Два вибори мої, два вибори…

В своєму житті людина завжди робить багато різних виборів, приймає велику кількість рішень, правильних, неправильних, поганих, хороших. Іноді відразу важко їх оцінити і наслідки цього всього видно лише з плином часу. Спочатку, поки дитина ще мала, за неї роблять вибір її батьки, приймають за неї рішення, потім вона дорослішає і повинна робити це все сама. Але не завжди батьки готові до дорослішання своїх дітей, до того, щоб дати їм свободу вибору і, щоб, власне, самим змиритися з тим вибором, який можуть зробити їхні діти. Настільки сильна буває необхідність і жага контролю всього, що відбувається у цьому житті, і, особливо, своїх дітей, близьких, рідних, що вони перебувають у такій залежності майже все життя. І часто всіх все влаштовує: когось гіперконтроль, когось безвідповідальність і можливість плисти за течією. Пам’ятаю, якось звернувся до мене один досить впливовий чоловік: «Інно, поговори, будь-ласка, з моєю донькою, вона хоче бути соціологом». «Прекрасно, – кажу я. – Це така цікава професія і перспективна. З вашими можливостями вона зможе створити власний інститут соціологічних досліджень, це зажди буде мати попит – і в політиці, і в економіці, і в інших напрямках. Хай вступає на соціологічний факультет, потім здобуде вчений ступінь і, якщо це її поклик, то вона досягне вершин.» «Ти не зрозуміла, вона не буде вступати на соціологічний, вона піде на економіста і буде керувати моєю фірмою (сільськогосподарською), яку я створив і вона є єдиною спадкоємицею. Я хочу, щоб ти поговорила і переконала її». От і все. Німа сцена. Я не говорила на цю тему з його донькою, бо я таких речей не роблю. Не збираюся навіть тут обговорювати, погано це чи добре, бо у психології немає таких понять. Є продуктивно і деструктивно. Якщо, в результаті прийнятого рішення людина щаслива, задоволена, відчуває життєвий тонус і драйв – для неї це – продуктивно, якщо, навпаки, пригнічення, то, зрозуміло, – деструктивно. Якщо, конкретно про наведений приклад, то багато хто мріє про такого батька і про такі життєві можливості. Я трохи про інше. На мою думку, попри масу важливих рішень, які приймає у своєму житті людина, є два найважливіші. Це – вибір супутника життя і вибір професії. Все решта можна легко змінити. Не сподобалися шпалери – переклеїти, сукню – купити іншу, коло спілкування – обмежити, змінити тощо. Супутника життя і професію також можна змінити, але це вже драматичніше і болючіше – і для душі, і для серця, і у часовому вимірі. Коли ти вирішуєш пов’язати своє життя з іншою людиною, то треба розуміти, що ти будеш її бачити щодня, щоночі, у різних станах, і не завжди гарну і привабливу, і хвору, і роздратовану, і злу, і щасливу, і нещасну. Одним словом: «…і в радості, і в горі» і в прямому, і у переносному сенсах. І, звичайно, все передбачити не можна, але я веду до того, що до такого рішення треба підходити серйозно і розуміти, що, скоріше за все, це людина – на все життя. Та ж ситуація і з професією. Людині кожен ранок треба прокидатися і йти на роботу. І, якщо людина ходить туди через силу, змушуючи себе це робити роками, то, мабуть, це точно не її шлях. У 17 років дійсно важко зробити вдалий, усвідомлений вибір. Бо, не так вже й багато професій знають наші діти у цьому віці, та ще враховується той попит, який існує на ті чи інші професії на даний період часу. Колись престижними були товарознавці, викладачі іноземних мов, перекладачі, зараз економісти, юристи тощо. У більшості випадків, вибір роблять батьки, влаштовують дитину на якийсь факультет, потім на роботу, одну, іншу, як складеться, а життя йде. Це тільки здається, що все попереду, часу багато, а насправді – зовсім не так. І не завжди хочеться витрачати ще п’ять років на отримання нової професії або, навіть, два-три для перекваліфікації. Не завжди є кошти, можливості, потім – вік уже видається застарим для навчання. Я не говорю про тих людей, котрі колекціонують дипломи, то – окрема категорія. І от, людині вже років сорок, а внутрішнього комфорту немає. Вона оглядається назад і розуміє: діти виросли і поринули в самостійне плавання, а поряд людина, з якою уже немає нічого спільного, бо спільними були лише діти і розмови про них. Нема дітей – нема про що говорити. Можна було б переключитися на роботу, але… кар’єра не вибудувана, успіхів не досягнуто, задоволення немає, роздратування і звинувачення всіх у нерозумінні, недооцінці. І ще усвідомлення того, що міг би стати кимось зовсім іншим, відомим, затребуваним і потрібним людям. І кризовий період такий настає, бо назад не повернеш і нічого там не зміниш, а попереду – ще можна змінити, але вже не все. Біологічний годинник цокає. Тому, я гадаю, відповідальність за своє життя треба брати на себе. Треба вміти слухати себе і чути свій внутрішній голос через суцільний потік чужих порад, прикладів, переконань. Але найголовніше – наречених треба обирати не за статусом, а професію – не за престижністю, а за покликом душі. Можна обманути всіх, але не себе.

Вчасно

Comments

comments

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *