Психологічне насилля – обезцінювання

Обезцінювання – масова, поширена тенденція нашого суспільства. У нас не люблять успішних людей. Навіть, не так. У нас не люблять чужі успіхи. Будь-які.
Багатьом дівчатам знайомий приклад, коли тобі під тридцять, немає сім‘і, тобі це болить, але життя йде своїм чередом. Ти робиш успіхи на роботі, гарно виглядаєш, багато друзів, все класно. Реалізуєш успішно черговий проект на роботі або отримуєш підвищення, зустрічаєш когось із знайомих, спілкуєшся, з блиском в очах і захопленням розповідаєш про свої успіхи, тебе слухають, а потім: «Ну, да, це добре… а як з особистим життям? Вже є хтось? Пора ж вже й дітей заводить!»
І раз! Ти з абсолютно щасливої, задоволеної життям людини перетворюєшся на невдаху, котра нічого не досягла. Бо, головного ж не зробила.

Прикладів таких велика кількість.
– Мам, я спустився з американської гірки, оттакеноі висоти, мені всі дорослі аплодували, – щасливо розповідає десятирічний хлопець. – Да? І що? З неї всі спускаються…
– Я захистила кандидатську дисертацію! – Ой, зараз всі захищають, кому не лінь, аби гроші були…
– Мені чоловік подарував неймовірну сукню блакитного кольору!!! – Цей колір не в моді цього сезону, мабуть минулорічна колекція, по знижках…

Але, зазвичай б‘ють по найболючішому: неможливості народити дитину, проблемами з чоловіком, батьками, особистісними негараздами тощо. І від однієї такої невинної, на перший погляд, фрази у людини все опускається, падає настрій, самооцінка, день змінює колір на чорно-білий і життя здається лише сутінками.
В народі це називається «заздрощами» або «жабою» у психологіі «обезцінюванням». Більше того, це форма психологічного насилля, яка дає можливість підвищити свою самооцінку за рахунок інших.
Для тих людей, котрі це роблять, це своєрідна форма психологічного захисту. У них самих самооцінка низька, вони бояться, що на фоні успіхів інших вони знеціняться ще більше, розвиватися, рухатися вперед не можуть, не хочуть, не вміють, єдиний варіант – принизити, обезцінити успіхи іншої людини і зберегти своє Его, себе, іншими словами.

Насправді, дуже токсичні люди, котрі несуть лише негатив і забирають енергію в інших.
Якщо є можливість дистанціюватися від такого спілкування – це найкращий варіант. Гірше, коли такий керівник, бо тоді всі успіхи підлеглих викидаються як сміття на смітник. Помітила, що в таких колективах часто змінюються кадри, звільняються люди і така «хвора» атмосфера. Тобто, люди реально багато хворіють. І ще там травм багато, організм ніби спеціально сам зупиняється . Бо, на смітник не хоче, а як рухатися далі – не знає. От робить такі собі паузи.
Ще погано, коли таке роблять батьки. Це теж масово. З батьківським обезцінюванням все складно, там емоційні зв‘язки-залежності, але все-одно можливо.

Так, от до чого я веду. Якщо вас обезцінюють, значить ви є загрозою для самопочуття цієї людини, бо їй, насправді, погано. Вона нещаслива, у неї внутрішній страх власної неспроможності і невдалості. Вона так маскується.
Якщо вас чіпає чуже обезцінювання – значить у вас також є уразливі моменти. Треба проаналізувати всі свої емоціі, страхи. І чому це для вас важливо – думка іншої людини?
Шукайте опору в собі, якщо вам щось приносить радість – радійте, не давайте нікому цю радість зіпсувати. Шануйте і плекайте свої досягнення, свої почуття, свої погляди, свої цінності.
І фільтруйте своє оточення. Якщо немає можливості дистанціюватися – ігноруйте сказане ними.
І як казав сер Вінстон Черчилль —
Хай жодне слово, що летить на вашу адресу, не змінює вашої думки про себе.

Ренесанс міста

Я рідко пишу політичні пости, бо… бо всі їх пишуть) Хоча, в політиці я завжди, як і всі ми. Я просто майже ніколи не критикую владу. Ніякого рівня. Ні місцеву, ні державну. Чому? Тому що я завжди поважаю вибір свого народу. Яким би він не був. Якщо люди сьогодні обрали цих чи інших людей – це відображає зріз мислення більшості людей. Зараз вони хочуть саме такого, цьому вірять, це розуміють. «Ніколи не плюй в криницю з якої п‘єш воду» – так мене колись навчили, а лаяти владу, яку самі вибрали, це якраз те саме.
Але, під впливом вчорашніх подій, ми мабуть всі, більше або менше задумалися про долю міста. І я чомусь почала згадувати його періоди піднесення і падіння.
В моїй пам‘яті вони лише останні десять років, коли я народила дитину, винирнула зі своєї науки і університету і почала бачити, що навколо є інше життя.
Пам‘ятаю, як з дитиною в колясці поїхала гуляти в Дитячий парк по Хрещатику. Це був просто жах. По кутках нетверезі підлітки, мова про горілку і валер‘янку (я таке вперше почула саме там), все дуже моторошно і неприємно. Більше я там не була років зо два. Потім, всі почали розповідати, які зміни в парку відбулися, як там добре з дітьми гуляти. Поїхали знову. Зміни радикальні. Паровозик, який їздить. Дитячі гірки, все пофарбовано, почищено. Алея гномиків, таке ніби десь у Європі. І найголовніше – охорона. Немає ні випивших, ні з пляшками. Це був золотий час для прогулянок з дитиною. Такі ж зміни були в парку, тоді ще 50річчя. Одарич ввів традицію фестивалів: льоду, дерева, каменю і почали з‘являтися алеї з фігур і підписами митців. З‘явилася працююча карусель, рошенівські гірки і солодка вата)) Чисто, акуратно і охорона. В парках можна було просто гуляти. А до цього періоду – ні, було небезпечно.
Тоді мені вперше стало цікаво, хто ж такий Радуцький? Побачила його в Епіцентрі, хлопець як хлопець, на перший погляд.
Пам‘ятаю, як Одарич робив свою першу фотовиставку в Каравані (був такий торговий центр новий, потім зачинили його). Здивував прогресивний підхід, ще мер може бути і таким. Людина, котра вміє зловити мить і цінує цю мить. Людина, котра вміє бачити красу, зафіксувати іі і поділитися з іншими. Це психологічна характеристика, це певна якість, яка є складовою особистості.
Тоді, для міста робилося багато. З депресивного воно перетворилося на живе. І фонтани. Майже ніде не працювали фонтани, вони перетворилися просто на ями і смітники. Це дуже пригнічувало, дуже. Я ніколи не вірила, що все може знову циркулювати, а про те, що фонтани в Черкасах зможуть співати і світитися різними кольорами, мова взагалі не йшла. А виявилося – можуть. То був золотий період для міста.
Радуцький вже тоді став секретарем. Одарич мером. Вони доповнювали один одного – Одарич інтелігентний і ерудований, Радуцький – настирливий і рішучий.
Взагалі, я вважаю, що ці посади були їхні. Це я зрозуміла вже набагато пізніше, побувавши в самому епіцентрі місцевого самоврядування. Можливо, функції секретаря міськради виглядають і не такими важливими, але суть полягає в тому, щоб працювати з усім депутатським корпусом. Коли заходить в депкорпус дві-три політсили, це легше. Але, коли 5-6 – складніше. Кожен хоче своєї вигоди, кожен розуміє і піднімає свою значимість, кожен відстоює свої інтереси. Один-два голоси вирішують все. Саша вмів домовлятися завжди. Для секретаря міськради важливо управляти депутатським корпусом – він управляв. Для мера – знаходити спільну мову з секретарем. От і вся загадка місцевого управління.
Так от, до чого я вела, що за останні десять років, період Ренесансу для Черкас припав на той недовгий, але такий продуктивний час, коли Одарич з Радуцьким дивилися в одному напрямку.
Дуже шкода, що їхні фокуси зору з часом змістилися у різних траекторіях.

 

Незрозуміле безпліддя

У всіх клініках репродуктивної медицини клієнтам роздають книжечки-флаери, де розписані всі діагнози, які спричиняють безпліддя. І майже завжди у лапках присутній діагноз «незрозуміле» безпліддя. І от там, де «незрозуміле», майже завжди треба шукати психогенний фактор або прояви Божої волі.

Проблема психологічного здоров’я жінки є досить актуальною у сьогоднішньому суспільстві. Адже жінки освоїли майже всі види діяльності, є представниками різних професій, виконують багато ролей у житті. Психологічні проблеми жінки, зокрема, нездатність до реалізації материнського потенціалу, зазвичай деструктивно впливають на її життєтворчу активність. На сучасному етапі розвитку суспільства медицина пропонує багато способів лікування безпліддя, проте психологічний чинник залишається одним із найважчих у боротьбі з цією проблемою. Найчастіше він проявляє себе у ділових жінок інтелектуальних і творчих професій після 30-35 років. Для жінки, здатної до глибинного мислення і рефлексії, відсутність можливості реалізації її істинно фемінної сутності, а саме – материнського інстинкту, є найбільшою психологічною кризою у процесі її життєтворчої активності. У слов’янській міфології уявлення про народження пов’язувалося із плодовитістю взагалі і, зокрема, животворними силами землі. Після християнізації виникло уявлення про духовне народження, що відрізняється від тілесного і відбувається за участю Бога. Але слов’яни продовжували поєднувати народження з такими символами плодовитості, як вода, або з обрядами викликання дощу, у яких жінки закликали бога неба зійтися з ними; продовжували вірити, що дощова вода допомагає при безплідді.

Перші яскраві прояви страждання жінки від проблеми безпліддя гостро постають у релігійних творах, зокрема, відображуються переживання Анни, дружини Іоакима, у яких сімнадцять років не було дітей. Апокрифічні Євангелія, які не ввійшли до офіційного церковного канону, містять текст, у якому Анна оплакує свою бездітність: „І, піднявши очі до неба, побачила на небі гніздо горобця і стала плакати, промовляючи: …Горе мені, кому я подібна? Не подібна я птахам небесним, так як і птахи небесні мають потомство у тебе, Господи. Не подібна і тваринам безсловесним, так як і тварини безсловесні мають потомство у тебе, Господи. Не подібна я і водам цим, так як і води приносять плоди у тебе, Господи. Горе мені, кому подібна я? Не подібна я і землі, так як земля приносить по порі плоди і благословляє тебе, Господи?” Після багатьох років страждань і довгих молитов Бог послав їм доньку Марію, яка в подальшому стала матір’ю Ісуса.

На думку представників глибинної психології, зокрема Марії-Луїзи фон Франц, при аналізі сюжетних ліній казок, якщо спочатку згадується про те, що у королеви не було дітей, це завжди означає, що у неї народиться дитина-герой. З точки зору психоаналізу майже завжди перед народженням дитини-героя королівство повинно страждати від засухи і безплідності. Зазвичай виникає період депресії, спустошеності, відсутності будь-яких подій, і, чим довше він триває, тим більше людина переконана, що у несвідомому накопичується велика кількість енергії. Для того, щоб у житті відбулося щось надзвичайно важливе, такий період є необхідним: на життєвому шляху людини ніби нічого не відбувається, тобто у її свідомому сприйнятті. Насправді активна робота несвідомого готує людину до великого творення. Таким чином, безпліддя з точки зору психології не можна однозначно трактувати як суто деструктивну проблему, адже з одного боку жінка у цей період накопичує потенціал і ресурс для подальшого творення, з іншого – має час розібратися у своєму внутрішньому стані і вирішити особистісні проблеми. Відомий американський психотерапевт Ірвін Ялом вважає, для того, щоб вирости високим і гордим, дереву необхідні бурі. Творення і відкриття зароджуються у болі. Людина повинна носити в собі хаос і сум’яття, щоб потім породити танцюючу зірку.

Існує низка психологічних причин, які ускладнюють жінці можливість завагітніти. Найвагоміші серед них: Страх перед майбутнім. Така проблема може існувати як на свідомому рівні, так і на несвідомому. Часто жінка реально розуміє неможливість забезпечити майбутнє дитини з точки зору соціально-економічної ситуації, не впевнена у своїх материнських можливостях, уявляє трагічне майбутнє для себе або чоловіка і хвилюється за долю дитини. Ці та інші проблеми можуть і не усвідомлюватися, проте бути причиною блокування реалізації фемінного начала жінки. Недовіра до партнера. З точки зору глибинної психології недовіра до партнера свідчить про невпевненість у собі самої жінки, занижену самооцінку і, відповідно, сумніви стосовно того, що чоловік її не залишить. У такому випадку можна також говорити про наявність або відсутність любові до партнера. На думку Сергія Максименка, справжня любов – це діяльна активність, а не пасивний ефект, це перебування у певному стані. Любов об’єднує і створює особистість завдяки тому, що не дає людині зосередитися на власному „Я”, тим самим забезпечуючи існування і розвиток себе як цілісності. Справжня любов передбачає здатність давати, тобто виявляти власну силу, дарувати іншій людині себе, свій світ і ставати при цьому ще більш збагаченим, завершеним, сильним. Любити – означає дарувати своє життя і народжувати нове життя. У такому випадку любов є творчістю. Такі стосунки передбачають абсолютну довіру до партнера, адже йому необхідно віддати своє власне „Я” і бути впевненою, що він нічого йому не заподіє, з його боку відбувається те ж саме. Лише у випадку повної довіри, злиття і розчинення людей одне в одному може народитися нове життя. Високий рівень домагань. Сучасна жінка прагне реалізувати свій потенціал, самовідбутися як професіонал і особистість. Часто ставить завищені вимоги до себе, своєї діяльності, що спричиняє ріст тривожності і внутрішньоособистісної конфліктності. Відсутність внутрішнього спокою і гармонії є однією із психологічних причин безпліддя. З одного боку первинне прагнення сучасних жінок до самоактуалізації має важливе значення у глобальному аспекті світобудови. Адже, ще Фрідріх Ніцше  вважав, що примітивний інстинкт продовження роду не повинен бути домінуючим. Перед тим, як народжувати собі подібних, стати творцями, людина має потурбуватися про власне становлення, оскільки її обов’язок перед життям полягає в тому, щоб створювати вищих, а не продукувати нижчих. На сучасному етапі розвитку суспільної свідомості жінка має право приймати багато рішень самостійно. Сьогодні вона спроможна робити кар’єру на рівні з чоловіками, управляти підприємствами, займатися політикою, присвячувати себе науці, забезпечувати сім’ю.

Французькі психологи виділили три основні фази у житті жінки: Соціалізація, накопичення інтелектуального та професійного досвіду. Народження та виховання дітей. Самоактуалізація, реалізація особистісного потенціалу. Проте, сьогодні можна констатувати той факт, що друга фаза, а саме народження та виховання дітей, нерідко свідомо або несвідомо відторгається жінкою. Часто реалізація материнства відкладається на невизначений термін, оскільки самоактуалізація та реалізація особистісного потенціалу для жінки є вагомішою. Сучасні тенденції у соціумі представляють привабливою жінку з проявами маскулінності. Чоловічі риси характеру проявляються у професії, у сімейних стосунках, у спілкуванні. Прагнення домінувати, контролювати, бути діловою жінкою стає причиною для витіснення істинно фемінних ознак. Проте, ще Карл Густав Юнг вважав, що різниця між жінкою і чоловіком полягає в тому, що чоловік прагне досконалості, а жінка цілісності. У цьому і полягає помилка багатьох жінок, що переймаючи на себе чоловічі функції, вони підсвідомо наслідують їхні прагнення. А природа жінки вимагає цілісності: рівномірного для її особистості поєднання фемінності й маскулінності. Вибір життєвого шляху є особистим рішенням кожної людини і він детермінується тими цінностями і установками, які домінували в тому оточенні, у якому виховувалася особистість. Високий рівень тривожності. Життя в постійній напрузі може призвести до того, що у жінки не наступає вагітність. Усвідомлення власної бездітності і неповноцінності є потужним стресогенним фактором. Відчуття меншовартості, провини найчастіше супроводжують трагедію безплідного шлюбу. Часто вантаж відповідальності за безпліддя звалюється членами сім’ї на жінку. Вона вимушена відчувати провину за неможливість зачаття і народження. Хронічний стрес, безрезультатне очікування, депресія деструктивно впливають на життя жінки, особливо якщо тільки вона активно займається лікуванням безпліддя. На фізіологічному рівні тривалий стрес накладає відбиток на діяльність всіх органів і систем, зокрема тих, що відповідають за продовження роду. Під впливом стресу знижується імунітет, відбуваються зміни в яєчниках і шийці матки. Зачіпаються і вищі центри мозку, що провокує гормональні зрушення і зменшує вірогідність зачаття. Відповідальність за сім’ю батьків. Глибиннопсихологічна проблема, яка демонструє трансформацію ролей. Часто батьки похилого віку стають безпорадними, потребують багато уваги. Доросла донька намагається турбуватися про них як про дітей, витрачаючи всю свою енергію. У такій ситуації може також актуалізуватися почуття провини, що вона погано виконує свої обов’язки. За таких обставин не залишається внутрішнього ресурсу для народження власних дітей, оскільки існує їх заміна. Відторгнення жіночого начала. Така проблема свідчить про наявність внутрішньоособистісного конфлікту, в основі якого може бути протистояння з власною матір’ю, небажання бути схожою на неї. Негативне або амбівалентне ставлення до матері може блокувати фемінний потенціал молодої жінки, зокрема ускладнити реалізацію материнства. Глибинна діадична залежність від матері заважає їй реалізувати свої можливості та пізнати себе відповідно до проекту життя. Крім того, на думку Віктора Франкла, занадто сильне бажання отримати щось заважає реалізації цього бажання. Так часто буває і у випадку з надмірним прагненням народити дитину. Сергій Максименко описує синдром хибної вагітності, що підтверджує вплив психіки людини на її тіло. Після тривалого періоду стійкого зниження настрою, зумовленого безперервними думками про бажання завагітніти та народити дитину, у жінки встановлюється стійка аменорея, яку сама жінка намагаючись трактувати як очікувану вагітність, доповнює іншими ознаками. Психокорекційна допомога таким жінкам дуже складна і малорезультативна. Проте, означені психологічні причини безпліддя можуть бути подолані у процесі глибинної внутрішньої роботи над собою. Дуже важливо не концентрувати увагу на існуючій проблемі, а займатися професійним, особистісним творенням. Адже творення породжує творення. А ще є дієвим спосіб «ідти на чужих дітей». Це, коли жінка виходить заміж за чоловіка з дитиною або бере дітей із дитбудинку. Поступово вона заспокоюється, розблоковуються її зажими, вона розкривається, організм приходить в стан рівноваги і починає повноцінно функціонувати. І часто наступає потім ще й своя вагітність.

Материнство є найвищим актом творення у людському житті. Але, щоб бути матір’ю, не обов’язково народжувати дітей, але обов’язково їх любити.

Що таке гармонія?

Досить часто читаю останнім часом роздумів різних психологів про те, що гармонійна людина насправді не може нічого досягнути і ніяк не може реалізуватися. Для цього, навпаки, мають бути якісь комплекси, якісь психологічні, а часто і психічні особливості тощо.

У деяких випадках дійсно, саме з шизоїдними (Ван Гог з його відкушеним вухом), маніакально-депресивними (Гітлер, Сталін), нарцисичними (Далі “Дневник одного гения”) та іншими розладами входять в історію, залишають слід, роблять неадекватні вироби мистецтва, які визнають геніальними, бо здорова психіка на таке нездатна. Але, це одиничні випадки мега-геніальних людей, психіка котрих майже завжди на межі здоров’я і хвороби, а найчастіше – поза межею.

У більшості інших ситуацій, величезна кількість людей створює багато нового у своєму житті, і часто творчі люди є досить гармонійними. Але для того, щоб розуміти значення цього слова, треба розуміти його сутність. Чомусь більшість коучів, психологів вважають, що це якийсь стан нірвани, коли ти обнуляєшся і тебе нічого не зачіпає. Ні, це абсолютно інший стан. Міф про Гармонію – дуже давній грецький міф. Дивно, що ніхто не читає і виникає в розуміння слів і термінів. Гармонія – це донька бога війни Ареса і богині кохання Афродіти. Вона є породженнями двох основ: творення і руйнування, любові і війни. Гармонія це постійна боротьба всередині людини, але така, яка тримає баланс і рухає людину до постійного пошуку, творення, змін, перемін і просто руху вперед. Гармонія – це постійна боротьба протилежностей, це напруження протилежних реальностей. Саме в такому стані то спокою, то руху; то руйнування старого і творення нового людина взмозі повноцінно реалізуватися у житті. Не варто у своєму житті орієнтуватися на психічно-неадекватну мегагеніальність і не варто”плекати” свої комплекси з тим, що завдяки ним можна бути неординарним і несхожим на інших. Люди, “зациклені” на своїх комплексах, часто все життя в них копаються і не прикладають ніяких зусиль для особистих змін і якості власного життя. Тільки гармонійна людина, якщо вона змогла дійти до такого рівня внутрішнього відчуття, взмозі творити і власне життя, і щось значне поза його межами.

Студент

Вчора прийшов до мене студент здавати академрізницю. Зрозуміло, що за двадцять років моєї роботи їх приходило величезна кількість. Але, післясмак залишають одиниці. Гарний, стрункий, високий, трохи доросліший, ніби за сокурсників, але може то мені здалося. Втім, гарних і струнких у нас теж багато. Особливо на фізвихованні. Особливо тих, хто танцює. Там до краси, ще й зачіски такі супермодні. А це – економіст. Звідкись сюди переводиться. Він мене знайшов у іншому корпусі, представився, запитав, що готувати. Кажу, матеріали на кафедрі в центрі, але можете самостійно підготувати теми по загальній психологіі і прийти розповісти, що вам запам’яталося. Питаю до якого числа потрібно вам здати? “Мені просто треба здати”. Це було так дивно. Студенти завжди ставлять викладачам часові межі. Мені терміново до сьогодні, максимум завтра, а взагалі вчора. Раніше не здав, бо літав у космос і думав – не повернуся) А От повернувся і тепер не встигаю.
Через кілька днів приходить. Спокійний, впевнений, відкритий. Але, в матеріалі не орієнтується. Плутається він в пам’яті, мисленні, відчуттях. Всього багато, не охопиш миттєво. Але є конспект, щось таки занотовував. Беру його конспект, пишу чотири теми: психічні процеси, психічні стани, структура складної вольової дії і типи темпераментів. Мав прийти в понеділок, прийшов в четвер. Як завжди з посмішкою зайшов, сів, поклав на стіл навушники і почав розповідати. І От що дивно, в його поведінці, жестах, міміці така природність, впевненість, розкутість і, водночас, вихованість і культура. Я, як мама сина, дуже звертаю увагу на такі речі. Це така рідкість. Розкутість і вихованість. Я би сказала “природна культурність” або ще знаєте, кажуть “порода”. Таке й серед викладачів рідко зустрінеш. Він дійсно готував матеріал, в чомусь заплутався, щось просив уточнити, в більшості – розповідав і наводив приклади. Коли говорили про стрес, фрустрацію, депресію задумався, відвів погляд, мені здалося, що щось приміряв на себе. Але вголос не сказав нічого. Загалом, все добре, я поставила йому чотири і побажала успіху. Він подякував і вже виходячи, сказав: “Гарного Вам дня!” … Ми й досі вчимо своїх студентів здороватися при зустрічі, не розмовляти на лекціях по телефону, не телефонувати викладачеві о десятій вечора додому, щоб запитати тему реферату… А тут “Гарного Вам дня”.
Людина, яскравий приклад “базової довіри до світу”, коли він впевнений, що світ йде йому назустріч і допомагає, і так і є: ти також робиш крок назустріч.
Він пішов, а я ще залишилася сидіти в кріслі, насолодитись післясмаком. Ніби нічого особливого не трапилося, а було відчуття, що у цей похмурий листопадовий день тебе обдало легким морським бризом десь у яскравому літньому просторі.
І я не знаю чи існує термін “природна культурність”, але я тепер точно знаю як це виглядає)

 

Легенди нашого міста

– У нас є сучасні легенди про місто, – запитує син.
– Звичайно, – не моргнувши оком кажу я.
Приблизно тоді, коли ти народився, років 11 тому, обрали люди молодого мера. Розумного, амбітного, інтелігентного. Він підібрав команду і почали вони працювати. Спочатку ожили парки. Почистилися, озеленилися, з’явилися нові гойдалки, каруселі, площадки. Гарний там був господар, дружив з мером. Потім цей господар став секретарем міськради і далі дружив з мером. Ожило місто, фонтани запрацювали, забили різними водограйчиками, дороги стелитися, сміття вивозилося, квіти садилися. Люди хвалили мера і не всі знали, що у мера грошей немає. Гроші на це все виділяють депутати, а з депутатами працює секретар міськради. І летів стрімко цей птах під назвою Місто, бо у нього було два крила, а інакше птах літати не може, лише повзати.
І все було б добре, але тут трапилася ситуація: посварилися мер з секретарем. Один раз, другий, третій. Підбилося одне крило, птах поповз… І перестали депутати виділяти гроші на проекти мера, місто почало занепадати, занурилося в депресію; непомітною стала робота мера, забулося те, що він робив, люди почали сердитися і потім обрали собі нового мера. І старого секретаря. Але, вони здружилися. І знову ожили парки, запрацювали фонтани, навіть, заграли музикою; стелилися дороги, клалася тротуарна плитка… Люди хвалили мера і
не всі знали, що у мера грошей немає. Гроші на це все виділяють депутати, а з депутатами працює секретар міськради. І летів стрімко цей птах під назвою Місто, бо у нього було два крила, а інакше птах літати не може, лише повзати.
І все було б добре, але тут трапилася ситуація: посварилися мер з секретарем. Один раз, другий, третій…
Підбилося одне крило, птах поповз…
Чому так відбувається саме в нашому місті? Одні говорять, що у секретаря мерські амбіції, інші що “пташеня ніколи орлом не стане”… Хтозна… але, чомусь у пташеняти такий міцний дзьоб, що він крила всім орлам підбиває.
А птах, під назвою Місто, може летіти лише, коли у нього два крила. Так написано у Конституції країни, де живе птах. І ми всі живемо.
І хочеться нам, щоб цей птах летів з двома крилами, стрімко і плавно і, щоб все легко у нього складалося…
Але, поки що, легко складаються лише Легенди нашого міста. І придумувати нічого не треба.

Чашка кави в руках військового

Сьогодні пила каву з завідувачем військової кафедри, справжнім полковником. Є різні категорії чоловіків, не хочу заглиблюватися. Але в жестах, міміці, словах я часто читаю страх втратити свою значимість, зневагу до жінки, бажання домінування над нею, самоствердження за рахунок посад, звань, регалій, самоствердитися за рахунок слабших. Декларуватися може зовсім протилежне, навіть пафосно декларуватися, але ж жести, міміка і, навіть, підсвідоме видає справжню сутність.
А я сьогодні бачила мужність у тому, як людина мені несла чашку кави. Здоровий полковник, у військовій формі, у солдатських грубих черевиках, дбайливо перемішав мої три ложки цукру в чашці і потім ніс її в руках від стійки бару до нашого столика. Міцний вояка, звичний до військових дій, а не до університетських буфетів, ніс чашку кави обережно ступаючи, повільно… “Як немовля” – подумала я…щоб не розлити, щоб було смачно, щоб мені сподобалося… Бо турбота. А турбота йде від внутрішньої сили. Бо слабкі чоловіки ТАК ніколи не будуть нести каву. Бо мужність не потребує слів. Її видно. Навіть, в чашці кави.

Діти і розлучення

Сьогодні працювали зі студентами над особливостями роботи з дітьми, батьки яких розлучені. Майбутні, навіть не психологи, а вихователі в дитячому садочку. Вони повинні вміти побачити незвичну або нехарактерну для цієі дитини поведінку, розпізнати проблему і у ігровій формі допомогти стабілізуватися. Обговорення було дуже глибоким і емоційним, для декого це була своя особиста проблема і вони, як ніхто, знали де помилки. Саме тому, вирішила написали основні небезпеки і рекомендації.
Сьогодні в Україні велика кількість розлучень. Хоча, власне, це проблема не лише нашої країни. Інститут сім’ї руйнується у всій Європі. Навіть, економічно і соціально благополучні країни страждають від цієі проблеми. Україна – не вийняток, хоча з нашими кризами у всіх сферах життя, це й не дивно.
Звичайно, дорослі люди є дорослі. Хтось краще, хтось гірше, але вони з цим справляються. Найбільш незахищеними – залишаються діти. Це найболючіше і найтравматичніше для них.
1. З дітьми треба говорити чесно і пояснювати, що відбувається. У розлученні батьків діти несвідомо звинувачують себе. Або й свідомо. Отримав погану оцінку, погано себе поводив, некрасива, не найкраща тощо і батько (мама) тому не хоче з нами жити. Дитина має знати, що її так само люблять обоє, вона ім обом потрібна і вони завжди поряд, хоч і не разом.
2. При дитині не можна сваритися, з’ясовувати стосунки. Дитина починає боятися, з’являється страх, тривога, напруга, все це призводить до неврозів.
3. Не можна казати дитині, що ви розлюбили один одного або не любили взагалі. У першому випадку, дитина починає боятися: раз любов зникає, то вона зникне і до неї. Може починати годити і постійно намагатися “заслужити” любов. І так все життя, навіть, потім у дорослому віці. У другому випадку – усвідомлення того, що вона народилася не в любові, що її не хотіли, що вона не потрібна. У будь-якому випадку, це травма. Наслідки можуть бути дуже непередбачувані і складні.
4. При дитині не можна говорити погано про когось із її батьків. Мама може часто “відкривати ” дитині очі на те, який у неї невдаха-батько (або навпаки: батько про маму) і налаштовувати дитину один проти одного. Можна ненавидіти один одного скільки завгодно, дитина цього знати не повинна. Вона любить обох. Це найрідніші, найближчі, найдорожчі люди в її житті. Не травмуйте свою дитину своїми руками. Не маніпулюйте нею. Дорослі проблеми мають вирішуватися лише дорослими, для дитини мають бути обоє батьків надійними.
5. Не можна використовувати свою дитину як “жилетку” для своїх проблем і сліз. Не можна зміщувати ролі і акценти. Дорослі емоції це великий тягар для маленької дитини, вона має вчитися поступово. Маленька дитина має долати маленькі проблеми, інакше вона зламається.
6. Навіть після розлучення, батькам бажано гуляти з дитиною разом, щоб вона бачила модель сім’ї, де є мама і тато, їхнє спілкування, їхнє вміння вирішувати проблеми. Дуже велика вірогідність, що вона збудує те, що бачить.
Колись читала одне американське дослідження, де йшлося про те, що щоб підліток адекватно розвивався і впевнено себе почував, йому потрібно мінімум три будинки, де він зможе спокійно відкрити холодильник. Думаю, це стосується не лише підлітків. Чим більше місць у яких дитина почуває себе розслаблено і надійно, тим краще для її психіки, для її нервової системи, для формування її “базової довіри до світу”. Іншими словами, чим більше людей люблять дитину, тим краще для неї. Яким би не було розлучення – залиште місце для любові.

Вільний політ

Вона була з тих жінок, що кішки. У неї в крові містилися котячі бактерії, які й потрапили до неї від тодішнього її кота. Певний час їй заборонили спілкуватися з котами, але з часом вона перестала зважати на ці перестороги. У неї була кошача грація, плавність рухів і вміння завжди падати на лапи. А ще – надчутливість, котру вона називала «вільним польотом». Вона розуміла кошачу мову. У прямому сенсі цього слова. І саме в такому стані «вільного польоту», коли вона відчувала легкість буття і, найголовніше, смак життя. Смак кожного дня, кожної хвилини, кожної миті.

Вона ще сиділа у доньки в кімнаті, мала вже солодко спала, коли повагом до кімнати зайшов Він. Її кошак. Як завжди, відчинив лапою двері, просунув морду, подивився своїми круглими зеленими очима і увійшов. Повільно пройшов до крісла, де вона сиділа, понюхав пляшечку з рідиною для зняття макіяжу, пчихнув: «Могла б і щось краще купити». Понюхав її надгризене яблуко, подивився на неї з докором: «Ну, що це за їжа?», обійшов крісло, пройшовся під ліжком, потім вискочив на нього, понюхав плечико доньки, лизнув щоку і влігся у неї в ногах.

– Все, можеш йти спати. Я буду тут.

– Добре, добраніч!

Вона їх залишала, йшла до себе у спальню і смачно вмощувалася у ліжку. Вранці вона прокидалася від його муркотіння, великих зелених очей і слів: «Вставай, Соня. Пора мене годувати!»

Ще він любив сидіти з нею на балконі і коментувати все, що бачить і бачив. Він же на балконі проводив цілий день, у нього не було роботи і справ поза домом.

А потім вона перестала його чути. От так. Просто. Робота, справи, круговерть, суєта суєт. Буденність, звичайність, шаблонність. Всього багато, а душа не співає. Вона пробувала переключатися, відпочивати, дихати і сміятися. Але, не чула. Попри все.

Він знову приходив в кімнату до доньки, заскакував на ліжко, лизав малій щічку, вмощувався в ногах і дивився на неї своїми зеленими. Вона не чула, але розуміла: «Зрадниця!» Вона читала цю фразу постійно в його очах і нічого не могла зробити. Її мелодія десь згасла. Так ніби внутрішня ріка засмітилася щоденними листям, що падає з дерев.

Вона змирилася. Ну, що ж, багато хто так живе і нічого. Ніхто не задумується. І вона зможе. І змогла.

А потім було море. Безкрайнє, безмежне, тихе і бурхливе як вона сама. Вона дивилася на хвилі і відчувала вібрації у всьому тілі, дивилася на повний місяць і відчувала себе в тунелі його світла. Вона завжди у місяця просила краси і сили. І він давав. Стільки скільки вона могла взяти і, навіть, більше. Вона вдихала весь світ і тріпотіла крилами, знаючи, що її «ефект метелика» повернеться ж до неї бумерангом. У моря вона завжди просила жіночності. Вона хотіла бути такою слабкою і сильною як воно. Вона хотіла бути стихією. Розчинятися між пальцями і безслідно зникати, а потім з’являтися могутнім цунамі і змивати все на своєму шляху. Розбиватися об скелі, а потім народжуватися знову і так до безкінечності…

…Вона сиділа на балконі, вже тиждень як повернулася. Робота, справи, буденність. Кіт блимав своїми зеленими і вона читала: «Зрадниця!» Вже звикла. Пила чай, дивилася на небо. Він прийшов, сірий і великий, м’який і пухнастий. Вмостився у плетеному кріслі, вона любувалася його досконалим котячим профілем.

– О, Петька на новій машині приїхав, знову поміняв. Попередня була краща. Від цієї якийсь собачий запах, фу!

Він пчихнув і блиснув своїми зеленими.

– О! Наш зі школи йде. Не веселий, не веселий…мабуть, двійка…але гарний, гарний! Весь в мене!

– Ти, пліткар малий!!! – вона засміялася.

Його шерсть за мить із темно-сірої змінилася на світлу-світлу як ранковий туман. В очах мелькнули маленькі блискавки:

– Ти повернулася!!!

Це було лише мить. Потім його охопила поважність і розсудливість.

– Більше так не роби. Я навчу тебе правильно жити, щоб завжди чути паралельну реальність. Слухай…

– Припини, ще я не вчилася котячої філософії!!! – вона посміхнулася самими очима.

– Дарма ти… Ми, коти, знаємо толк в житті! У нас їх дев’ять. А у вас сили не вистачає на одне… Не мудрі, ви, не мудрі…

Вона затихла. Як завжди, має рацію.

– Добре, слухаю.

І він замуркотів свою улюблену історію котячого родоводу, яка починалася далеко-далеко, глибоко-глибоко в віках, ще до початку людства, коли коти могли ходити із реальності в реальність як в двері через стіну.

Вона слухала і відчувала як наливається енергією життя, її бурхлива ріка всередині забурлила і понеслася чистим, швидким потоком, її «ефект метелика» повернувся до неї бумерангом. Вона підняла руки вгору як дивний, прекрасний, незвичайний птах і відчула в собі сили для нового вільного польоту.