Монолог жінки

“У вас дуже гарне лице, майже без зморшок”, – вона часто чує цю фразу. Всі зациклилися на зморшках і на тому, що їх не повинно бути. А що поганого в них? Хоча, вона сама нещодавно була в салоні, щоб дізнатися про особливості догляду за віковою шкірою. Їй відразу запропонували ботокс. Або можна щось полегше, але ж колоти. На якусь мить вона підпала під загальну паніку, страх старіння, некрасивості, непотрібності і всього, що асоціюється з цим. А потім пригальмувала. А навіщо їй обличчя двадцятилітньої?

В двадцять ще немає тієї історії життя, котра залишає зморшки на обличчі. У двадцять все ще тільки починається. Лице двадцятилітньої, як чистий листок паперу, життя тільки починає наносити штрихи майбутньої долі. А їй не двадцять, їй сорок. За плечима великий досвід, перипетії життєвого шляху. Ій вже є що сказати цьому світу. В ній є стрижень і впевненість, своя краса і неповторність, мудрість і глибина. Можна прибрати всі зморшки і мати обличчя ляльки. Ідеальне, гарне, але в ньому не буде життя. Її життя.

Вона сіла перед дзеркалом і уважно подивилася на обличчя. Ось, ця зморшка з’явилася тоді, коли хворів син і сім діб не збивалася температура. Сім діб тривоги, страху, болю і неспання. А ось ця, поряд, – він був у реанімації. Вона придивилася уважно і посміхнулася. Була ще одна, але вже немає. Коли лікарі поставили діагноз безпліддя, вона з’явилася. Зморшка болю і безпорадності. Після народження сина – вона зникла. Сама. Ось ці дві дрібненькі, ледь помітні, виникли, коли були проблеми і в сім’ї, і на роботі. А он та – коли синові поставили страшний діагноз і вона кілька років металася між двома країнами, кількома лікарями і різними висновками. Намагалася зрозуміти, як з цим жити, а потім, чи взагалі це є. А ось найглибша, котра вже ніколи не зникне. З’явилася, після втрати найріднішої людини.

Їй так і сказали в салоні, що тут обов’язково треба колоти ботокс, але оскільки вона глибока, то треба ввести спочатку гель, щоб заповнити вакуум. Смішні… хіба пустка, яка виникла після втрати людини заповниться гелем? Хіба ботокс, котрий буде стримувати м’язи, стримає біль в серці і в душі? Чи коли приберуть цю зморшку, разом з нею зникне і страждання, і пам’ять про Нього? І чи треба? Чи готова вона заради ідеального обличчя відмовитися від свого життя? Звичайно, ні! І для кого? Щоб подобатися чужим людям? Так, вона вже давно не в тому віці, щоб залежати від думки чужих людей. Щоб подобатися власному чоловікові? Так, навіщо такий чоловік, котрому потрібно лише ідеальне тіло. Щоб подобатися собі? Вона любить своє життя і себе в ньому. Вона задумалася. Мабуть, сила жінки полягає в тому, щоб прийняти себе. Прийняти себе у будь-якому віці, не з ідеальною шкірою, зі зморшками, з помилками. Пробачити собі свої слабкості, полюбити себе з ними. Прийняти плин життя і ті зміни, котрі воно несе з собою. Не боротися з ним, а навчитися радіти. Цю битву з Богом ще ніхто не виграв. Її можна лише на мить пригальмувати. А чи варто в цьому бачити сенс життя? Їй, точно ні. Вона свій вже знайшла. Вона поправила пасмо волосся, підморгнула собі і, щось надумавши, вийшла.

А десь там, у безхмарному іншому вимірі, Бог і Диявол, підперши обличчя руками слухали її монолог. Між ними завмерла шахматна дошка з недограною партією. Бог задоволено посміхнувся собі в вуса і потер руки. Чорний чортихнувся спересердя, кинув на дошку коня і не попрощавшись пішов. Він знову програв цю битву з нею! Він цілий рік їй нашіптував, що вона старіє, організовував зради і постійно підсовував молодість для порівняння. Вона вже майже піддалася, він бачив! І ось на тобі! Вона знову пошукала себе в собі, знайшла нову опору, встала і пішла далі. І так завжди! Що за жінка? Добре, що таких небагато. Йому є з ким бавитися.

Вона зробила собі гарячого чаю, одягла куртку і вийшла на подвір’я. 8 січня. Другий день Різдва. Снігова краса навколо. Вона вмостилася зручно на гойдалку і завмерла від тиші і білої чистоти. Підняла очі до неба, блакитного-блакитного, як влітку: “Дякую тобі, Небо!” Ангелятко на дереві радісно затріпотіло крильцями і сніжинки з гілки полетіли їй на обличчя. Лице засяяло всіма відтінками хайлайтера. “Ти прекрасна” – прошепотіло янголятко їй на вухо. “Я знаю” – посміхнулася вона. І ніхто з боку не міг зрозуміти з ким вона говорить і кому посміхається, але весь Світ і Всесвіт погодилися з тим, що вона прекрасна!..

Comments

comments

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *