Венерина Мухоловка

Купили сину Венерину Мухоловку. Навіть, не так було… десь з рік тому він почав просити йому Венерину Мухоловку. Думала, жартує. Тобто, теоретично я знала, що є така рослина, десь там… далеко. Він періодично нагадує і просить. Я кажу: «Влад, це не кімнатна рослина, вона десь росте, Бог знає де, може в тропіках і їсть мух! Її не можна звідкись привезти і тримати вдома!» На що моя дитина сказала: «Можна, це вазон, я бачив в ютубі. Він живий, йому треба ловити мух. Я не хочу бути в кімнаті сам, кіт дуже незалежний: прийшов-пішов, а в мене буде жити жива Венерина Мухоловка!!!»
Я десять раз відмахнувся від його ідеї, думала щось наплутав. У вересні у нього був день народження, думаю заради розваги загуглю «Венерину Мухоловку». Коротше кажучи, дитина мала рацію. Я загуглила, замовила і купила. Вартує таке щастя біля трьохсот гривень. Прислали по Новій Пошті, як забирала, розкрила, то кілька людей підходили і запитували скільки коштує і де замовляла? Таким чином, я зрозуміла, що Венерина Мухоловка в тренді, так би мовити.
Спочатку з нею було весело гратися. Лоскотали її ротики-пащі олівцем і спостерігали як вони смішно закриваються, потім тиждень не відкривалися. Через тиждень помітили, що рослина ні на що не реагує, ні на олівець, ні на інші предмети. Я стресанула і сіла читати в гуглі «інструкцію» по догляду. Ну, як роблять всі жінки: спочатку ми зламаємо, а потім читаємо як треба було робити правильно. Читаю, читаю і розумію, що з живим котом нашим їй-Богу легше, ніж з Мухоловкою.
Значить, гратися з нею не можна нашими олівцями чи ще чимось, бо коли вона закриває свої роти-пащі, то вона витрачає багато енергії, у неї стрес і вона може загинути від виснаження.
Їй потрібні прямі сонячні промені 4 години в день і не більше!!! Інакше, вона стресує і гине, без них – теж саме. При цьому, сонячні промені не повинні нагрівати її коріння в горшку, бо вона знову стресує і гине, тому горшок має бути світлого кольору, щоб відбивати сонячні промені.
Мухи їй треба ловити, без них вона стресує, але вони мають бути живі, лоскотати її лапками і не частіше одного разу на десять днів, бо вона на одну мушку витрачає багато енергії. Після того, як вона вже відкриється і будуть залишки мухи, їх треба прибрати акуратно, щоб не занести їй бактерій, і вона, не дай Бог не стресанула і не загинула.
Ближче до зими вона впадає в сплячку, її не можна тривожити, не годувати її нічим, бо у неї немає енергії на ці процеси.
І от вся сім‘я рахує години, бігаємо по черзі закривати ролети, бо вже більше чотирьох годин сонце, пробуємо чи теплий горшок; гуляючи лісом стали помічати мух, ловити і везти їх своїй Мухоловці, дивитися за її настроєм, кольором і гостротою зубців…
Коротше кажучи, за жовтень ця Мухоловка так вимотала мене своїми примхами, що я все чекаю, коли вона вже засне і ми всі відпочинемо.
А хто не хоче заводити домашніх тварин, бо це накладно, повірте є рослини, після яких хочеться завести собаку, або морську свинку, або єнота-полоскуна, як варіант. Кіт – це просто щастя! Просте котяче щастя!)

Замітки про роботу з африканськими студентами. Частина 1.

Вони інші. Так мені говорили перед тим, як я починала з ними працювати. Вони просто інші. Вчора провела черговий psychology class з нашими африканськими студентами. Я думала, проблеми можуть виникнути лише з психологічною термінологією на англійській мові: трактування, розуміння. Це само собою. Дійшли до психіки і свідомості. Зупиняємося на трьох рівнях психіки по Фрейду. Мені здавалося Фрейда знають або чули всі) А тут запитання: «А хто такий Фрейд і що він зробив?». Це значить, що европейські вчені не зовсім входили в коло їх вивчення. Пояснюю і пояснюю три рівня психіки. Добре, що метафоричні прийоми моя так би мовити «сильна сторона»). Наводжу приклад будинку: підвал – несвідоме, куди психіка ховає наші неприємні спогади, тривоги, травми тощо; перший поверх – підсвідоме, зв‘язуючий ланцюг між несвідомим і свідомим; дах, чердак – свідоме, ми все звідти бачимо, контролюємо, розуміємо. Ви зрозуміли мене? – Yes, unconsciousness is inactive, but inside us. (Несвідоме неактивне, але всередині нас). Ну, можна і так сказати, але час від часу воно вилазить з підвалу. Всі шестеро ствердно кивають темношкірими головами. It’s ok.
Розповідаю далі грецький міф про Психею і Амура. Завжди розповідаю цей міф нашим студентам, слухають затамувавши подих. Африканські студенти також. Проблема одна: вони не знають грецькоі міфології. Прийшлося спрощувати: Амура замінили на Ерос (добре, що у Бога два імені, а Ерос точно зрозуміліший)), Психея (психіка, псюхе, душа) – теж розібралися, Афродіта – просто мати Ероса. Мінотаврів на монстрів, про циклопів вони чули, підземне царство Аїда замінили на царство мертвих і царство живих. А далі, вони нічим не відрізнялися від наших українських студентів. Вони слухали казку-міф як діти, сівши в рядочок, затамувавши подих, підказуючи один одному незрозумілі слова і все чекаючи, чим же закінчиться легенда про Бога Ероса і звичайну смертну дівчину Психею.
Завершуючи міф я кажу: «Для древніх греків, ця історія кохання є прикладом того, як справжня любов робить людей і їх душі безсмертними!»
Вони сидять деякий час мовчки, думають, і тут питання:
– It’s in your Christianity?
– Ні, Дереку, це скрізь, де є люди з душею, незалежно від релігії.
– Oh! It’s ok!))

P.S. Вони завжди питають як у мене справи і бажають гарного дня. Але, для себе зробила висновок, що треба почитати про африканську культуру, міфологію і релігію.

#психологія_англійською #чну #творити_свій_простір #innalukyanets

Замітки про роботу з африканськими студентами. Частина 2

Домашнім завданням було зробити презентації про чотирьох відомих психологів і їх напрями в психологічній науці. Сьогодні я слухала про Зігмунда Фрейда, Віктора Франкла, Абрахама Маслоу і Антоніно Менегетті. Ім було важко: нові імена, нові слова, нові терміни. Найлегше засвоїлась піраміда Маслоу, найважче – уявлення про сучасну онтопсихологію Менегетті. Найдовше обговорювали логотерапію Франкла. Застопорилися на серйозних словах Holocaust survivor, вони не чули про голокост. Підняла цілий пласт історичних подій для пояснення: Друга світова війна, знищення євреїв, концентраційні табори. Переходимо до Віктора Франкла, єврея, котрий перебував у концтаборі, вижив, після цього написав книгу, котра стала бестселером, книгу, котру must have to read кожному незалежно від професіі: «Людина в пошуках сенсу». Найскладніше, на думку автора, знайти у житті сенс і треба мужність, щоб його шукати. Дуже серйозні речі, мені хочеться, щоб вони зрозуміли. Переходимо до прикладного аспекту: «Розкажіть мені у чому ваш сенс життя, для чого ви живете?» – запитую. Запитую про їх вік.
Лемін: «Мені 26, мій сенс життя в тому, щоб допомагати людям. Я хочу повернутися додому, в свою країну і бути корисним.»
Муххамед: «Мені також 26, я хочу бути успішним!»
– Успішним? Це як?
– Успішним – це мати можливість допомагати людям в своїй країні.
Круто, як на мене. Вперше чую таке визначення успішності, у наших студентів інше.
Наймолодший Дерек свій сенс життя бачить поки що в закінченні ВУЗу, а потім буде думати над наступним його сенсом. І тут Дерек повертається до мене і запитує:
– А вам скільки років?
Ламін робить великі круглі очі, махає руками:
– Ти що! Жінок не можна запитувати скільки ім років!!!)
Дерек наймолодший, він важко жартує. Він також робить великі круглі очі і каже:
– Вона ж психолог, її можна запитувати. Вона минулого разу сама сказала, що можна говорити про все. То скільки вам років?
Кажу:
– Ламін, мене дійсно можна запитувати) no problem, я скажу. Мені 42. І мій сенс життя…
– Oh! Цього не може бути! – Черга Муххамеда робити великі круглі очі. – Ми думали вам 22!!!
Оу, хлопці, після такого компліменту мій сенс життя вже не має значення)))

 

