Макар

Вона сиділа на кухні, пила каву, готувала вечерю і думала про те, що життя таки чудове. У повітрі стояв подих дива, навіяний різдвяними святами, новорічними подарунками, запахом ялини і чи то ще Дідом Морозом, чи то вже сучасним Санта Клаусом, що літає на якихось санях, не важливо. Важливо, що ця казка існувала, здавалася реальною, чарівною, дивовижною і в неї хотілося вірити. Вона завжди любила новорічно-різдвяні свята: за вихідні, за святковість, за диво і просто – за подарунки.

Задзвонив телефон. Вона взяла слухавку.

– Здрастуйте! Це Роман Коваленко, Ви пам’ятаєте мене? – запитав голос у слухавці. Вона напружила пам’ять, на якусь мить задумалася: «Ні, вибачте, я вас не знаю. Ви щось хотіли?»

– Ні, нічого. Вибачте. До побачення.

Вона поклала телефон. Буває. Люди помиляються. Ввімкнула комп’ютер, зайшла в соціальну мережу, увімкнула музику. Потім відшукала там створений нею альбом «Ретро», куди зібрала всю шкільно-юнацьку музику і ввімкнула перше, що попало під курсор.

«Твое имя давно стало другим

Глаза навсегда потеряли свой цвет

Пьяный врач мне сказал, тебя больше нет

Пожарный выдал мне справку что дом твой сгорел…

Но я хочу быть с тобой…

В комнате с белым потолком…» – співав В’ячеслав Бутусов. Пісня-хіт. У неї єдиної тоді була його платівка. Спогади вирієм понеслися у шкільні роки  і раптом… її ніби ошпарило окропом!!! Роман Коваленко! Роман Коваленко! Макар! Звичайно ж вона його не впізнала, бо його ніколи не називали на ім’я або прізвище! Його називали «Макар». Її перше, найдовше, наважче кохання.

Всі спогади нахлинули одним суцільним моментом. Вона була відмінницею, правильною, розумною, з гарної сім’ї. Його залишили на другий рік і він потрапив до них у клас, проте й туди не ходив, тому отримав потім лише довідку, що «прослухав» шкільний курс. Всю інформацію про нього вона дізнавалася з місцевої газети з розділу «02 повідомляє». Майже щотижня у колонці було його ім’я: щось вкрали, когось побили, кудись не з’явилися.  Але, коли вона його бачила, у неї пітніли руки, тремтіли ноги, серце вискакувало з грудей. Вона боялася подивится йому у вічі, щоб він не здогадався. Вона його кохала. Сильно. Як це буває вперше у юнацькому віці. І ще, їй здавалося, що вона його обов’язково змінить, прикладе всі зусилля, щоб врятувати його від такого життя. І заради неї він зміниться. Вічна помилка жінок. Але, це тепер вона знає. А тоді…

Вона організувала зустріч, щоб їх познайомили ближче. Вона ж була розумною. Вона, взагалі вважала, що розум – це головне для жінки, решта – формується і накладається за її ж бажанням. Зустріч вдалася. Він провів додому, накинувши їй на плечі свою джинсову куртку і, що найголовніше, так і не забрав. Сказав, потім віддаси. І почалися у них своєрідні зустрічі, час від часу, зважаючи на його особливий стиль життя. Сильно він не змінювався, але з нею поводив себе легко, відверто і дуже порядно. Їй іноді здавалося, що те все, що пишуть і говорять, то про іншу людину, не про нього. З нею він був інший. Зовсім інший.

І ось, коли вона почала вже втягуватися в їхні стосунки всіма своїми емоціями і почуттями, він прийшов на дискотеку з іншою. Вони були гарно напідпитку, цілою компанією, і їй було незрозуміло, чому так, раніше він собі не дозволяв такого, знаючи, що вона буде. Він сам відвів її для розмови і сказав, що вони дуже різні, що він не хоче ламати їй життя, і, що йому потрібна от така, з якою він прийшов, він не знає її імені і завтра не згадає її обличчя. «Ти не розумієш, – сказав він, – я тебе дуже поважаю, дуже. Я не можу собі дозволити зруйнувати тобі життя». І пішов. Такого болю глибокого, обпікаючого, наче полум’я, у неї ще не було. Вона відчувала себе знищенною, розтоптаною, непотрібною, негарною і зайвою у цьому житті. Перший досвід нерозділеного кохання.

А потім… у лікарні у нього виявили серйозну інфекційну хворобу, що передається статевим шляхом. Почали встановлювати контакти. Контактів було багато, як виявилося. Брали аналізи, чекали результати, всі нервували. А вона – ні. Вона раптом почала розуміти, що він мав на увазі. Не витримав її страждань і один з їхніх спільних друзів, котрий якось підійшов і спересердя їй заявив: «Ти дурна! Ти бачиш, як він тебе вберіг! Ти  ж єдина, котру він не чіпав, бо знає, що ви птахи різних польотів! Він би зламав тобі все життя!» Так і було. Це вона потім зрозуміла, коли емоції вляглися, життя втягнуло її у свій бурхливий потік: навчання, одруження, робота, діти, друзі.

Вона знала, що він майже не виходив із колоній суворого режиму, перерви були лише на кілька місяців. Спільний друг періодично їй розповідав, коли вона запитувала. Але рідко. З тих пір пройшло 20 років. І от таке різдвяно-новорічне диво. Вона взяла телефон і перенабрала номер: «Макар, я не впізнала. Як у тебе справи?». Вони говорили кілька годин, як люди, котрі знають одне одного вічність, але десь на мить загубилися у цій вічності і якісь миттєвості один про одного упустили. Він розпитував про батьків, про її сім’ю, про дітей. Сам він лежав у туберкульозному диспансері з важкою формою цієї хвороби. Може, й можна вилікуватися, але треба багато грошей, у нього немає. Та й, власне, він вважає, що своє вже пожив. Вони попрощалися. Вона поклала слухавку. У неї був депозит, але то були останні гроші, без них хоч руки до неба простягай. Довго думала, намагалася аналізувати, розраховувати та, як завжди, не виходило. Вона набрала друга: «Привіт! Скинь мені рахунок Макара. Не кажи йому, що я просила».

Через кілька років, приїхавши на зустріч однокласників з сином, вона пішла йому показати саме місто і будинок, у якому жили. Наближаючись до перехрестя, вона побачила чоловіка з дитячим візочком, що рухався назустріч. Її знову кинуло в жар, як тоді – двадцять років тому. Його ходу вона впізнала б серед тисяч інших. Вони зустрілися.

– Привіт! Ти видужав? – вона посміхнулася.

– Привіт! Уявляєш, хтось перевів на мій рахунок десять тисяч доларів!!!

– Ух ти! Тобі пощастило!

– Це твій син? Як звати? – запитав він. Вона на мить знітилася, але потім опанувала себе: «Макар. А це твоя донька? Як назвали?»

– Лара, – він подивився на неї і смішинки заграли в його очах.

– Ну так, – задумливо сказала вона, – я мала б здогадатися. – Ну, добре, нам пора. Щасти!

– Бережіть себе!

Вони проминули перехрестя і пішли у протилежних напрямках.

– Лара!

– Що? – вона зупинилася і оглянулася.

– То були твої останні гроші?

– Тоді так, – вона посміхнулася.

– А тепер?

– А тепер – ні.

– Дякую тобі!

І рушили вони, кожен своєю дорогою, як два протилежні вектори. І віддалялися вони один від одного, ці двоє людей на перехресті планети, такі чужі і рідні, такі далекі і близькі; віддалялися, щоб більше шіколи не зустрітися, але жити щасливо і затишно у своїх протилежно-векторних світах, бо навіть паралелі перетинаються, а вони були абсолютно перпендикулярними лініями.

І сидячи на своїй хмаринці, пустотливий Ангел дивився на ці постаті, що віддалялися одна від одної, задоволено потирав рученята і тріпотів крильцями. Ці люди впоралися зі своїми завданнями, а це так рідко буває! Він бо знав! Їм більше не треба давати нові випробування, їх більше не треба буде зіштовхувати, вони впоралися з першого разу. Вони взяли все, чому він хотів їх навчити: любов, мудрість, досвід. Все – через біль. Через страждання. Так завжди. Але вони сильні, вони змогли. Їхні серця не обізлилися, їхні душі не стали дрібними. Він плескав у свої повітряні долоньки і спостерігав, як віддаляються назавжди одне від одного Лара з Макаром і Макар з Ларою.

Вчасно

Comments

comments

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *