Флеш рояль

Вона провела пальцями по клавішах свого білого роялю. Полилися чарівні звуки музики. Вона придбала його не тому, що він був одним із найдорожчих, а тому, що мав неймовірно чарівне звучання. Вона як музикант знала, чого вартують такі чисті звуки. Вона ніколи не думала, що зможе колись собі його придбати. Це була мрія її дитинства. Але вона купила, ще й досить швидко. Їй поталанило. Це тепер вона – власниця модельного агентства і її справи йдуть добре, бо вона професіонал. Вона не збиралася бути моделлю. Зовсім. Але, так буває, коли чогось дуже-дуже хочеш, то воно не здійснюється або потребує багато затрат для здійснення. А коли – відкритий для світу і легко сприймаєш все як новий досвіт, то багато чого саме до тебе приходить. Так і у неї. Фотограф показав комусь фото, запросили на проби, запропонували роботу. В неї все вийшло. Просто, легко. Потім у неї з’явилися агенти, котрі знаходили для неї контракти. Вона не ходила по кастингах, вона не знала тієї сумнівної модельної долі, яка спіткала багатьох її колег. Вона швидко вийшла на міжнародний рівень, агенти її оберігали, тому що її здоровий і гарний вигляд приносив великі гроші. Тому її берегли, як найціннішу річ. Не перевантажували її роботою, вона закінчила консерваторію. У неї було небагато контрактів, але всі дуже вартісні, з найвідомішими кутюр’є. Так якось воно вийшло само собою. Вона закрила кришку рояля і ввімкнула телевізор.

«Владимирский централ, ветер северный

Этапом из Твери – зла немеренно

Лежит на сердце тяжкий груз» – пролунало з музичного каналу. Вона не любила шансон, але ця пісня, це ж – ціла епоха. Бандитські дев’яності… Вона дружила з однокласником, тепер – кримінальним елементом, а тоді… та й тоді також. Любила вона «поганих» хлопців. Класика жанру – протилежності притягуються. Одного разу після нічного клубу вони пішли разом до нього, бо батьків не було вдома. Всі тоді обговорювали цю тему, що між ними щось було. Смішні, примітивні люди. Не було і бути не могло нічого. Вона була не в його смаку, як він казав, а його вона не кохала. От і все. Але вони дружили і вона провела у нього цілу ніч. Цілу безсонну ніч. У цьому світі є речі, інтимніші за секс. Він вчив її грати в карти. По-серйозному. І казав, що вміння грати в карти буде рятувати її у багатьох ситуаціях. Він показав їй, як обманюють у картах, навіть затяті картярі. І зробив для неї колоду краплених карт. Помічених ножем. І потім цілу ніч змушував її запам’ятовувати, який шурхіт яка з карт видає. Розповів їй і про «коцку» і про «розплавлений парафін» і, що можна краплення було зробити методом «наколки». Але, майже у всіх шулерів розвинена чутливість пальців, а от абсолютний слух рідкість. У неї був. Тому він і вибрав краплення «ножем». Зранку вона прийшла додому з колодою своїх карт, котрі мала завжди носити із собою. Бубна, чирва, хрест, валети, тузи – все мерехтіло перед очима. Потім, з часом підзабулося, але шурхіт карт вона визначала завжди точно. Деколи підтреновувалася жартома. Ніхто не знав про таємницю цієї колоди.

«Когда я банковал, жизнь разменяна.

Но не очко обычно губит, А – к одиннадцати туз».

О, це вона знала. Була таки за її життя одна пікантна ситуація, де її врятувало саме вміння грати, саме ця колода. Звідки він знав? Вона ніколи не брала участі у жодних конкурсах, не цікаво їй було. А тут вмовили. Міс чогось там. Легко пройшла відбірковий тур, з її вмінням і досвідом у модельному світі. Трималася спокійно, впевнено. Їй ця перемога нічого нового не відкривала. Мабуть, тому і виграла. Бо, легко і невимушено. Одягли корону, вручили подарунки, грошову винагороду, а потім акуратно провели за куліси і, зазираючи у вічі, повідомили, що на неї чекає основний спонсор конкурсу, чи то бізнес- чи то кримінальний, але якийсь елемент. Вона пошукала очима своїх агентів: нікого, ніде. Все стало зрозуміло. Вона пройшла до банкетної кімнати. За накритим столом сидів спонсор зі своїми друзями-елементами. Вони дивилися на неї, як кіт на сало. Підпилі, червоні, спітнілі обличчя, самовпевнені, нахабні погляди, а там, де мав би бути мозок (якщо він взагалі там був), грали лише гормони. Її нудило від такого контингенту. На столі валялася колода карт. Вони ще й знічев’я у щось грали. Спонсор встав, розкланявся, запросив її сісти. Вона зорієнтувалася миттєво. Підійшла до спонсора, попестила рукою волосся на його голові, пригорнулася як та кішечка: «Може зіграємо в карти, на бажання? Тільки моїми, ви ж не відмовите королеві?» І вона посміхнулася так звабливо, як тільки вміла. Тестостерон робить свою справу у таких випадках: мозок «вимкнувся» цілковито. Звичайно, він згоден, його бажання зрозуміле. І – яка вона грайлива… Так навіть цікавіше. Її так нудило від цієї компанії, навколо був шум, музика, галас, але вона зосередилася і абсолютний слух її не підвів. І доки вони намагалися отямитися, як же так вийшло з їхнім майже миттєвим програшем, вона тихенько вислизнула з кімнати, залишила корону охоронцеві – згідно контракту вона мала зберігатися у сейфі спонсора – піймала таксі і поїхала не додому, про всяк випадок, а до подруги. А зранку вже був літак до Мілану. Там все просто. Контракт підписала, відпрацювала покази, потім фотосесію, ще кілька обов’язкових заходів і додому або на наступну роботу. Чимала сума надходила на її рахунок, от так кілька років поспіль і вона вже сама змогла зробити свій модельний бізнес.

Задзвонив телефон. О, його мама. Ніби відчуває, що вона про нього згадує. Вже років зо два вона її не чула. Вона телефонувала лише у одному випадку. Взяла слухавку. Знову. У слідчому ізоляторі, загрожує ув’язнення. Посміхнулася про себе. От картяр-невдаха! Її навчив, а сам! Але, вона знала чому: він не вмів зупинятися. І так завжди. Вона перегорнула телефонну книгу. Набрала прокурора. Переговорила. Все. Уявила, як завтра він вийде із СІЗО, вдихне свіже повітря, помружиться на яскраві сонячні промінчики і почимчикує додому. Він знає, хто його янгол-охоронець. Але ніколи не зателефонує, його чоловіче самолюбство цього не дозволить. Він ще й маму насварить, що її потурбувала. А потім продовжить жити, ступаючи по лезу бритви. Він такий. І вона така. Тому, вони й відчували один одного, незважаючи на свої різні світи. Але, допоки вона жива, вона буде його янголом. І він це знає.

Вона глянула на годинник. За двадцять хвилин у неї зустріч. Вона взула туфлі на підборах, посміхнулася своєму відображенню у дзеркалі і вийшла із квартири. Сіла у свою червону «Мазератті», єдину в місті, але й вона була єдина. Завела машину, ввімкнула радіо:

«Весна опять пришла и лучики тепла,

Доверчиво глядят в моё окно.

Опять защемит грудь и в душу влезет грусть

По памяти пойдёт со мной».

Вона засміялася. Ну, бувають же такі дні, дні однієї пісні!!! Вона натисла на газ і стрімко помчала у своє бурхливе життя. Життя, у якому було безліч-безліч таємниць, однією з яких був «Владимирський централ».

Comments

comments

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *