Княгиня

Вона сиділа мовчки, її переповнювали лють і розпач, але цього ніхто не бачив. За 20 років, будучи великою княгинею, вона навчилася володіти собою. Сьогодні її везли до монастиря, де вона має прожити решту свого життя. Вона була дружиною Великого князя 20 років, тепер він змусив її до розлучення і відправив до монастиря. Її супроводжувала свита і охорона, щоб не втекла. Та вона б і не тікала, це не личить її гідності. Якби треба було іти на ешафот, вона б пішла, з високо піднятою головою. Якби мова йшла про коней, сказали б – порода!

Але Бог їм не дав дітей. У цьому вся річ. І вона не знає, чому. Коли її обирали серед 500 претенденток на царську наречену, вона відповідала всім вимогам. Ії дивилися бабки-повитухи, міряли стегна, міряли талію, дивилися кожну щілину і визнали такою, що може народити багато-багато дітей! Здоровою, сильною, міцною і гарною. А воно он як вийшло…

Вони молилися, і жили в монастирях, і всі священики просили Бога потомства для держави. Нічого не допомогло. А потім він її зненавидів. Різко, раптово. Вона почала його дратувати. Раніше він радився з державницькими справами, шукав підтримки, притулившись до її грудей, і вона гладила його по голові, як дитину, і він засинав спокійно і безтурботно, ніби вона була найбільшим охоронцем його душі. А потім раптово все припинилося…

Вони приїхали вночі, її провели до її кімнати. Її проводив конюх, найвищий чин при царському дворі. Гарний, сильний, палкий. Довірена особа сім’ї. Тепер уже – не сім’ї. Вона оглянула майже пусту кімнатку. Сіла на ліжко і задумалась. Він присів коло неї.

– Не хвилюйтесь, все буде добре, – сказав він тихенько.

Вона мовчки кивнула головою. Звичайно. Буде. Вона притулилася до його плеча, сильного, міцного, чоловічого. Він вдихнув запах її волосся, її ніжної, доглянутої шкіри. Вона завжди була такою недосяжною, такою красивою, такою далекою… він потягнувся до соковитих губ і вони відповіли. «Це ж останній раз у твоєму житті, більше такого не буде,»- прослизнула думка в її голові і вона дозволила себе любити…

Вона звикла до монастирського життя. Черниці її боялися і слухалися. Її тон, манери, осанка назавжди залишаться царськими, а люди бояться величі і сили. Вони готові були вмерти за неї і вважали це за честь. І, те, що вона народила через дев’ять місяців сина, мало стати таємницею монастиря.

Тепер вона розуміла всю суть. Наважся вона на цей крок раніше, не було б розлучення, не було б ненависті, не було б люті. Ніхто не підказав, вона не додумалася. Проте, тепер вона раділа так сильно, вона була такою щасливою, як ніхто ніколи не був. Крім того, у неї відкрився дар знахарства і лікування. Випадково. У однієї черниці боліла голова, вона приклала руку до лоба, почитала заговір, котрий знала від бабусі і все минулося. Чутка швидко поширилася і вона допомагала людям. Навчилася розбиратися у травах, заварювати лікувальні напої, знала заговори. І щовечора, перед сном, вона клала під подушечку синові пучечок трави і читала заговір-оберіг.

А якоїсь ночі він знову явився до неї.

– Мене прислав цар. Йому точно відомо, що ти народила дитину. Це неможливо. Він вважає, що це його син. Я мушу його побачити.

Вона ствердно кивнула головою. Взяла свічку і повела його темними монастирськими ходами. Провела до церковної гробниці. Була зовсім свіжа, малесенька могильна плита:

– Ось. Він помер при народженні.

– Як ти його назвала?

– Юрій. Так і передай. Можемо відкрити, щоб ти побачив.

– Ні. Не треба, – його сіпонуло від самої думки.

Коли він пішов, вона зовсім іншими ходами пройшла до затишної теплої кімнатки, біля ліжечка дитини дрімала черниця. Вона підійшла до сина, поклала пучечок з травою йому під подушечку, прочитала заговір і молитву, відпустила черницю і заснула біля сина.

Деякий час все було добре і спокійно. Та потім, піймали черницю з отрутою для її сина. Вона врятувала його один раз, другий, третій. І розуміла, що так не буде щоразу, коли вона не встигне. І знову її опанувала лють, ненависть і розпач. Відчай. Відчай проникав у всі частини її тіла, її душі, її думок. Розривав на частинки, заганяючи у безвихідь, і з’являлося у ній, щось дике, неконтрольоване, безстрашне і готове на будь-що заради своєї дитини. І саме у цьому украй розпачливому стані народилася думка про те, що є єдиний вихід. І вона окріпла з цією думкою, відродилася заново і стала сильною, як сталь.

Вона прийшла опівночі до хатини ведуна. Його боялися всі, він знався з нечистою силою. Вона постукала у двері. Він відчинив, впізнав, впустив. Вона поклала скриню з перлами, діамантами, смарагдами, сапфірами.

– Все дуже серйозно, – сказав він. – І що, цього разу?

Вона сказала.

– Мабуть, вже його час. Хоча, твоє слово вирішальне.

Вона ствердно кивнула головою.

– Добре, я все зроблю.

Він дивився, як вона віддалялася. Її царська осанка запам’ятається всім надовго, ніяка молода литовська княгиня не замінить її величі, могутності й сили.

Вона йшла і думала, що їй треба вберегти сина. Ще два місяці, бо за два місяці, Його, їхньої найбільшої небезпеки, вже не буде. Вона знала, як він помре і скільки буде страждати. Потім буде смута, семибоярщина. І доля цілої країни склалася б інакше, якби інакше склалася доля цих двох людей. Але тепер буде так, як вирішила Вона. Вона, Соломонія Сабурова перша дружина Василя ІІІ, батька Івана Грозного.

Вчасно

Comments

comments

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *