День

Сьогодні не пропустила жодного дива. Літній вихідний день, він особливий: розмірений, розморений, справжній. Почався з ранку на дачі. Виходжу на подвір‘я, ходжу босими ногами по траві, розглядаю вранішні квіти, що прокидаються після сну, потім роблю чай і сідаю за столиком пити. Зовсім поруч, навпроти, металева фігурна штука, по якій має витися клематіс. Клематіс пропав, штука стоїть. Майже щоранку на неї прилітає товста велика сойка. Я ніколи на знала, що сойки такі гарні, в тілі. Вона сідає на ту штуку, зовсім близько, я бачу всі кольори на її пір‘і, починає на ній розгойдуватися й дивитися на мене. Я її називаю «Соня», вона чомусь у мене асоціюється з тьотею Сонею, що на Привозі торгує. Бичками. Не знаю чому. Вона довго хилитається, а потім каже: «Добгий ґанок!» «Добрий, добрий» – кажу я їй, вона ще деякий час на мене дивиться і улітає, але так низько-низько. Вона ж товста, піднятися вище не може.

Через деякий час прилітає на вишню одут. Неймовірно красивий птах, я точно його пам‘ятаю, бо з Владом у дитинстві читали книжку про нього. Я мчу за телефоном, щоб сфоткати це диво, він лякається і невдоволено летить геть. Мені здається, він навіть подумав: «ці ненормальні люди, без телефону прожити не можуть!»

Потім, я довго слухала кота про те, якого вужа він бачив і як жаба вислизнула з його лап. Я не хотіла слухати, він довго ходив за мною і переконливо м‘явчав. Все тягнув на кладку до вужа, я не згодилася, він розсердився і пішов спати на моє ліжко.

По дорозі в магазин, біля пляжу, я зустріла білку з білченям в зубах. Вона летіла на всіх парах, зрозуміло, що не поздоровалася. Я не відразу зрозуміла, що то білченя, так вже методом аналізу. Потім повзла в Гугл і зрозуміла, що я таки ще той аналітик. Дійсно, білки тягають білченят в зубах, іншими словами, вони так переїжджають. Ну, воно й зрозуміло, там біля пляжу такий галалей, що дитинчат не вгледиш, біля нас спокійніше, тож вона до нас і побігла.

І вже зовсім ввечері, коли я фарбувала ворота, йшов Гєна з козами. Ніхто не знає скільки Гєні років, бувший моряк-підводник з півночі, одинак, оселився на пенсії в селі, завів з десяток кіз і щодня пасе згідно зі своїм і їхнім режимом. «Доброго дня» – сказала я йому, – «вечер, уже вечер, добрый вечер!» Це я у відпустці, мені, що ранок, що день, що вечір, байдуже коли зо наступає. А у Гєни кози, там режим. Він пройшов з козами наспівуючи пісеньку, потім зупинився з ними біля якогось мабуть смачного куща, називав їх по іменах, ламав кожній по гілочці, казав, щоб не сварилися, дасть кожній і, потім, знову мугикаючи пісеньку пішов додому. І десяток кіз побігли за ним.
«Який дивний світ» – подумала я. Щастя в таких простих речах, але ж як важко їх побачити.

Вечір. Пройшов ще один день. Такий справжній день. Дасть Бог завтра буде новий. І сойка Соня знову прилетить, погойдається на штуці для клематісу і скаже: «Добгий ганок!»
І він дійсно буде добрий!

Відтінки

Нещодавно з сином проводили день разом. До обіду вирішували наші різні побутові і не дуже справи, все зробили і з почуттям виконаного обов‘язку і внутрішньою легкістю запопонувала йому десь пообідати і з‘істи піцу. Він відразу погодився і ми почали обговорювати місце куди піти. Я, якщо чесно, точно знала куди ми підемо і його запитала «для годиться». І раптом він називає мені таку кафешку, я би сказала «точку», куди він хоче, щоб ми сходили. Це його улюблена «точка», бо вона в торговому центі, в самому малесенькому куточку, з трьома міні-столиками, де все «на бігу». І він по дорозі зі школи заходить туди, бере шматочок піци за 9 грн і ще любить і нам принести. Для нього це вже важливо, щоб не лише ми йому, але і він нам.

Але, коли я мала на увазі «десь поїсти піци», то передбачалося гарне кафе, відкрита площадка або тераса, де можна спокійно посидіти, помедитувати, подивитися на людей і помовчати. Це своєрідний такий ритуал. В силу своєї професіі, де багато спілкування протягом дня, я люблю просто спостерігати за людьми і мовчати. Хоч з півгодинки, в обід. Така моя особливість.

Я йому запропонувала ще раз свій варіант, він просить за свій. Хоча, коли йому не принципо, він легко погоджується. І я вже збиралася його переконувати або просто сказати: «ні, ми туди не підемо!», коли згадала нещодавно прочитаний текст про маму і дівчинку у кафе з морозивом. Дівчинка хотіла з базиліком, а мама їй купила арахісове, бо базилік «це щось незрозуміле». І ніби дівчинка і їсть морозиво, але ж відчуття вже не ті, бо відтінки у нашому житті відіграють важливу роль. І ще важливіше навчити своїх дітей відчувати ці життєві відтінки, грати ними, жонглювати і вбирати свою насолоду життя. Як різнобарв‘я. Я глибоко вдихнула-видихнула і кажу: «пішли».

…Ми сиділи за малесеньким столиком першого підземного поверху торгового центру, їли по два шматочки піци з куркою і ананасом за 9 грн, пили капучіно і гранатовий апгрейд, їли морозиво «блакитний ангел», я дивилася то на людей, що метушилися немов комахи у мурашнику, то на щасливі очі свого сина. Я вперше дізналася, що він любить гранатовий апгрейд і ще багато чого із життя 11-літніх хлопців. Багато незнайомих слів, я перепитувала значення кожного, останні комп‘ютерні ігрові тренди, «відеообзори» і новомодні блогери. Я подумала тоді, що мені давно не було так добре! Так просто, і так добре.

Врешті-решт, нам і самим потрібно пробувати нові відтінки, відкривати нові відчуття. Доя різнобарв‘я. А для цього нам треба чути один одного, і своїх дітей особливо. І те, що ми батьки, не завжди значить, що ми точно знаємо, що для них краще. Це значить, що нам просто +стільки-то років. І все.

Про тістечко

Сиділа минулого тижня у свого майстра в салоні краси, розглядала журнальчик. В одному – побачила красивенне тістечко, таке біле-біле, повітряне, легке і якесь надзвичайно рідне, ніби я його все життя їла. Насправді, ніколи. Називалося воно «Анна Павлова». Я поцмакала язиком, погортала сторінку туди-сюди, подивилася на нього з різних ракурсів, під різним кутом світла і пожалкувала, що в Черкасах такого ніколи не бачила і точно ніде не знайду.
Після салону, заїхала випити каву в кафе, де я буваю дуже часто і саме там п‘ю свою каву. Підходжу до вітрини з тістечками і……ви не повірите – серед усіх звичних їхніх тістечок, красується посередині, ніби чарівна наречена – Анна Павлова, з полуницями зверху! Все, як у журналі. Один в один. У мене аж подих перехопило. Кажу до дівчат-офіціанток: «У вас же ніколи їх не було?!» «Не було», – посміхаються, – сьогодні вперше. Почали робити.»
Сиджу за столиком, п‘ю еспресо макьято і ім «Анну Павлову». Знаю, що точно таке не пробувала, а відчуття, ніби знаю все: і смак, і крихкість, і повітряність і легкість тістечка. І стан внутрішній такий, знаєте, спокійний, гарний, ніби має статися диво, як в дитинстві… І раптом, перед очима випливає ціла картина.
Мені років 8-9, мама виходить після роботи з медколеджу і ми йдемо в таке ніби кафе «Струмочок». Зараз там кафе «Хрещатик». Тоді це була вулиця Урицького. Чомусь завжди було сонячно, затишно і щасливо.
Ми заходимо туди, а там цілий прилавок вкусняшок-тістечок. Картошки, трубочки, пеньочки, бісквіти з різними кремовими квіточками зверху і ще всього-всього…! Ми беремо всього по чуть-чуть, а мама бере завжди кілька таких «воздушок»: два великих безе посередині скріплених кремом!
І от поки ми дійдемо додому, до білого будинку навпроти тодішнього гастроному «Украіна», я з‘ідала одну таку «воздушку». Вона була така гарна, повітряна і біла, ніби пачка балерини і розкришувалася в руках точно так як … «Анна Павлова»…

Про щастя

Сьогодні про щастя…
Яке воно? Я думаю, щось таке легке, ледь вловиме, що прослизає крізь пальці… Його треба відчути, вхопити цю мить, зафіксувати, вловити лоскіт в грудях і легкість, щоб вже потім впізнавати його серед тисяч емоцій і відчуттів.
Я часто чую «Ти ж знаєш, бабло рєшаєт все». Ні, не знаю. Я знаю протилежне. Я знаю, що є хвороби, котрі не вилікують жодні гроші. Я бачила. Я знаю, що самі по собі гроші не дадуть справжнього кохання, справжніх друзів. Вони дають фальшиве оточення, фальшиві зв‘язки, фальшивих друзів, котрі лопнуть як мильна бульбашка як тільки у людини почнуться проблеми. Я бачила і бачу нещасних людей у великих маєтках і щасливих у звичайних квартирах. Значить, щастя у чомусь іншому. Людині, насправді, для життя так мало треба. «Сонце, свобода і маленька квіточка» – як казав Андерсон.
Я це все побачила, коли не стало батька. Сьогодні ж поминальні дні, згадується само собою. Вони з собою нічого не беруть на той світ. І ми не візьмемо. Єдиний, мобільний телефон, котрий дзвонив цілий ранок, я викинула у Вільшанку. Його не стало, а все залишилося. Запальнички, цигарки, недочитані книги, розгорнуті газети, недопиті ліки…
Я навчилася ловити щастя ще тоді , коли виявили пухлину і сказали, що довго він не проживе. Сім років, де кожен день, як останній. Тоді почалася нова філософія мого життя. Щастя в простому.
В досягненнях, над котрими ти працюєш роками, а потім, як ті спортсмени береш своє золото і ще довго не віриш, що ти це зробила і не зійшла з дистанції. А твоя родина радіє більше за тебе. В нових проектах, де ти можеш розкрити свої нові можливості і отримуєш нові, незвідані тобі емоціі.
В тому, що є мама. І коли тебе образили ти, як в дитинстві, ідеш до неї, скаржишся, вона сварить твоїх недругів і тобі стає легше. Просто так. Потім наливає чаю з цукерками і життя налагоджується.
І, навіть, в тому, що є могила батька, де він завжди усміхнений тебе чекає. Бо він все-таки був, хай недовго, але ж був. А батьки є не у всіх. Не знає, як тисне взуття той, у кого немає ніг.
І буває часом, що здається все руйнується і ти, як ота кішка, якій прищемили хвоста, втрачаєш баланс і не можеш гуляти по краю даху, як звикла. Здається, що ніч ніколи не скінчиться і хмари не розійдуться. Але, навіть, після самої темної ночі наступає ранок. І з першими променями сонця на твоє ліжко заскакує кіт, починає переминатися з лапи на лапу, муркотіти, а потім вмощується поряд з тобою і демонструє повну котячу насолоду життям. Слідом за ним, босими ногами тупотить син, вмощується на ліжко в обнімку з котом і досипають свої ранкові години до школи. Ти відчуваєш легкий лоскіт в грудях і розумієш, що щастя підходить. Потім, з‘являється запах кави. Чоловік, котрий встає завжди найраніше, виходить з чашкою кави на балкон, незалежно від погоди і пори року і ніби чорний ворон, по-хазяйськи обдивляється двір…
Щастя – воно в емоціях. Це єдине, що треба копити і збирати, вивчати їх різнокольорові грані. Емоціі – це те, що у вас ніхто ніколи не забере, але ви завжди їх заберете з собою.

Весна

Спочатку, не зрозумів, що ідемо на дачу. Довга була перерва. Помістила його в його котячу корзину для транспортування, він довго там нявкав і підвивав. Поки, я дозбирувалася, то губи недофарбувала, то ключі не взяла, то зарядку до телефону забула, він одним махом розламав свою клітку і сховався під ліжком. «У всіх коти як коти, а моєму потрібно корзину як для добермана, з міцним металом і замками» – подумала я і з нафарбованими губами, ключами і зарядками в кишенях полізла під ліжко. Потім, з ним під пахвою полізла доставати стару корзину. Прийшов чоловік. Розділилися: він – корзину з котом, я – ключі, зарядки, пакети. Цією групою заізджаємо за іншою. Бабуся, Владік, корзини, пакети. Кіт всю дорогу навчить, виє і свариться. Виліз з корзини і лазить по всіх у машині. Свариться на всіх. Нарешті, дача.
Кіт вискочив на вулицю. Затих. Понюхав повітря. Пішов під туї. Сів. Почав нюхати гілки.
– Інна, це ж весна! – примружено дивиться на мене.
– Ну Да! Я ж тобі про це й кажу.
– Жаби вже є?
– Жаб ще немає. Але у нас тепер є бобер. Митрофан. Підеш знайомитися.
Кіт діловито підняв хвоста і по-хазяйськи пройшовся по дворі. Хазяїн, одним словом.
В хаті бігав як мале грайливе кошеня, бо попросиналися мухи, жучки-солдатики і це було таке щастя ловити їх, перекидати з лапи на лапу, пробувати гризти зубами і просто по-мисливському затихати і очікувати, коли вони поворушаться, щоб напасти.
В кінці дня ретельно вмитися, вмоститися на ліжку калачиком, зітхнути і сказати: «Як же я чекав на весну!»
«Не ти один» – подумала я.

 

Ренесанс міста

Я рідко пишу політичні пости, бо… бо всі їх пишуть) Хоча, в політиці я завжди, як і всі ми. Я просто майже ніколи не критикую владу. Ніякого рівня. Ні місцеву, ні державну. Чому? Тому що я завжди поважаю вибір свого народу. Яким би він не був. Якщо люди сьогодні обрали цих чи інших людей – це відображає зріз мислення більшості людей. Зараз вони хочуть саме такого, цьому вірять, це розуміють. «Ніколи не плюй в криницю з якої п‘єш воду» – так мене колись навчили, а лаяти владу, яку самі вибрали, це якраз те саме.
Але, під впливом вчорашніх подій, ми мабуть всі, більше або менше задумалися про долю міста. І я чомусь почала згадувати його періоди піднесення і падіння.
В моїй пам‘яті вони лише останні десять років, коли я народила дитину, винирнула зі своєї науки і університету і почала бачити, що навколо є інше життя.
Пам‘ятаю, як з дитиною в колясці поїхала гуляти в Дитячий парк по Хрещатику. Це був просто жах. По кутках нетверезі підлітки, мова про горілку і валер‘янку (я таке вперше почула саме там), все дуже моторошно і неприємно. Більше я там не була років зо два. Потім, всі почали розповідати, які зміни в парку відбулися, як там добре з дітьми гуляти. Поїхали знову. Зміни радикальні. Паровозик, який їздить. Дитячі гірки, все пофарбовано, почищено. Алея гномиків, таке ніби десь у Європі. І найголовніше – охорона. Немає ні випивших, ні з пляшками. Це був золотий час для прогулянок з дитиною. Такі ж зміни були в парку, тоді ще 50річчя. Одарич ввів традицію фестивалів: льоду, дерева, каменю і почали з‘являтися алеї з фігур і підписами митців. З‘явилася працююча карусель, рошенівські гірки і солодка вата)) Чисто, акуратно і охорона. В парках можна було просто гуляти. А до цього періоду – ні, було небезпечно.
Тоді мені вперше стало цікаво, хто ж такий Радуцький? Побачила його в Епіцентрі, хлопець як хлопець, на перший погляд.
Пам‘ятаю, як Одарич робив свою першу фотовиставку в Каравані (був такий торговий центр новий, потім зачинили його). Здивував прогресивний підхід, ще мер може бути і таким. Людина, котра вміє зловити мить і цінує цю мить. Людина, котра вміє бачити красу, зафіксувати іі і поділитися з іншими. Це психологічна характеристика, це певна якість, яка є складовою особистості.
Тоді, для міста робилося багато. З депресивного воно перетворилося на живе. І фонтани. Майже ніде не працювали фонтани, вони перетворилися просто на ями і смітники. Це дуже пригнічувало, дуже. Я ніколи не вірила, що все може знову циркулювати, а про те, що фонтани в Черкасах зможуть співати і світитися різними кольорами, мова взагалі не йшла. А виявилося – можуть. То був золотий період для міста.
Радуцький вже тоді став секретарем. Одарич мером. Вони доповнювали один одного – Одарич інтелігентний і ерудований, Радуцький – настирливий і рішучий.
Взагалі, я вважаю, що ці посади були їхні. Це я зрозуміла вже набагато пізніше, побувавши в самому епіцентрі місцевого самоврядування. Можливо, функції секретаря міськради виглядають і не такими важливими, але суть полягає в тому, щоб працювати з усім депутатським корпусом. Коли заходить в депкорпус дві-три політсили, це легше. Але, коли 5-6 – складніше. Кожен хоче своєї вигоди, кожен розуміє і піднімає свою значимість, кожен відстоює свої інтереси. Один-два голоси вирішують все. Саша вмів домовлятися завжди. Для секретаря міськради важливо управляти депутатським корпусом – він управляв. Для мера – знаходити спільну мову з секретарем. От і вся загадка місцевого управління.
Так от, до чого я вела, що за останні десять років, період Ренесансу для Черкас припав на той недовгий, але такий продуктивний час, коли Одарич з Радуцьким дивилися в одному напрямку.
Дуже шкода, що їхні фокуси зору з часом змістилися у різних траекторіях.

 

Вікна

Недавно піймала себе на думці, що дуже люблю дивитися на вікна будинків. Ввечері, коли вони світяться або не світяться. Ідемо з чоловіком машиною, а він за кермом, я розглядаю вінка. Ходимо ввечері на прогулянку, вже наговорилися, всі теми обсудили і я розглядаю вікна.
Вікна – вони ж як люди. Точніше, вони можуть все розповісти про своїх людей. От є старі будинки – сталінки. Там вузькі високі вікна, такі ж високі стелі, десь ще й дерев‘яні перегородки і через вікна видно проведену по стінах проводку. Такий антураж зроблено і в одеському «Компоті», але ж там антураж, а тут реальне життя. Вікна старі, брудні, немиті, такі ж і фіранки. Ймовірніше за все, там живуть старенькі пенсіонери, діти далеко, приїздять рідко. Старенькі на всьому економлять, бо не вистачає пенсії ні нащо, часто хворіють, влітку можуть вийти у старий зелений-презелений дворик свого сталінського будиночку та й погомоніти з сусідами, подивитися на перехожих. Взимку – рано лягають і рано встають.
А то, буває, ідеш, а будинок – хрущовка. Вікна всі однакові, балкони також і тут – на весь будинок – одне вікно з новеньких склопакетів, балкон також засклений таким же і все навколо сяюче-біле, чисте, дороге. І тюлі нові, білезно-сріблясті і гардини виглядають з викрутасами. Бачиш відразу сучасного бізнесмена з ларьочком або шиномонтажиком маленьким. Розкрутився, зробив ремонт. Машинку прикупив: новеньку KIA або не новий BMW. Чомусь завжди згадується ще як вчилися в школі, всі їли однакові цукерки, аж тут хтось приходить із чеською жуйкою, що пахла кавою. Це було тааак круто! Чомусь, такі вікна хрущовок, одні на весь будинок, нагадують мені чеську жуйку з запахом кави.
Або є ще вікна з кольоровими жалюзі. Такими супер креативними: салатними, кораловими. Мені відразу уявляється зовсім молода пара, він і вона, котрі починають спільний побут, урізноманітнюють свій простір, ввечері на кухні смажать яєчню і мріють як він буде на обкладинці «Форбс», а вона «Vogue”.
Є так небагато вікон, де миготять гірлянди або видно ялинку. Там, мабуть, задають тон діти. Де просто ялинка, там вони ще малі, а де різноманітні гірлянди на вікнах і балконах – підлітки. Вечорами складають лего, більш інтелектуальні – грають монополію, і всі – телефонні комп‘ютерні ігри.
Є вікна, де завжди зашторено. Це люди-інтроверти. Вони люблять бути в собі, свої емоційні переживання не виставляють напоказ. Якщо й зареєстровані в соцмережах, то лише, щоб спостерігати за іншими, а не виставляти своє життя. Часто, взагалі профіль з квіточкою чи пташкою для того, щоб зайти і подивитися на сторінку життя, яке цікавить і все.
Є завжди відкриті, чисті, просторі, такі «душа нараспашку». Завжди здається, що у тому помешканні багато повітря, сміху і щастя. То, такі люди. Як і їх вікна, відкриті до життя. Екстраверти, діляться з усім світом всім, що у них відбувається. Не затримують емоціі у собі, не збирають «емоційне сміття» (образи, злість тощо) в душі, в домі, все розвіють по вітру. Тому, й чисто, легко і радісно.
Якось так… здавалося б – просто вікна. Насправді – це наші душі.
Кожен будинок, як і людина, має свій характер. А кожне вікно – свою душу. Слідкуйте за вікнами своїх душ.

