Про мойву і бібліотеку

Є у моєму житті дві загадкові речі, котрі я люблю і не знаю чому і звідки це взялося. Смажену мойву і бібліотеки зі стелажами-полицями зверху до низу. І, навіть, вдома я роблю такі полиці. Меблярі завжди радять сучасніші варіанти, зі склом, але мені комфортно тільки з такими. У нас ніколи вдома не було таких стелажів. Так само, як ніколи не було смаженої мойви. Я не пам’ятаю. Але, я її люблю. І її запах при смаженні мені звичний, ніби рідний. І виросла я ж у дуже гарній сім’ї, маю можливість їсти, що хочу; бувала в різних компаніях, на різних прийомах, в різних країнах і ресторанах, пробувала все: від жабєшки бутчєта до півнячих гребінців з соусом привезеним з Фінляндії . Одним словом, незрозуміло мені звідки ця мойва.
Але ж, зараз з мамою у відпустках, маємо можливість спілкуватися. Снідаємо зранку, кіт, мій до речі, також любить мойву, нею і снідає. І тут мама каже: “Ой, жили колись на цій мойві ми. Ти була зовсім маленька, ми студенти в радгоспі, та що там було в магазинах? Здоровенними брикетами морожена мойва і хек. Батько любив мойву, то я й брала. А ще там було сітро, то я й собі щодня й брала. Пляшки тоді здавалися і взамін брала знову сітро.”
Тобто, десь тоді, коли все впитується з молоком матері, я впитала і отой запах смаженої мойви. Пазл почав складатися.
А потім ще виявилося, що коли мені був рік, мама пішла працювати в бібліотеку. І я фактично там підживала серед отих здоровенних стелажів, купи книжок, щось вишукувала, видивлялася, розмальовувала розмальовки. Ну, і мені там, мабуть, було дуже добре, якщо я все життя несвідомо відтворюю бібліотечну атмосферу вдома.
Психологи мене зрозуміють, як багато важать перші роки життя дитини, коли свідомість ще не працює, а несвідоме бурлить. Фактично, подальша доля дитини залежить від отих перших трьох-п’яти.
Але, ще цікавий факт про тодішні бібліотеки, це десь 1977 рік. Працювала бібліотека з 10.00 до 16.00 і з 18.00 до 22.00. Я сміюся, і що, хтось приходив ввечері в бібліотеку? Аякже! Звичайно! Бібліотека була в клубі, приходили на танці і частина людей завжди була в бібліотеці. Там був телевізор, можна було подивитися, багато нових журналів і газет було перед телевізором на столику, і брали книжки читати. Але, каже мама, я тоді й книжок получала багато.
От якось так …
Іноді штрих дитинства дає відповіді на багато питань дорослості. І такі тонкі ниточки, а такі глибокі прив’язанності) тільки психіка таке може робити)
#несвідоме_дитинство #блог_психолога #innalukyanets

Бабулічка

БАБУЛІЧКА
Сидить з нами за столиком в санаторії така собі бабулічка або тьотя Катя, як вона назвалася, або, геть зашарівшись – Катерина Володимирівна. Дуже стримана, обережна, замкнута, не схильна до спілкування, завжди насторожена і недовірлива. Але, завжди причепурена, охайна, у таких славних хустинках. Знайомитися вона не збиралася, але, коли я перша запитала як її звати, то здалося, що аж зраділа. Розмова у нас не клеїлася кілька днів та я й особливо не наполягала. Людина закрита, у своєму зачиненому світі, навіщо ж туди лізти?
Але, потім Владові у котлету попала металева дротинка, я її відклала, сказала, що нічого страшного і продовжили обід. Бабулічка довго бідкалася що ж це таке, потім прийшла до висновку, що то шматочок металевої мочалки, мабуть мили дощечку і зачепилося. Ввечері зустрілися як завжди, за обід вже давно й забули, а мовчазна Бабулічка раптом каже: “То на інших, вже би був скандал. Такі ж люди є нервові й неврівноважені. То ім пощастило, що ви такі спокійні.” Наступного дня, вона знову кілька разів повторила свої висновки.
І після цього наша мовчазна Бабулічка почала з нами розмовляти. І я дізналася, що вона більшу частину свого життя пропрацювала на київському метрополітені і зараз там, власне й путівку їй дав їхній профсоюз, бо “так хіба купиш, вони такі дорогі”; що в неї троє дітей, не у всіх життя складається і вона щодня переживає за кожного з них; я зрозуміла, чому наша Бабулічка з’їдає все до останньої крихти хліба і бідкається, що Влад так погано їсть. Бо вона – дитина повоєнного часу, її мама пережила дві голодовки і десь на всіх рівнях несвідомого у неї спрацьовує сигнал – їсти все, що є зараз, бо підступний страх лякає, що потім може не бути. Я бачила як сяяли її очі, коли вона на базарі, аж за двісті гривень, купила собі нову в’язану жильотку, бо “давно таку хотіла на роботу та все не було, а тут знайшла.”
І я зрозуміла, що десь самі того не підозрюючи, тією ситуацією ми пройшли тест Бабулічки на довіру, тест на можливість чи не можливість спілкування.
І я подумала, що в цьому світі, де всіх вчать обезцінювати те, що насправді безцінно і цінувати те, що просто має ціну, в боротьбі за статусами, значимістю, показушністю, атрибутами, іншими словами – понтами – втрачається найголовніше і найзначиміше – людяність. Людям потрібна просто людяність. Справжність, де є життя, а не видимість.

P.S. У цьому екстравертованому світі наша БАБУЛІЧКА має право на приватність, тому фото не її звичайно. А королеві Елизаветі ІІ до публічності не звикати) А загалом, вони схожі )

Матіола

В санаторії цвіте матіола. Іі багато і пізно ввечері розповзається її неймовірно-щемливий аромат. А ще свіжоскошена трава навкруги. І запах. І мені відразу стає так тепло і добре, ніби всередині спрацьовує сигнал, що матіола – це спокій і затишок. Сіно – дитинство, безтурботність і безмежне щастя. І згадується мені відразу наша дача, ще живий батько, коли вся сім’я сидить на дворі ввечері і гомонить. І кіт з собакою мотлошаться, зачіпаючи один одного. А навколо аромат матіоли. Такий щедрий, такий п’янкий, уже весняно-літній.
А з запахом скошеноі трави виринають спогади про бабу Полю і діда Василя, у гарному селі на Західній Україні. І як я любила спати у них на сіновалі. Навіть, коли дощ крапав по даху, яким було накрите сіно, ніхто не йшов до хати. Там було завжди добре, завжди по-домашньому затишно…
І ось зараз ці спогади помаленьку вкутали мене, ніби ковдрою до самого підборіддя, залишивши відкритим лише ніс…щоб вдихати.
P.S. Галина Лукьянец Мам, дякую тобі за те, що у мене є такі спогади.

Люди

Люди…
Люди є різні. Одні, схожі на блідих поганок, інші – на яскравих мухоморів, отруйних всередині. Є – гнилі, як паршиві яблука. Є люди, котрі уявляють себе породистими конями, аристократами. Обставляють себе відповідними атрибутами. А, насправді – просто поні. Є люди мілкі, як калюжки. Та ще й часом брудні. Необачно вступиш, не лише промокнеш, а ще й багнюкою обмастишся. А є люди глибокі, безмежні, як Всесвіт. І ти думаєш: “ну, має ж колись скінчитися їхня життєва творча активність?” А вона не закінчується, бо вони як Всесвіт, згасало щось одне – відразу народилося інше. Є, люди- вогники або люди-Сонце, на яких все тримається і навколо яких все вертиться. І думаєш. Ну як може світ бути зациклений на одній людині? А може. І ось з’являється така людина в приміщенні і все відразу бурлить. Кава колотиться, питання вирішуються, проекти народжуються, бездиханні справи реанімуються, мертві точки оживають і перетворюються в нові речення. І тобі хочеться набутися в просторі такої людини: надихатися, навчитися, перейнятися досвідом вдихати життя у все чого торкаєшся.
Екологія навколишнього середовища це не лише вода, повітря, флора і фауна, це і люди. Є – токсичні, як отруйне сміття, а є корисні, як найнеобхідніший ресурс для життєвого функціонування.
Фільтруйте своє оточення, хай воно буде екологічно чистим, хай воно буде життєствердним!

Картина світу

Люди завжди чимось незадоволені. Люди завжди на щось скаржаться. А світ – це лише дзеркало, що відображує наші думки. А ще світ не любить незадоволених. Коли людина каже, що в неї все погано, світ ображається: “Ти вважаєш це погано? Тоді я тобі покажу, як ще гірше!” І посилає людині нові негаразди. Людина знову скаржиться. Світ знову посилає проблеми. Тоді ще й кажуть: “де тонко, там і рветься”. Рветься там, де людина не любить своє життя.
Точно таке дзеркальне відображення світу і у протилежному вимірі. Людина радіє тому, що є. Світ каже: “Ти вважаєш, що це добре? Тоді, я покажу тобі ще краще!” І посилає людині нові успіхи і перемоги. Людина знову радіє. Світ знову посилає радість і щастя. У Біблії говориться: “у имеющего мало отнимется, имеющему много – прибавится.”
А все залежить від картини світу людини. Яка людина, таке її дзеркало світу.
P.S.Фото моє. Хорол. Я б його назвала : ” Так пахне мир…” Мир, в якому людям погано жилося… “Ти вважаєш, що це погано? Тоді я покажу тобі, як ще гірше!”
P.S. Давайте знаходити баланс. Життя одне. Цінувати, те що є. А краще – радіти.

Я не люблю

Іноді я розумію, як я багато не люблю в людях.
Я не люблю, коли не мають власної позиції, думки. Не люблю, коли бояться без загрози життю. Коли у них тремтять руки, ковтаються слова, бігають очі. Я не люблю тих, хто боїться власної тіні в обід.
Я не люблю тих, хто спілкується заради вигоди. Дружить заради вигоди. Любить заради вигоди. Хто боїться забруднити себе “не тим знайомством”, бо зараз у тієї людини проблеми.
Я не люблю, коли демонструють коханок та коханців. Я завжди бачу в цьому лише комплекси у одного і іншого. Я схиляюся перед справжнім коханням, але почуття і емоціі – це така крихка сфера, де “балансирую на грани” і саме та царина, де щастя любить тишу …
Я не люблю, коли люди розмовляють тими книжками і ідеями, що начиталися. У таких людей немає свого стрижня, немає коріння. Всередині пустка. Часом хаос і сум’яття. Від них завжди йде напруга, страх і тривога.
Я не люблю, коли переписується історія. Щоразу, щомиті. Я не люблю, коли кожна влада перетрактовує історію під себе.
Ми все одно всі знаємо свою правду від своїх дідів.
Я не люблю людей, котрі говорять лише про машини й квартири, точно так як і про вічне і духовне. Я люблю баланс. Машини я люблю не менше, ніж думки про дивність людського життя і смерті під захід сонця.
Я не люблю нещирість. Я не люблю компліментів чергових і фальшивих посмішок.
Я не люблю псевдонаук і псевдонауковців. Коли за реферативні назви дисертацій присуджуються наукові ступені. Я схиляюся пере наукою, але часто перед вченими без звань.
Я не люблю фальшивий патріотизм. Вовків в овечих шкірах. Зараз їх зірковий час.
P.S. Пусть впереди большие перемены
Я это никогда не полюблю.

Про дітей

Сказав: “Мама, ну всьо, пока! Я тобі подзвоню.” І пішов)
І ти розумієш, що оце прям так – вперше. І ти розумієш, що хлопчик виріс. І От оця маленька дівчинка йому цікавіша. І ти ще раз розумієш свою вірну філософію, що не можна жити чимось одним і не можна жити лише дітьми. Бо, От час, який ти планувала провести з ним – звільнився. І ти залишилася сама з тим часом)
А ще – ти ставиш плюсик собі в заслугу, що ти таки гарна мама. Бо, дитина спокійна і виважена, впевнена і комунікабельна, надійна і смілива. І ти розумієш, як вірно, що всі ті роки, безсонні ночі і безкінечні дні потратила не на ще одну дисертацію (як всі настійливо радили), а на дитину. Бо, для дисертації тепер ціле життя, а дитина буває маленькою лише раз, але як багато залежить від того дитинства.
P.S. І хоч він сказав: “Мама, ну всьо, пока! Я тобі подзвоню” і пішов, насправді, я безмежно рада))) бо ця фраза має такий глибокий фундамент.

Люди, котрі все знають

Люди, котрі знають як краще і як правильно…
Завжди дивувала і дивує якась нетактовність таких людей і примітивність. Коли мені треба порада чи консультація, я завжди знаю кого запитати і чия думка для мене має значення.
А фраза, наприклад, майже чужої мені людини :”Ти занадто емоційна, це заважає в житті!”, викликає у мене запитання: кому заважає? І здивування від того, що мені дають характеристику , яку я й не просила. Мої емоціі в діапазоні від плюс до мінус мене абсолютно влаштовують і дають мені певну свободу в розумінні і прийнятті самої себе.
Або: “тобі треба робити так-то-так-то і тобі буде легше в житті”. А з чого ви взяли, що мені буде легше? Чому вирішили, що мені важко? І , що я хочу щось змінювати, особливо від слів абсолютно індиферентноі мені людини) І чи зможу я, зі своїм внутрішнім світом, своїми поглядами, життєвою позицією, переживаннями робити так-то-так-то… Те, що підходить одному, може бути повністю неприйнятним для іншого.
Власне, я вже давно це знала, але все потребує повторення. Люди завжди проектують на інших свої страхи, переживання, комплекси, незадоволення… Така собі проекція, часом дзеркальна) І коли, тобі говорять про занадту емоційність, ти розумієш, що людина говорить про себе. І коли, тобі потрібно щось змінювати в житті, щоб стало легше, то це знову – не тобі)
P.S. Слухайте, що люди говорять про вас або про інших і ви побачите – скільки проблем тривожить їх самих. Людина завжди говорить про себе, навіть, в розмові про інших.

Про каву

Пити каву в кафе… Для мене це цілий ритуал, це своєрідний сигнал, що все добре, що спокій, що рівновага, що баланс.
У мене є свої улюблені кафе, деякі більше улюблені малого. І, буває насправді, я тієї кави й не хочу) Але, це своєрідна пауза в щоденному хаотичному житті, коли час належить тільки мені, коли я нікуди не поспішаю, не беру телефон; просто дивлюся на людей, на чужий шум кафе, барменів, баристо. Нічого не аналізую, не думаю, п’ю свій еспресо мак’ято і дивлюся, як малий інджоінг свій еклер. Це цілий ритуал-пауза, де все моє єство відпочиває від знання того, що раз ми тут, значить всі здорові, все добре, life is going its usual way…
Для мене, це своєрідний психологічний прийом, який я для себе знайшла, як своєрідну природну терапію.
Бо, навіть, коли все погано, і періоди горя, коли здається, що небеса змішуються з землею, все твоє життя виходить із звичних берегів, зносить все на своєму шляху і ти, немов, кленова гілка губишся у цьому буревії…
Я знаходжу час і йду в кафе пити каву…
Значить, таки є пауза, значить не все так погано, значить все буде добре…
І поступово буревій вщухає, і утворюються нові береги, небеса стають небесами, а земля землею, з’являється нове русло ріки і клеонова гілка тепер точно знає куди пливе…)
А може здаватися, що це так мало, пити каву в кафе…)

Плаття

Плаття для жінки…Це може бути настрій, емоція, імпульс, асоціація. В платті жінка має себе якось почувати або відчувати і це “якось” залежить від багатьох факторів.
Пам’ятаю, як у моєї мами було гарнюще блакитне плаття “сонцекльош”. Колись були такі в моді. А мама тоді була неймовірно молодою, красивою. І мені здавалося, що в цьому платті вона най-найкрасивіша. І, коли вона була на роботі, я одягала це плаття, на кілька розмірів більше і кружляла у ньому по квартирі. Ще я взувала її підбори. Потім, я любила сісти на килим і розгорнути цей “сонцекльош” навколо себе. І так сиділа, вся в блакитному “сонцекльоші”. Мені здавалося, що я Принцеса. Це був той вік, коли геть з дитячих казок виростаєш, а до дорослих романів ще не доходиш. І мені уявлявся Принц, неймовірної вроди й шляхетності, який невідомо звідки з’являється і забирає мене у свій принцовий замок. Саме в цьому принцесовому платті “сонцекльош”.
Потім змінювалася мода, змінювся час і містя, в яких ми жили.
І ось, років через тридцять, я заходжу в магазин і бачу його! Ні, це не просто плаття, не просто емоція, настрій, імпульс, це цілий прекрасний період життя. Звичайно, я його купую. Якийсь час, я на нього просто любувалася. Воно висіло у мене на вішаку на дверях і я щодня на нього дивилася. Потім чекала тепла. І, нарешті, почала одягати!
З ним змінюється все і постава, і настрій, і відчуття.
І, коли мені роблять масу компліментів стосовно мого гарного вигляду, я погоджуюся. Хіба в такому платті може бути інакше? Принцеса виросла, асоціації залишилися. Зафіксовані тоді емоціі відтворилися тепер знову. Але, якщо вони чудові, то чому б і ні?
P.S. Одним словом, плаття для жінки – це ціла філософія.
#плаття #блог_психолога #запискипсихолога #блогер #емоція