Весна

Спочатку, не зрозумів, що ідемо на дачу. Довга була перерва. Помістила його в його котячу корзину для транспортування, він довго там нявкав і підвивав. Поки, я дозбирувалася, то губи недофарбувала, то ключі не взяла, то зарядку до телефону забула, він одним махом розламав свою клітку і сховався під ліжком. «У всіх коти як коти, а моєму потрібно корзину як для добермана, з міцним металом і замками» – подумала я і з нафарбованими губами, ключами і зарядками в кишенях полізла під ліжко. Потім, з ним під пахвою полізла доставати стару корзину. Прийшов чоловік. Розділилися: він – корзину з котом, я – ключі, зарядки, пакети. Цією групою заізджаємо за іншою. Бабуся, Владік, корзини, пакети. Кіт всю дорогу навчить, виє і свариться. Виліз з корзини і лазить по всіх у машині. Свариться на всіх. Нарешті, дача.
Кіт вискочив на вулицю. Затих. Понюхав повітря. Пішов під туї. Сів. Почав нюхати гілки.
– Інна, це ж весна! – примружено дивиться на мене.
– Ну Да! Я ж тобі про це й кажу.
– Жаби вже є?
– Жаб ще немає. Але у нас тепер є бобер. Митрофан. Підеш знайомитися.
Кіт діловито підняв хвоста і по-хазяйськи пройшовся по дворі. Хазяїн, одним словом.
В хаті бігав як мале грайливе кошеня, бо попросиналися мухи, жучки-солдатики і це було таке щастя ловити їх, перекидати з лапи на лапу, пробувати гризти зубами і просто по-мисливському затихати і очікувати, коли вони поворушаться, щоб напасти.
В кінці дня ретельно вмитися, вмоститися на ліжку калачиком, зітхнути і сказати: «Як же я чекав на весну!»
«Не ти один» – подумала я.

 

Ренесанс міста

Я рідко пишу політичні пости, бо… бо всі їх пишуть) Хоча, в політиці я завжди, як і всі ми. Я просто майже ніколи не критикую владу. Ніякого рівня. Ні місцеву, ні державну. Чому? Тому що я завжди поважаю вибір свого народу. Яким би він не був. Якщо люди сьогодні обрали цих чи інших людей – це відображає зріз мислення більшості людей. Зараз вони хочуть саме такого, цьому вірять, це розуміють. «Ніколи не плюй в криницю з якої п‘єш воду» – так мене колись навчили, а лаяти владу, яку самі вибрали, це якраз те саме.
Але, під впливом вчорашніх подій, ми мабуть всі, більше або менше задумалися про долю міста. І я чомусь почала згадувати його періоди піднесення і падіння.
В моїй пам‘яті вони лише останні десять років, коли я народила дитину, винирнула зі своєї науки і університету і почала бачити, що навколо є інше життя.
Пам‘ятаю, як з дитиною в колясці поїхала гуляти в Дитячий парк по Хрещатику. Це був просто жах. По кутках нетверезі підлітки, мова про горілку і валер‘янку (я таке вперше почула саме там), все дуже моторошно і неприємно. Більше я там не була років зо два. Потім, всі почали розповідати, які зміни в парку відбулися, як там добре з дітьми гуляти. Поїхали знову. Зміни радикальні. Паровозик, який їздить. Дитячі гірки, все пофарбовано, почищено. Алея гномиків, таке ніби десь у Європі. І найголовніше – охорона. Немає ні випивших, ні з пляшками. Це був золотий час для прогулянок з дитиною. Такі ж зміни були в парку, тоді ще 50річчя. Одарич ввів традицію фестивалів: льоду, дерева, каменю і почали з‘являтися алеї з фігур і підписами митців. З‘явилася працююча карусель, рошенівські гірки і солодка вата)) Чисто, акуратно і охорона. В парках можна було просто гуляти. А до цього періоду – ні, було небезпечно.
Тоді мені вперше стало цікаво, хто ж такий Радуцький? Побачила його в Епіцентрі, хлопець як хлопець, на перший погляд.
Пам‘ятаю, як Одарич робив свою першу фотовиставку в Каравані (був такий торговий центр новий, потім зачинили його). Здивував прогресивний підхід, ще мер може бути і таким. Людина, котра вміє зловити мить і цінує цю мить. Людина, котра вміє бачити красу, зафіксувати іі і поділитися з іншими. Це психологічна характеристика, це певна якість, яка є складовою особистості.
Тоді, для міста робилося багато. З депресивного воно перетворилося на живе. І фонтани. Майже ніде не працювали фонтани, вони перетворилися просто на ями і смітники. Це дуже пригнічувало, дуже. Я ніколи не вірила, що все може знову циркулювати, а про те, що фонтани в Черкасах зможуть співати і світитися різними кольорами, мова взагалі не йшла. А виявилося – можуть. То був золотий період для міста.
Радуцький вже тоді став секретарем. Одарич мером. Вони доповнювали один одного – Одарич інтелігентний і ерудований, Радуцький – настирливий і рішучий.
Взагалі, я вважаю, що ці посади були їхні. Це я зрозуміла вже набагато пізніше, побувавши в самому епіцентрі місцевого самоврядування. Можливо, функції секретаря міськради виглядають і не такими важливими, але суть полягає в тому, щоб працювати з усім депутатським корпусом. Коли заходить в депкорпус дві-три політсили, це легше. Але, коли 5-6 – складніше. Кожен хоче своєї вигоди, кожен розуміє і піднімає свою значимість, кожен відстоює свої інтереси. Один-два голоси вирішують все. Саша вмів домовлятися завжди. Для секретаря міськради важливо управляти депутатським корпусом – він управляв. Для мера – знаходити спільну мову з секретарем. От і вся загадка місцевого управління.
Так от, до чого я вела, що за останні десять років, період Ренесансу для Черкас припав на той недовгий, але такий продуктивний час, коли Одарич з Радуцьким дивилися в одному напрямку.
Дуже шкода, що їхні фокуси зору з часом змістилися у різних траекторіях.

 

Вікна

Недавно піймала себе на думці, що дуже люблю дивитися на вікна будинків. Ввечері, коли вони світяться або не світяться. Ідемо з чоловіком машиною, а він за кермом, я розглядаю вінка. Ходимо ввечері на прогулянку, вже наговорилися, всі теми обсудили і я розглядаю вікна.
Вікна – вони ж як люди. Точніше, вони можуть все розповісти про своїх людей. От є старі будинки – сталінки. Там вузькі високі вікна, такі ж високі стелі, десь ще й дерев‘яні перегородки і через вікна видно проведену по стінах проводку. Такий антураж зроблено і в одеському «Компоті», але ж там антураж, а тут реальне життя. Вікна старі, брудні, немиті, такі ж і фіранки. Ймовірніше за все, там живуть старенькі пенсіонери, діти далеко, приїздять рідко. Старенькі на всьому економлять, бо не вистачає пенсії ні нащо, часто хворіють, влітку можуть вийти у старий зелений-презелений дворик свого сталінського будиночку та й погомоніти з сусідами, подивитися на перехожих. Взимку – рано лягають і рано встають.
А то, буває, ідеш, а будинок – хрущовка. Вікна всі однакові, балкони також і тут – на весь будинок – одне вікно з новеньких склопакетів, балкон також засклений таким же і все навколо сяюче-біле, чисте, дороге. І тюлі нові, білезно-сріблясті і гардини виглядають з викрутасами. Бачиш відразу сучасного бізнесмена з ларьочком або шиномонтажиком маленьким. Розкрутився, зробив ремонт. Машинку прикупив: новеньку KIA або не новий BMW. Чомусь завжди згадується ще як вчилися в школі, всі їли однакові цукерки, аж тут хтось приходить із чеською жуйкою, що пахла кавою. Це було тааак круто! Чомусь, такі вікна хрущовок, одні на весь будинок, нагадують мені чеську жуйку з запахом кави.
Або є ще вікна з кольоровими жалюзі. Такими супер креативними: салатними, кораловими. Мені відразу уявляється зовсім молода пара, він і вона, котрі починають спільний побут, урізноманітнюють свій простір, ввечері на кухні смажать яєчню і мріють як він буде на обкладинці «Форбс», а вона «Vogue”.
Є так небагато вікон, де миготять гірлянди або видно ялинку. Там, мабуть, задають тон діти. Де просто ялинка, там вони ще малі, а де різноманітні гірлянди на вікнах і балконах – підлітки. Вечорами складають лего, більш інтелектуальні – грають монополію, і всі – телефонні комп‘ютерні ігри.
Є вікна, де завжди зашторено. Це люди-інтроверти. Вони люблять бути в собі, свої емоційні переживання не виставляють напоказ. Якщо й зареєстровані в соцмережах, то лише, щоб спостерігати за іншими, а не виставляти своє життя. Часто, взагалі профіль з квіточкою чи пташкою для того, щоб зайти і подивитися на сторінку життя, яке цікавить і все.
Є завжди відкриті, чисті, просторі, такі «душа нараспашку». Завжди здається, що у тому помешканні багато повітря, сміху і щастя. То, такі люди. Як і їх вікна, відкриті до життя. Екстраверти, діляться з усім світом всім, що у них відбувається. Не затримують емоціі у собі, не збирають «емоційне сміття» (образи, злість тощо) в душі, в домі, все розвіють по вітру. Тому, й чисто, легко і радісно.
Якось так… здавалося б – просто вікна. Насправді – це наші душі.
Кожен будинок, як і людина, має свій характер. А кожне вікно – свою душу. Слідкуйте за вікнами своїх душ.

Покоління 90-тих

Написати про 90ті, це те саме, що влаштувати якийсь душевний стриптиз. Це стосується тих, хто виріс в ті 90ті. Крім того, що ми всі масово дивилися «Беверлі-Гіллс» і «Район Мелроуз» по півтори тисячі серій, слухали «Второе сентября» Шуфіка, “Белые розы» Юрка, «Модерн Токінг» і «Армі оф Ловерз», ми насправді переживали дуже непрості часи і не просто переживали, ці часи нас сформували і зробили особливим поколінням із 90тих.
Це був час, коли все розвалилося в один момент. Ще вчора ми чітко знали, що потрібно закінчити школу і поступити у ВУЗ на торгово-економічний або мед, а сьогодні це все вже стало неактуальним і знецінилося. Знецінилося все: гроші, професії, досвід, знання. Вчорашній доцент чи інженер мусив йти мити підлоги, а такий собі Петька з освітою ПТУ зробив пару поїздок з одного базару на інший, продав-перепродав і через півроку на своїх зароблених двох процентах уже їздив на кадеті якогось там року випуску. А то й на мазді. З усіх кутків стверджували, що освіта не потрібна, головне – вміти крутитися. В оцьому всьому хаосі ми закінчували школу і не знали, що нам робити. Вчитися ніхто не хотів йти, всі хотіли крутитися. Не знали в яку сторону. У мене чомусь завжди була асоціація, з «Великим Гетсбі» Фіцжеральда, там, де «втрачене покоління». Нічого не зрозуміло і ніхто нікому не потрібен. Батьки, мудрі батьки й вчителі, казали, що це буде не вічно, і років через 5-6 країні будуть потрібні нові інтелектуальні люди. Освіта потрібна завжди. Так і сталося. За бортом залишилися ті, хто так і не вивчився, а попав в оту круговерть миттєвої удачі.
Наше покоління не вміє жити в спокої і стабільності. Якщо все життя бути в зоні турбулентності, то рано чи пізно наступає адаптація і тривогу буде викликати вже спокій. Ми звиклі до постійних криз. І ми завжди знаємо, що будь-яку кризу можна обійти. Як і у будь-якому новому законі, котрих ми пережили вже сотні, є обов‘язково прогалина, просто її треба знайти і проскочити. У нас майже нічого не викликає шок. Бензинова криза? Пересядемо на газ. Дорого газом топити – ставимо котли з дровами. Дорога гречка ? Та, ми завжди любили рис і китайці нам друзі. І так з усім. Ми знаємо, що все тимчасово, але постійно щось трапляється.
Ми звиклі до «безпрєдєлу». Бо, коли була ще та міліція, котра нас захищала, ми були ще маленькі. Коли ми пішли в доросле життя, країна була в хаосі, нову міліцію ще не побудували, а «бригади» і бандитизм розцвіли буйним цвітом. Багато наших і не вижило. Когось застрелили, хтось повісився сам, а хтось вижив, але спився.
Ну, і гуртожитки 90х – це окрема історія. Думаю, ті хто їх пройшли, не бояться вже нічого.
Наше покоління ще з тих, хто вміють брати на себе відповідальність і вирішувати проблеми. Бо ми засвоїли: людина, котра створює проблеми – сама стає проблемою. А проблему можуть і прибрати. Сказав – зроби, не можеш зробити – не кажи.
Проста філософія непростого покоління. Ми всі відчуваємо один одного інтуїтивно і говоримо однією мовою.
І коли мені набагато молодше покоління говорить: «Інно, ви знаєте, що ви крута! Як у вас все виходить?» Я часто гублюся з відповіддю, бо її однозначної і немає. Мені здається, у нас все виходить тому, що ми із покоління 90х. А воно таке… особливе)

Студент

Вчора прийшов до мене студент здавати академрізницю. Зрозуміло, що за двадцять років моєї роботи їх приходило величезна кількість. Але, післясмак залишають одиниці. Гарний, стрункий, високий, трохи доросліший, ніби за сокурсників, але може то мені здалося. Втім, гарних і струнких у нас теж багато. Особливо на фізвихованні. Особливо тих, хто танцює. Там до краси, ще й зачіски такі супермодні. А це – економіст. Звідкись сюди переводиться. Він мене знайшов у іншому корпусі, представився, запитав, що готувати. Кажу, матеріали на кафедрі в центрі, але можете самостійно підготувати теми по загальній психологіі і прийти розповісти, що вам запам’яталося. Питаю до якого числа потрібно вам здати? “Мені просто треба здати”. Це було так дивно. Студенти завжди ставлять викладачам часові межі. Мені терміново до сьогодні, максимум завтра, а взагалі вчора. Раніше не здав, бо літав у космос і думав – не повернуся) А От повернувся і тепер не встигаю.
Через кілька днів приходить. Спокійний, впевнений, відкритий. Але, в матеріалі не орієнтується. Плутається він в пам’яті, мисленні, відчуттях. Всього багато, не охопиш миттєво. Але є конспект, щось таки занотовував. Беру його конспект, пишу чотири теми: психічні процеси, психічні стани, структура складної вольової дії і типи темпераментів. Мав прийти в понеділок, прийшов в четвер. Як завжди з посмішкою зайшов, сів, поклав на стіл навушники і почав розповідати. І От що дивно, в його поведінці, жестах, міміці така природність, впевненість, розкутість і, водночас, вихованість і культура. Я, як мама сина, дуже звертаю увагу на такі речі. Це така рідкість. Розкутість і вихованість. Я би сказала “природна культурність” або ще знаєте, кажуть “порода”. Таке й серед викладачів рідко зустрінеш. Він дійсно готував матеріал, в чомусь заплутався, щось просив уточнити, в більшості – розповідав і наводив приклади. Коли говорили про стрес, фрустрацію, депресію задумався, відвів погляд, мені здалося, що щось приміряв на себе. Але вголос не сказав нічого. Загалом, все добре, я поставила йому чотири і побажала успіху. Він подякував і вже виходячи, сказав: “Гарного Вам дня!” … Ми й досі вчимо своїх студентів здороватися при зустрічі, не розмовляти на лекціях по телефону, не телефонувати викладачеві о десятій вечора додому, щоб запитати тему реферату… А тут “Гарного Вам дня”.
Людина, яскравий приклад “базової довіри до світу”, коли він впевнений, що світ йде йому назустріч і допомагає, і так і є: ти також робиш крок назустріч.
Він пішов, а я ще залишилася сидіти в кріслі, насолодитись післясмаком. Ніби нічого особливого не трапилося, а було відчуття, що у цей похмурий листопадовий день тебе обдало легким морським бризом десь у яскравому літньому просторі.
І я не знаю чи існує термін “природна культурність”, але я тепер точно знаю як це виглядає)

 

Легенди нашого міста

– У нас є сучасні легенди про місто, – запитує син.
– Звичайно, – не моргнувши оком кажу я.
Приблизно тоді, коли ти народився, років 11 тому, обрали люди молодого мера. Розумного, амбітного, інтелігентного. Він підібрав команду і почали вони працювати. Спочатку ожили парки. Почистилися, озеленилися, з’явилися нові гойдалки, каруселі, площадки. Гарний там був господар, дружив з мером. Потім цей господар став секретарем міськради і далі дружив з мером. Ожило місто, фонтани запрацювали, забили різними водограйчиками, дороги стелитися, сміття вивозилося, квіти садилися. Люди хвалили мера і не всі знали, що у мера грошей немає. Гроші на це все виділяють депутати, а з депутатами працює секретар міськради. І летів стрімко цей птах під назвою Місто, бо у нього було два крила, а інакше птах літати не може, лише повзати.
І все було б добре, але тут трапилася ситуація: посварилися мер з секретарем. Один раз, другий, третій. Підбилося одне крило, птах поповз… І перестали депутати виділяти гроші на проекти мера, місто почало занепадати, занурилося в депресію; непомітною стала робота мера, забулося те, що він робив, люди почали сердитися і потім обрали собі нового мера. І старого секретаря. Але, вони здружилися. І знову ожили парки, запрацювали фонтани, навіть, заграли музикою; стелилися дороги, клалася тротуарна плитка… Люди хвалили мера і
не всі знали, що у мера грошей немає. Гроші на це все виділяють депутати, а з депутатами працює секретар міськради. І летів стрімко цей птах під назвою Місто, бо у нього було два крила, а інакше птах літати не може, лише повзати.
І все було б добре, але тут трапилася ситуація: посварилися мер з секретарем. Один раз, другий, третій…
Підбилося одне крило, птах поповз…
Чому так відбувається саме в нашому місті? Одні говорять, що у секретаря мерські амбіції, інші що “пташеня ніколи орлом не стане”… Хтозна… але, чомусь у пташеняти такий міцний дзьоб, що він крила всім орлам підбиває.
А птах, під назвою Місто, може летіти лише, коли у нього два крила. Так написано у Конституції країни, де живе птах. І ми всі живемо.
І хочеться нам, щоб цей птах летів з двома крилами, стрімко і плавно і, щоб все легко у нього складалося…
Але, поки що, легко складаються лише Легенди нашого міста. І придумувати нічого не треба.

Nostalgie

Проїзджаючи через села у Карпатах, не один раз звертала увагу на маленькі сільські будиночки, старенькі, дерев’яні, зі скляними верандочками і дровниками для печі поряд. І так захотілося до такої хатинки знову, як колись у дитинстві, де жили наші бабусі, закутані у хустинки, не дуже вчені, а деколи й зовсім не вчені, але які говорили так просто про важливі речі, безмежно раділи приїзду онуків і пекли пиріжки…

Сьогоднішні бабусі інші. Особливо міські. І їхні онуки будуть дізнаватися про тих бабусь лише з наших оповідей. Сьогоднішні бабусі вже не зав’язують хустинок, говорять про дріб’язкове серйозним тоном і більше схожі на той суржик, що застряг між сільською бабцею і прогресивною європейською жінкою. Бо від того вже відійшли, а до іншого ще не прийшли. Вони зациклені на власних хворобах і політиці, розмовляють лише про хворі ноги, діабети, тиск, головні болі і уряд. Прогресивніша частина пірнула у безодню інтернету, живуть чужими ілюзіями соцмереж і досі мріють про романтичну долю Асоль. Їм здається, що у них власне життя, хоча у більшості з них ключове слово тут “здається”. У обох випадках це – вже, скоріше, невротичні прояви страху самотності у мегаполісі, що точно набуває розмірів епідемії. І не можна сказати, що сучасним онукам гірше, бо вони не знають як це було і їм немає з чим порівняти. Але, ми, як останній проміжний ланцюг між цими двома поколіннями, знаємо, як це було і як тепер буде. Бо ми також уже не будемо тими бабцями. І сьогоднішнім онукам може було б і нудно з ними, бо їм цікавіше з цими бабусями з якими можна говорити по скайпу, встановлювлювати одне одному вайбер на телефон і посилати стікери. Але от мені особисто іноді так не вистачає тієї хати з комином, з вишитими фіранками на вікнах і двома іконками у кутку…

Чашка кави в руках військового

Сьогодні пила каву з завідувачем військової кафедри, справжнім полковником. Є різні категорії чоловіків, не хочу заглиблюватися. Але в жестах, міміці, словах я часто читаю страх втратити свою значимість, зневагу до жінки, бажання домінування над нею, самоствердження за рахунок посад, звань, регалій, самоствердитися за рахунок слабших. Декларуватися може зовсім протилежне, навіть пафосно декларуватися, але ж жести, міміка і, навіть, підсвідоме видає справжню сутність.
А я сьогодні бачила мужність у тому, як людина мені несла чашку кави. Здоровий полковник, у військовій формі, у солдатських грубих черевиках, дбайливо перемішав мої три ложки цукру в чашці і потім ніс її в руках від стійки бару до нашого столика. Міцний вояка, звичний до військових дій, а не до університетських буфетів, ніс чашку кави обережно ступаючи, повільно… “Як немовля” – подумала я…щоб не розлити, щоб було смачно, щоб мені сподобалося… Бо турбота. А турбота йде від внутрішньої сили. Бо слабкі чоловіки ТАК ніколи не будуть нести каву. Бо мужність не потребує слів. Її видно. Навіть, в чашці кави.