Покоління 90-тих

Написати про 90ті, це те саме, що влаштувати якийсь душевний стриптиз. Це стосується тих, хто виріс в ті 90ті. Крім того, що ми всі масово дивилися «Беверлі-Гіллс» і «Район Мелроуз» по півтори тисячі серій, слухали «Второе сентября» Шуфіка, “Белые розы» Юрка, «Модерн Токінг» і «Армі оф Ловерз», ми насправді переживали дуже непрості часи і не просто переживали, ці часи нас сформували і зробили особливим поколінням із 90тих.
Це був час, коли все розвалилося в один момент. Ще вчора ми чітко знали, що потрібно закінчити школу і поступити у ВУЗ на торгово-економічний або мед, а сьогодні це все вже стало неактуальним і знецінилося. Знецінилося все: гроші, професії, досвід, знання. Вчорашній доцент чи інженер мусив йти мити підлоги, а такий собі Петька з освітою ПТУ зробив пару поїздок з одного базару на інший, продав-перепродав і через півроку на своїх зароблених двох процентах уже їздив на кадеті якогось там року випуску. А то й на мазді. З усіх кутків стверджували, що освіта не потрібна, головне – вміти крутитися. В оцьому всьому хаосі ми закінчували школу і не знали, що нам робити. Вчитися ніхто не хотів йти, всі хотіли крутитися. Не знали в яку сторону. У мене чомусь завжди була асоціація, з «Великим Гетсбі» Фіцжеральда, там, де «втрачене покоління». Нічого не зрозуміло і ніхто нікому не потрібен. Батьки, мудрі батьки й вчителі, казали, що це буде не вічно, і років через 5-6 країні будуть потрібні нові інтелектуальні люди. Освіта потрібна завжди. Так і сталося. За бортом залишилися ті, хто так і не вивчився, а попав в оту круговерть миттєвої удачі.
Наше покоління не вміє жити в спокої і стабільності. Якщо все життя бути в зоні турбулентності, то рано чи пізно наступає адаптація і тривогу буде викликати вже спокій. Ми звиклі до постійних криз. І ми завжди знаємо, що будь-яку кризу можна обійти. Як і у будь-якому новому законі, котрих ми пережили вже сотні, є обов‘язково прогалина, просто її треба знайти і проскочити. У нас майже нічого не викликає шок. Бензинова криза? Пересядемо на газ. Дорого газом топити – ставимо котли з дровами. Дорога гречка ? Та, ми завжди любили рис і китайці нам друзі. І так з усім. Ми знаємо, що все тимчасово, але постійно щось трапляється.
Ми звиклі до «безпрєдєлу». Бо, коли була ще та міліція, котра нас захищала, ми були ще маленькі. Коли ми пішли в доросле життя, країна була в хаосі, нову міліцію ще не побудували, а «бригади» і бандитизм розцвіли буйним цвітом. Багато наших і не вижило. Когось застрелили, хтось повісився сам, а хтось вижив, але спився.
Ну, і гуртожитки 90х – це окрема історія. Думаю, ті хто їх пройшли, не бояться вже нічого.
Наше покоління ще з тих, хто вміють брати на себе відповідальність і вирішувати проблеми. Бо ми засвоїли: людина, котра створює проблеми – сама стає проблемою. А проблему можуть і прибрати. Сказав – зроби, не можеш зробити – не кажи.
Проста філософія непростого покоління. Ми всі відчуваємо один одного інтуїтивно і говоримо однією мовою.
І коли мені набагато молодше покоління говорить: «Інно, ви знаєте, що ви крута! Як у вас все виходить?» Я часто гублюся з відповіддю, бо її однозначної і немає. Мені здається, у нас все виходить тому, що ми із покоління 90х. А воно таке… особливе)

Студент

Вчора прийшов до мене студент здавати академрізницю. Зрозуміло, що за двадцять років моєї роботи їх приходило величезна кількість. Але, післясмак залишають одиниці. Гарний, стрункий, високий, трохи доросліший, ніби за сокурсників, але може то мені здалося. Втім, гарних і струнких у нас теж багато. Особливо на фізвихованні. Особливо тих, хто танцює. Там до краси, ще й зачіски такі супермодні. А це – економіст. Звідкись сюди переводиться. Він мене знайшов у іншому корпусі, представився, запитав, що готувати. Кажу, матеріали на кафедрі в центрі, але можете самостійно підготувати теми по загальній психологіі і прийти розповісти, що вам запам’яталося. Питаю до якого числа потрібно вам здати? “Мені просто треба здати”. Це було так дивно. Студенти завжди ставлять викладачам часові межі. Мені терміново до сьогодні, максимум завтра, а взагалі вчора. Раніше не здав, бо літав у космос і думав – не повернуся) А От повернувся і тепер не встигаю.
Через кілька днів приходить. Спокійний, впевнений, відкритий. Але, в матеріалі не орієнтується. Плутається він в пам’яті, мисленні, відчуттях. Всього багато, не охопиш миттєво. Але є конспект, щось таки занотовував. Беру його конспект, пишу чотири теми: психічні процеси, психічні стани, структура складної вольової дії і типи темпераментів. Мав прийти в понеділок, прийшов в четвер. Як завжди з посмішкою зайшов, сів, поклав на стіл навушники і почав розповідати. І От що дивно, в його поведінці, жестах, міміці така природність, впевненість, розкутість і, водночас, вихованість і культура. Я, як мама сина, дуже звертаю увагу на такі речі. Це така рідкість. Розкутість і вихованість. Я би сказала “природна культурність” або ще знаєте, кажуть “порода”. Таке й серед викладачів рідко зустрінеш. Він дійсно готував матеріал, в чомусь заплутався, щось просив уточнити, в більшості – розповідав і наводив приклади. Коли говорили про стрес, фрустрацію, депресію задумався, відвів погляд, мені здалося, що щось приміряв на себе. Але вголос не сказав нічого. Загалом, все добре, я поставила йому чотири і побажала успіху. Він подякував і вже виходячи, сказав: “Гарного Вам дня!” … Ми й досі вчимо своїх студентів здороватися при зустрічі, не розмовляти на лекціях по телефону, не телефонувати викладачеві о десятій вечора додому, щоб запитати тему реферату… А тут “Гарного Вам дня”.
Людина, яскравий приклад “базової довіри до світу”, коли він впевнений, що світ йде йому назустріч і допомагає, і так і є: ти також робиш крок назустріч.
Він пішов, а я ще залишилася сидіти в кріслі, насолодитись післясмаком. Ніби нічого особливого не трапилося, а було відчуття, що у цей похмурий листопадовий день тебе обдало легким морським бризом десь у яскравому літньому просторі.
І я не знаю чи існує термін “природна культурність”, але я тепер точно знаю як це виглядає)