#складні_речі_простими_словами #психологія_англійською #африканські_студенти #творити_свій_простір #innalukyanets

Хліб зі смородиновим варенням

Колись давно-давно, я вчилася на ін.язі. Вступила туди з районного центру, була в одній із найсильніших груп. Нами, кількома сільськими дітьми, розбавили випускників найсильніших міських шкіл, що були в групі. Вчитися було важко. Дуже. Жили в гуртожитку. 90ті роки. Ніхто нікому не потрібен. Викладачі дуже вимогливі, часом жорсткі. Не було мобільних з камерами, не було ксероксів, не вистачало підручників. Ми переписували величезні кіпи завдань під копірку один в одного, вручну, допізна. Потім приходили в гуртожиток, встигли – поїли, не встигли – ні і робити домашні завдання. Колоквіуми вчили ночами. З каструльками кави, носили їх з блоку в блок)
Ніхто ніколи не запитував: як ми, як нам. Батьки далеко, один із найдальніших районів області Христинівка, туди дизелем їхати 6 год. Так і їздили, в п‘ятницю туди, в неділю зранку – назад.
І ось був у нас предмет «психологія». І приходить якось викладачка на лекцію, а потік тоді був великий, близько ста осіб. І вона запитує: «Як ви себе почуваєте? Що ви їсте зранку? Особливо ті, що в гуртожитку? Ви встигаєте поїсти? Ви висипаєтеся?»
Я думала мені почулося) Ніхто ніколи таке не запитував.
Пройшло двадцять з хвостиком років, а я й досі пам‘ятаю оцей один фрагмент турботи про нас. Просто людський фактор.
Тоді вона дала нам пораду: «Навіть, якщо не встигаєте поснідати добре, обов‘язково випийте чорного чаю з цукром і намастіть собі хліб смородиновим варенням. Завжди тримайте смородинове варення. Якщо ви хоч так поїсте, то вам вистачить сили на пари!»
Я вже вдруге завідую кафедрою, де вона працює. Вона знає цю мою історію, я вже розповідала її колективу не раз.
І я й досі час від часу намащую собі хліб смородиновим варенням, правда частіше з кавою, і (це вже плацебо ефект) точно знаю, що у мене вистачить сил на весь день!

Море любить нас справжніх

На пляжі багато різних людей: різні національності, різні релігії, різні кольори шкіри. Наших жіночок видно відразу. Жіночок пострадянського простору: вони ніколи не плавають на повну. Вони бояться зіпсувати зачіску і чітко слідкують, щоб не попала вода на волосся. Середземноморська вода на лак «Прелесть» або «Нівея», то вже без різниці. Європейки пірнають, одягають дитячі ласти і ,навіть, маски. Мусульманки, до речі, в своїх щільних одежах теж пірнають. Біля своїх чоловіків і дітей, як ті специфічні русалки.
А ще ознака – якщо вся в золоті йде в море – точно наша або росіянка. Це вже діти тих тіточок. Вони то ніби й сучасні вже, але ще з тими стереотипами.

Є в готелі така стильняча молода жінка з сім‘єю, постійно з макіяжем і блондовим з рожевими кінчиками волоссям зачесаним назад. По типу ірокеза, але якось гарно так. Завжди однакова. Вона так йде на море і так йде з моря. З образу не виходить. Не розслабляється ні на мить.

Сьогодні до нас пляжі підбігає заплакана дівчина, вся в паніці, загубила обручку, дорогу з каменем (мабуть діамант)
і просить Влада в масці попірнати і пошукати. Ми з чоловіком дивимося на це по-філософськи, як в тому анекдоті: «Дякую, Боже, що взяв грошима!». А, Влад ще не зовсім філософ, а гарний добрий хлопчик, пішов шукати. Через деякий час до неї дійшло, що він же в окулярах взагалі-то, а тут пірнає без них ще й в масці. Не знаю, що він там бачив, але сам процес йому подобався. Вона бере маску в нього починає пірнати сама. Ми з чоловіком продумуємо всі версії її переляку і сходимося до думки, що приїхала відпочивати сама і тепер має сказати чоловікові, що втратила обручку. Помилилися. З Владом вони не впоралися, вона пішла за чоловіком. Пірнали з одною маскою втрьох: вона, Влад і чоловік. Треба сказати, що крім втраченої обручки на ній ще золоті сережки, цепочка з кулоном і ще один перстень на руці. Пара зовсім молода. Не витримав мій чоловік, пішов виясняти, де вона заходила в воду, де виходила, куди плавала. І тут вона каже: «Вот здесь я заходила и плыла, и оно ещё было, потому что я следила за ним!»
Уявляєте, Да?! Людина приїхала на Середземне море і замість того, щоб плюхнутися в його хвилі і насолодитися ним всім, вона чинно пливла і слідкувала за своїми прикрасами!!!
Але, я до чого веду. Не знайшли вони ту обручку. Вона сиділа теребила на пальці останній перстень, плакала, трималася за голову…

А я подумала: море – воно ж справжнє, його не обманеш, воно не любить фальшиві цінності. Морю потрібні справжні емоції. Вона не дала йому радість, воно викликало в неї сльози. Але справжні.
Мені здається, що треба про це пам‘ятати, коли йдеш до моря. Море любить нас справжніх.
Власне, як і життя…

#щоденні_нотатки_психолога #творити_свій_простір #innalukyanets

День

Сьогодні не пропустила жодного дива. Літній вихідний день, він особливий: розмірений, розморений, справжній. Почався з ранку на дачі. Виходжу на подвір‘я, ходжу босими ногами по траві, розглядаю вранішні квіти, що прокидаються після сну, потім роблю чай і сідаю за столиком пити. Зовсім поруч, навпроти, металева фігурна штука, по якій має витися клематіс. Клематіс пропав, штука стоїть. Майже щоранку на неї прилітає товста велика сойка. Я ніколи на знала, що сойки такі гарні, в тілі. Вона сідає на ту штуку, зовсім близько, я бачу всі кольори на її пір‘і, починає на ній розгойдуватися й дивитися на мене. Я її називаю «Соня», вона чомусь у мене асоціюється з тьотею Сонею, що на Привозі торгує. Бичками. Не знаю чому. Вона довго хилитається, а потім каже: «Добгий ґанок!» «Добрий, добрий» – кажу я їй, вона ще деякий час на мене дивиться і улітає, але так низько-низько. Вона ж товста, піднятися вище не може.

Через деякий час прилітає на вишню одут. Неймовірно красивий птах, я точно його пам‘ятаю, бо з Владом у дитинстві читали книжку про нього. Я мчу за телефоном, щоб сфоткати це диво, він лякається і невдоволено летить геть. Мені здається, він навіть подумав: «ці ненормальні люди, без телефону прожити не можуть!»

Потім, я довго слухала кота про те, якого вужа він бачив і як жаба вислизнула з його лап. Я не хотіла слухати, він довго ходив за мною і переконливо м‘явчав. Все тягнув на кладку до вужа, я не згодилася, він розсердився і пішов спати на моє ліжко.

По дорозі в магазин, біля пляжу, я зустріла білку з білченям в зубах. Вона летіла на всіх парах, зрозуміло, що не поздоровалася. Я не відразу зрозуміла, що то білченя, так вже методом аналізу. Потім повзла в Гугл і зрозуміла, що я таки ще той аналітик. Дійсно, білки тягають білченят в зубах, іншими словами, вони так переїжджають. Ну, воно й зрозуміло, там біля пляжу такий галалей, що дитинчат не вгледиш, біля нас спокійніше, тож вона до нас і побігла.

І вже зовсім ввечері, коли я фарбувала ворота, йшов Гєна з козами. Ніхто не знає скільки Гєні років, бувший моряк-підводник з півночі, одинак, оселився на пенсії в селі, завів з десяток кіз і щодня пасе згідно зі своїм і їхнім режимом. «Доброго дня» – сказала я йому, – «вечер, уже вечер, добрый вечер!» Це я у відпустці, мені, що ранок, що день, що вечір, байдуже коли зо наступає. А у Гєни кози, там режим. Він пройшов з козами наспівуючи пісеньку, потім зупинився з ними біля якогось мабуть смачного куща, називав їх по іменах, ламав кожній по гілочці, казав, щоб не сварилися, дасть кожній і, потім, знову мугикаючи пісеньку пішов додому. І десяток кіз побігли за ним.
«Який дивний світ» – подумала я. Щастя в таких простих речах, але ж як важко їх побачити.

Вечір. Пройшов ще один день. Такий справжній день. Дасть Бог завтра буде новий. І сойка Соня знову прилетить, погойдається на штуці для клематісу і скаже: «Добгий ганок!»
І він дійсно буде добрий!

Відтінки

Нещодавно з сином проводили день разом. До обіду вирішували наші різні побутові і не дуже справи, все зробили і з почуттям виконаного обов‘язку і внутрішньою легкістю запопонувала йому десь пообідати і з‘істи піцу. Він відразу погодився і ми почали обговорювати місце куди піти. Я, якщо чесно, точно знала куди ми підемо і його запитала «для годиться». І раптом він називає мені таку кафешку, я би сказала «точку», куди він хоче, щоб ми сходили. Це його улюблена «точка», бо вона в торговому центі, в самому малесенькому куточку, з трьома міні-столиками, де все «на бігу». І він по дорозі зі школи заходить туди, бере шматочок піци за 9 грн і ще любить і нам принести. Для нього це вже важливо, щоб не лише ми йому, але і він нам.

Але, коли я мала на увазі «десь поїсти піци», то передбачалося гарне кафе, відкрита площадка або тераса, де можна спокійно посидіти, помедитувати, подивитися на людей і помовчати. Це своєрідний такий ритуал. В силу своєї професіі, де багато спілкування протягом дня, я люблю просто спостерігати за людьми і мовчати. Хоч з півгодинки, в обід. Така моя особливість.

Я йому запропонувала ще раз свій варіант, він просить за свій. Хоча, коли йому не принципо, він легко погоджується. І я вже збиралася його переконувати або просто сказати: «ні, ми туди не підемо!», коли згадала нещодавно прочитаний текст про маму і дівчинку у кафе з морозивом. Дівчинка хотіла з базиліком, а мама їй купила арахісове, бо базилік «це щось незрозуміле». І ніби дівчинка і їсть морозиво, але ж відчуття вже не ті, бо відтінки у нашому житті відіграють важливу роль. І ще важливіше навчити своїх дітей відчувати ці життєві відтінки, грати ними, жонглювати і вбирати свою насолоду життя. Як різнобарв‘я. Я глибоко вдихнула-видихнула і кажу: «пішли».

…Ми сиділи за малесеньким столиком першого підземного поверху торгового центру, їли по два шматочки піци з куркою і ананасом за 9 грн, пили капучіно і гранатовий апгрейд, їли морозиво «блакитний ангел», я дивилася то на людей, що метушилися немов комахи у мурашнику, то на щасливі очі свого сина. Я вперше дізналася, що він любить гранатовий апгрейд і ще багато чого із життя 11-літніх хлопців. Багато незнайомих слів, я перепитувала значення кожного, останні комп‘ютерні ігрові тренди, «відеообзори» і новомодні блогери. Я подумала тоді, що мені давно не було так добре! Так просто, і так добре.

Врешті-решт, нам і самим потрібно пробувати нові відтінки, відкривати нові відчуття. Доя різнобарв‘я. А для цього нам треба чути один одного, і своїх дітей особливо. І те, що ми батьки, не завжди значить, що ми точно знаємо, що для них краще. Це значить, що нам просто +стільки-то років. І все.

Про тістечко

Сиділа минулого тижня у свого майстра в салоні краси, розглядала журнальчик. В одному – побачила красивенне тістечко, таке біле-біле, повітряне, легке і якесь надзвичайно рідне, ніби я його все життя їла. Насправді, ніколи. Називалося воно «Анна Павлова». Я поцмакала язиком, погортала сторінку туди-сюди, подивилася на нього з різних ракурсів, під різним кутом світла і пожалкувала, що в Черкасах такого ніколи не бачила і точно ніде не знайду.
Після салону, заїхала випити каву в кафе, де я буваю дуже часто і саме там п‘ю свою каву. Підходжу до вітрини з тістечками і……ви не повірите – серед усіх звичних їхніх тістечок, красується посередині, ніби чарівна наречена – Анна Павлова, з полуницями зверху! Все, як у журналі. Один в один. У мене аж подих перехопило. Кажу до дівчат-офіціанток: «У вас же ніколи їх не було?!» «Не було», – посміхаються, – сьогодні вперше. Почали робити.»
Сиджу за столиком, п‘ю еспресо макьято і ім «Анну Павлову». Знаю, що точно таке не пробувала, а відчуття, ніби знаю все: і смак, і крихкість, і повітряність і легкість тістечка. І стан внутрішній такий, знаєте, спокійний, гарний, ніби має статися диво, як в дитинстві… І раптом, перед очима випливає ціла картина.
Мені років 8-9, мама виходить після роботи з медколеджу і ми йдемо в таке ніби кафе «Струмочок». Зараз там кафе «Хрещатик». Тоді це була вулиця Урицького. Чомусь завжди було сонячно, затишно і щасливо.
Ми заходимо туди, а там цілий прилавок вкусняшок-тістечок. Картошки, трубочки, пеньочки, бісквіти з різними кремовими квіточками зверху і ще всього-всього…! Ми беремо всього по чуть-чуть, а мама бере завжди кілька таких «воздушок»: два великих безе посередині скріплених кремом!
І от поки ми дійдемо додому, до білого будинку навпроти тодішнього гастроному «Украіна», я з‘ідала одну таку «воздушку». Вона була така гарна, повітряна і біла, ніби пачка балерини і розкришувалася в руках точно так як … «Анна Павлова»…

Про щастя

Сьогодні про щастя…
Яке воно? Я думаю, щось таке легке, ледь вловиме, що прослизає крізь пальці… Його треба відчути, вхопити цю мить, зафіксувати, вловити лоскіт в грудях і легкість, щоб вже потім впізнавати його серед тисяч емоцій і відчуттів.
Я часто чую «Ти ж знаєш, бабло рєшаєт все». Ні, не знаю. Я знаю протилежне. Я знаю, що є хвороби, котрі не вилікують жодні гроші. Я бачила. Я знаю, що самі по собі гроші не дадуть справжнього кохання, справжніх друзів. Вони дають фальшиве оточення, фальшиві зв‘язки, фальшивих друзів, котрі лопнуть як мильна бульбашка як тільки у людини почнуться проблеми. Я бачила і бачу нещасних людей у великих маєтках і щасливих у звичайних квартирах. Значить, щастя у чомусь іншому. Людині, насправді, для життя так мало треба. «Сонце, свобода і маленька квіточка» – як казав Андерсон.
Я це все побачила, коли не стало батька. Сьогодні ж поминальні дні, згадується само собою. Вони з собою нічого не беруть на той світ. І ми не візьмемо. Єдиний, мобільний телефон, котрий дзвонив цілий ранок, я викинула у Вільшанку. Його не стало, а все залишилося. Запальнички, цигарки, недочитані книги, розгорнуті газети, недопиті ліки…
Я навчилася ловити щастя ще тоді , коли виявили пухлину і сказали, що довго він не проживе. Сім років, де кожен день, як останній. Тоді почалася нова філософія мого життя. Щастя в простому.
В досягненнях, над котрими ти працюєш роками, а потім, як ті спортсмени береш своє золото і ще довго не віриш, що ти це зробила і не зійшла з дистанції. А твоя родина радіє більше за тебе. В нових проектах, де ти можеш розкрити свої нові можливості і отримуєш нові, незвідані тобі емоціі.
В тому, що є мама. І коли тебе образили ти, як в дитинстві, ідеш до неї, скаржишся, вона сварить твоїх недругів і тобі стає легше. Просто так. Потім наливає чаю з цукерками і життя налагоджується.
І, навіть, в тому, що є могила батька, де він завжди усміхнений тебе чекає. Бо він все-таки був, хай недовго, але ж був. А батьки є не у всіх. Не знає, як тисне взуття той, у кого немає ніг.
І буває часом, що здається все руйнується і ти, як ота кішка, якій прищемили хвоста, втрачаєш баланс і не можеш гуляти по краю даху, як звикла. Здається, що ніч ніколи не скінчиться і хмари не розійдуться. Але, навіть, після самої темної ночі наступає ранок. І з першими променями сонця на твоє ліжко заскакує кіт, починає переминатися з лапи на лапу, муркотіти, а потім вмощується поряд з тобою і демонструє повну котячу насолоду життям. Слідом за ним, босими ногами тупотить син, вмощується на ліжко в обнімку з котом і досипають свої ранкові години до школи. Ти відчуваєш легкий лоскіт в грудях і розумієш, що щастя підходить. Потім, з‘являється запах кави. Чоловік, котрий встає завжди найраніше, виходить з чашкою кави на балкон, незалежно від погоди і пори року і ніби чорний ворон, по-хазяйськи обдивляється двір…
Щастя – воно в емоціях. Це єдине, що треба копити і збирати, вивчати їх різнокольорові грані. Емоціі – це те, що у вас ніхто ніколи не забере, але ви завжди їх заберете з собою.