вони бояться зіпсувати зачіску і чітко слідкують, щоб не попала вода на волосся. Середземноморська вода на лак «Прелесть» або «Нівея», то вже без різниці. Європейки пірнають, одягають дитячі ласти і ,навіть, маски. Мусульманки, до речі, в своїх щільних одежах теж пірнають. Біля своїх чоловіків і дітей, як ті специфічні русалки.
А ще ознака – якщо вся в золоті йде в море – точно наша або росіянка. Це вже діти тих тіточок. Вони то ніби й сучасні вже, але ще з тими стереотипами.

Є в готелі така стильняча молода жінка з сім‘єю, постійно з макіяжем і блондовим з рожевими кінчиками волоссям зачесаним назад. По типу ірокеза, але якось гарно так. Завжди однакова. Вона так йде на море і так йде з моря. З образу не виходить. Не розслабляється ні на мить.

Сьогодні до нас пляжі підбігає заплакана дівчина, вся в паніці, загубила обручку, дорогу з каменем (мабуть діамант)
і просить Влада в масці попірнати і пошукати. Ми з чоловіком дивимося на це по-філософськи, як в тому анекдоті: «Дякую, Боже, що взяв грошима!». А, Влад ще не зовсім філософ, а гарний добрий хлопчик, пішов шукати. Через деякий час до неї дійшло, що він же в окулярах взагалі-то, а тут пірнає без них ще й в масці. Не знаю, що він там бачив, але сам процес йому подобався. Вона бере маску в нього починає пірнати сама. Ми з чоловіком продумуємо всі версії її переляку і сходимося до думки, що приїхала відпочивати сама і тепер має сказати чоловікові, що втратила обручку. Помилилися. З Владом вони не впоралися, вона пішла за чоловіком. Пірнали з одною маскою втрьох: вона, Влад і чоловік. Треба сказати, що крім втраченої обручки на ній ще золоті сережки, цепочка з кулоном і ще один перстень на руці. Пара зовсім молода. Не витримав мій чоловік, пішов виясняти, де вона заходила в воду, де виходила, куди плавала. І тут вона каже: «Вот здесь я заходила и плыла, и оно ещё было, потому что я следила за ним!»
Уявляєте, Да?! Людина приїхала на Середземне море і замість того, щоб плюхнутися в його хвилі і насолодитися ним всім, вона чинно пливла і слідкувала за своїми прикрасами!!!
Але, я до чого веду. Не знайшли вони ту обручку. Вона сиділа теребила на пальці останній перстень, плакала, трималася за голову…

А я подумала: море – воно ж справжнє, його не обманеш, воно не любить фальшиві цінності. Морю потрібні справжні емоції. Вона не дала йому радість, воно викликало в неї сльози. Але справжні.
Мені здається, що треба про це пам‘ятати, коли йдеш до моря. Море любить нас справжніх.
Власне, як і життя…

#щоденні_нотатки_психолога #творити_свій_простір #innalukyanets

Comments

comments

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *