Діти і розлучення

Сьогодні працювали зі студентами над особливостями роботи з дітьми, батьки яких розлучені. Майбутні, навіть не психологи, а вихователі в дитячому садочку. Вони повинні вміти побачити незвичну або нехарактерну для цієі дитини поведінку, розпізнати проблему і у ігровій формі допомогти стабілізуватися. Обговорення було дуже глибоким і емоційним, для декого це була своя особиста проблема і вони, як ніхто, знали де помилки. Саме тому, вирішила написали основні небезпеки і рекомендації.
Сьогодні в Україні велика кількість розлучень. Хоча, власне, це проблема не лише нашої країни. Інститут сім’ї руйнується у всій Європі. Навіть, економічно і соціально благополучні країни страждають від цієі проблеми. Україна – не вийняток, хоча з нашими кризами у всіх сферах життя, це й не дивно.
Звичайно, дорослі люди є дорослі. Хтось краще, хтось гірше, але вони з цим справляються. Найбільш незахищеними – залишаються діти. Це найболючіше і найтравматичніше для них.
1. З дітьми треба говорити чесно і пояснювати, що відбувається. У розлученні батьків діти несвідомо звинувачують себе. Або й свідомо. Отримав погану оцінку, погано себе поводив, некрасива, не найкраща тощо і батько (мама) тому не хоче з нами жити. Дитина має знати, що її так само люблять обоє, вона ім обом потрібна і вони завжди поряд, хоч і не разом.
2. При дитині не можна сваритися, з’ясовувати стосунки. Дитина починає боятися, з’являється страх, тривога, напруга, все це призводить до неврозів.
3. Не можна казати дитині, що ви розлюбили один одного або не любили взагалі. У першому випадку, дитина починає боятися: раз любов зникає, то вона зникне і до неї. Може починати годити і постійно намагатися “заслужити” любов. І так все життя, навіть, потім у дорослому віці. У другому випадку – усвідомлення того, що вона народилася не в любові, що її не хотіли, що вона не потрібна. У будь-якому випадку, це травма. Наслідки можуть бути дуже непередбачувані і складні.
4. При дитині не можна говорити погано про когось із її батьків. Мама може часто “відкривати ” дитині очі на те, який у неї невдаха-батько (або навпаки: батько про маму) і налаштовувати дитину один проти одного. Можна ненавидіти один одного скільки завгодно, дитина цього знати не повинна. Вона любить обох. Це найрідніші, найближчі, найдорожчі люди в її житті. Не травмуйте свою дитину своїми руками. Не маніпулюйте нею. Дорослі проблеми мають вирішуватися лише дорослими, для дитини мають бути обоє батьків надійними.
5. Не можна використовувати свою дитину як “жилетку” для своїх проблем і сліз. Не можна зміщувати ролі і акценти. Дорослі емоції це великий тягар для маленької дитини, вона має вчитися поступово. Маленька дитина має долати маленькі проблеми, інакше вона зламається.
6. Навіть після розлучення, батькам бажано гуляти з дитиною разом, щоб вона бачила модель сім’ї, де є мама і тато, їхнє спілкування, їхнє вміння вирішувати проблеми. Дуже велика вірогідність, що вона збудує те, що бачить.
Колись читала одне американське дослідження, де йшлося про те, що щоб підліток адекватно розвивався і впевнено себе почував, йому потрібно мінімум три будинки, де він зможе спокійно відкрити холодильник. Думаю, це стосується не лише підлітків. Чим більше місць у яких дитина почуває себе розслаблено і надійно, тим краще для її психіки, для її нервової системи, для формування її “базової довіри до світу”. Іншими словами, чим більше людей люблять дитину, тим краще для неї. Яким би не було розлучення – залиште місце для любові.

Про жінок

Жінки бувають різні. Незалежно від віку, вони просто різні. Одні – як зарослий мохом камінь. Не те, щоб вони старі чи повні, ні. Вони настільки переконані в правильності себе і тільки себе, що їх не здвинеш нікуди. От так вони і сидять каменями. Можуть і з двадцяти років сидіти, просто мохом обростають поступово. Є горгони. Ті, що зі зміями на голові і бризкаються отрутою. Вкусить з любого приводу і без. Бо вони не можуть не кусатися, інстинкти. Є схожі екземпляри – чорнороті. Вони не кусаються. Вони обливають все брудом в діаметрі… та не знаю в якому діаметрі, мабуть, аж до горизонта. Облиють все. Ти можеш принести ім в руках сонце, але й воно біля них покриється чорними плямами, а потім й згасне. Там не виживає нічого живого. Облита брудом пустеля.
Є жінки-метелики. Капустянки, лимонники, Троянди, Химери, Імператори, Махаони, залежно від статусу, можливостей, уявлень. Вони все-одно живуть одним днем, красиво, легко, невимушено, на радість чоловікам і нерозуміння жінок. Бо, яка ж користь від метеликів? А їх так люблять чоловіки. І,навіть, борщ, приготовлений каменем з поростками моху пасує перед безтурботністю метелика до якого відриваються чоловіки хоч на мить. Бо, камінь, де стояв там і буде стояти, навіть через сто років, а метелик полетить і не повернеться. Його треба ловити.
Є жінки-чоловіки. І ніби жінка: і підбори, і врода, і стрункість і все як книжка пише. Але різкі рухи, високі принципи, менторний тон, прямолінійне мислення і ще напруга. Така неймовірно висока напруга і тривога відчувається, здається, за кілометр. Мабуть важко чоловікові вжитися в жіночому тілі. Звідси й напруга. Така, що хочеться тікати далеко-далеко. Я уявляю , як важко чоловікам і вони також тікають. Бо, нормальному чоловікові складно вжитися зі ще одним чоловіком.
Є жінки-матері. Не обов’язково ті, у котрих діти. Я їх ще називаю “з архетипом Великої Матері”. Там все ніби обволікає тебе теплою хустинкою-павутинкою. Голос, тембр, інтонація, рухи, слова, думки. Біля них спокій, затишок, виваженість, дитинство. До них завжди тягнуться чоловіки, вони самі не бувають.
Є ще жінки Діви-Афродіти. Не обов’язково вродливі, але всіх переконають в своїй прекрасноті. Граційні, впевнені, благородні. Ніколи не тримаються за чоловіків. Вірніше, вміють блефувати. Вони не показують чоловікам, що за них тримаються. Вони жіночні, не тільки зовні, але й всередині. Жіночні, тому що лабільні і, навіть, в міру хитрі. І мудрі. Тонкі маніпулятори. Рідко бувають самі, але й не дивно. Хіба з цих чарівно-маніпуляторних сіток виплутаєшся? Прямолінійність чоловіка на це нездатна.
А, взагалі, жінка -це прекрасно. І Горогона, і Афродіта. І для когось – навіть камінь. Бо точно знаєш, скільки б де не блукав, на одному й тому ж місці є камінь на якого зажди можна присісти чи обпертися. І найголовніше, що він завжди чекає.

Основні життєві висновки-рекомендації для жінок, котрим “майже 40”

Коли ти наближаєшся до 40-річного рубежу, то, звичайно, аналізуєш і свій, і соціальний досвіди. Ти усвідомлюєш, що 40 років, це – половина, а найчастіше, це – більша половина твого життя. Можна мати ще ілюзії, але краще бути реалісткою. Я узагальнила певні життєві висновки, до яких дійшла, спираючись на особливості своєї професії, власний досвід і досвід тих людей, з котрими взаємодіяла протягом своїх «майже 40 років». Це все є суб’єктивним, не претендує на досконалість і незмінність. Все може змінюватися і це також.

1. Будь живою і спонтанною. Вмій радіти чужому щастю. Чужі успіхи мають тебе надихати, чуже щастя має вселяти в тебе віру, що щастя є. І в тебе буде.

2. Будь справжньою. Будь відкритою для нового досвіду, нових вражень. Не ховайся зі своїм болем і проблемами, як і зі щастям. Людям не цікаві люди без проблем, їм цікаво, як їх інші вирішують. Вчися справлятися із негараздами.

3. Ти повинна вміти дружити і мати давніх перевірених друзів. Якщо у тебе таких немає і це тебе не влаштовує, бо люди приходять і виходять з твого життя, як у вагон метро, то справа не в друзях, а в тобі. Працюй над собою.

4. Коли тобі «майже 40» ти повинна більше слідкувати за своїм тілом і зовнішністю. Світом керують чоловіки. Це факт і це правильно. Твій успіх багато в чому залежить від їхньої симпатії чи антипатії до тебе. Тому, мінімум – ти повинна вміти їм подобатися, максимум – вміти закохати в себе.

5. У твої «майже 40» у тебе має бути сім’я, діти. Якщо немає – вір у свій «останній шанс», але й шукай те, що стане сенсом твого життя: племінники, благодійність, допомога іншим, волонтерство. Материнський інстинкт має бути реалізованим, навіть у трансформованій формі.

6. Коли тобі «майже 40» у тебе має бути робота, професія, у котрій ти досягла успіху. Якщо ні, то ще можна це зробити. Жінкам все можна. До твоїх «майже 40» у тебе мають бути свій перукар, косметолог, майстер з нігтів, гінеколог, стоматолог й інші постійні потрібні тобі люди. Вони знають твою життєву історію, ти їм довіряєш.

7. У тебе має бути регулярний секс з одним постійним партнером (не розпорошуй свою енергію на багатьох, уже треба її берегти) з яким є емоційний зв’язок. Іншими словами: він в тебе закоханий, тебе обожнює, а тобі він подобається або ти його любиш. Секс без почуттів для жінки не принесе тих «цілющих» властивостей, котрі йому приписують. Скоріше, буде протилежний ефект. Жінка живе емоціями і потребує кохання. Подивіться навкруги: завжди є хтось, хто вас обожнює.

8. Якщо під час сексу з ним ти не отримуєш оргазму – забудь про нього, як про сексуального партнера. Хай тренується в іншому місці. У тебе для цього немає часу. Не імітуй оргазм. Ти можеш обманути його, створивши йому імідж супермена, але ти не обманеш себе. Секс без оргазму – це початок неврозів, тривоги, страхів, фобій. За свої «майже 40» у тебе все це вже було або є й досі. Тому – прислухайся до себе. Повноцінний секс – це здорова психіка. Тут Фрейда ніхто не спростував.

9. Проводь час із дітьми. Ніхто не дасть тобі стільки життєвої мудрості у твої «майже 40» і ніхто не навчить тебе знову так щиро радіти життю, як діти. І, якщо тобі ще треба знайти чоловіка, то проводь багато часу із дітьми.

10. Якщо завагітнієш – народжуй. Жінки кажуть, що дитина у «майже 40» – це прекрасно. І я їм вірю. Діти для жінки – це прекрасно у будь-якому віці.

11. У свої «майже 40» ти маєш навчитися відпускати. У всіх смислах цього слова. Чоловіка, який може піти до іншої, бо у них своя «криза середнього віку», дітей, котрі влаштовують своє життя, друзів, котрі можуть ще зрадити, батьків, які починають помирати, залишаючи тебе «на краю». Така філософія життя. Навчись відпускати. Тобі буде легше.

12. Прийми і усвідом слово «самотність». Вона може прийти будь-якої миті, дивись п.9. Подумай, чим ти будеш займатися, коли будеш сама. Може вона злякається і не прийде. Але, будь готова.

13. У свої «майже 40» ти вже маєш знати, що щоб не трапилося в твоєму житті – довіряй Світу, вір у Бога, молись. «Їж, молись, люби» і твоє життя буде продовжуватися.

 

Ігри, в котрі грають люди

Я багато чого не люблю в цьому житті, як свого часу співав Висоцький, і дуже не люблю показушності, за котрою нічого немає, а лише пустка, і хитрих, таких, що “самі себе перехитрують”.

Пам’ятаю, як обирали одного члена виконкому від громадськості і він був присутній на всіх комісіях. Я тоді йому сказала, що підтримаю його кандидатуру, “тільки не паліть більше шини під час сесій і не блокуйте нас”. Ну, я дійсно боюся людей в камуфляжах, масках, зі зброєю і багать перед адмінбудівлями. Можливо тому, що я психолог і знаю, якою неадекватною може бути реакція людини, тим паче зі зброєю, ніхто не знає, що вона із себе представляє, здорова чи хвора… А так, як на останньому нашому круглому столі лікар-психіатр сказав, що із 60 осіб, що вчинили самогубство, лише двоє були на обліку і це не означає, що 58 були здоровими, це означає, що вони просто не були на обліку… Так і тут, ніхто не знає, що за люди, і, що в тих головах.

І ось для мене було цілим одкровенням, коли він відповів: “Та не хвилюйтеся, Інно Володимирівно, ми ж просто жартуємо!)”. Якби він почав підводити під їхні акції хоч якісь аргументи, я би зрозуміла. А тут… Я завжди була впевнена, що за кожною громадською організацією, акцією стоїть хоч якась ідеологія, виявилося – ні, вони просто жартують. Я, людина народжена в СРСР (хоч зараз це не модно говорити), я звикла вірити в ідеологію, вірити в те, що ти робиш. Сьогодні не модно бути з минулого, а в епоху тотальної демонстративності і екстравертованості, модно грати в любов до країни, жартувати недолугими акціями і все, ти – справжній патріот. Критикувати будуть тих, хто ходить на роботу, робить певні справи, помиляється, вкладається, жертвує своїм часом і силами. Не критикують тих, хто нічого не робить.

І от в той час, коли реальні люди в справжніх камуфляжах гинуть на реальній війні; лікарі за мізерну платню стоять по десять годин в операційних, рятуючи життя людей; пожежники, щоразу наражаючись на смертельну небезпеку, виїжджають на виклики і ,знову ж, рятують людей; вчителі щодня ходять на роботу, намагаючись навчити сотні дітей і дати раду їхнім не завжди адекватним батькам тощо, дехто (міцні, здорові чоловіки та й жінки) просто жартують, граючись в ігри, котрі не дограли в дитинстві. Хтось в пожежника з шинами, хтось – у “войнушки” з камуфляжами, хтось в сміттєвика зі сміттєвими баками тощо.

Але, як показує мій досвід, вони не просто так граються. Тільки там, де “пахне” грошима, зазвичай, з бюджету. І хоч, ще цар Веспасіан говорив, що гроші не пахнуть, він помилявся. Чомусь, коли покусали алабаї дівчину, то жодних шин, камуфляжів і подібних речей не було й близько на горизонті. Хоча б могли вивезти тих алабаїв разом з господарями, аби решті було зась. Але, коли стосувалися питання землі чи ще чогось подібного, відразу з’являлися всі ці гравці з їхніми ігровими атрибутами. Тому, завжди придивившись до порядку денного, можна знайти питання, яке ж так для них “пахне”.

І, звичайно, мені прикро за те, що це відбувається з нами у нашій країні. Мені прикро, що здорові, міцні люди не хочуть ходити на роботу, а стоять на біржі і живуть за наш рахунок, “патамушто я што дурак (дура) ходить на работу за тысчу, я лучше эти деньги на бирже получу”. І виходить, вони розумні, а ми – ні. Бо, ми відраховуємо у фонд безробітних і вони живуть за ці гроші. Багато хто починав свій трудовий шлях із мінімальної зарплатні, і сьогоднішні бізнесмени, платники мільйонних податків, починали з торгівлі дезодорантами на базарі. І не в “облом” нікому було. Я згодна, що сильніші мають піклуватися про слабших. Але ж про – слабших!!! Соціально незахищених: дітей-сиріт, інвалідів, хворих, людей похилого віку тощо.

І мені дуже хочеться, щоб чоловіки просто ходили на роботу, приймали рішення і брали на себе відповідальність, а не гралися в дитячі ігри в дорослих обгортках; мені хочеться, щоб дівчата створювали сім’ї і народжували дітей, а не гралися в “фатальних” красунь, коли ім вже далеко за …цять. Бо, по-перше, дітонароджувальний період все-таки закінчується, а, по-друге, перед ким? Чоловіки, котрі є самодостатніми і справжніми, загалом, рано створюють сім’ї, виховують дітей і багато працюють. Чоловіки, котрі не награлися дитинстві…, то їм не потрібні фатальні красуні, їм потрібна “мама-нянька” з великою груддю, щоб пахла материнським молоком і кухня з пиріжками “як у мами”.

І я, як психолог і аналітик, все розумію і можу розкласти по поличкам, хто і чому не награвся, у кого й коли який комплекс меншовартості сформувався, як тепер проявляється і що це значить. Але ж змінити нічого не можу, тому що до змін має бути готова свідомість кожної конкретної людини. А для цього самосвідомість має бути на високому рівні інтелектуального, духовного, особистісного розвитку. А у багатьох вона – на рівні першої сходинки піраміди базових потреб А. Маслоу (їжа, сон, секс), як і у більшості людей країн третього світу… Хоча, щоб змінити свою реальність, треба мати сміливість подивитися на неї, крізь ті ігри, в котрі грають люди…

Він майже всьому мене навчив…

16 червня – для мене завжди був особливий день. І сьогодні він особливий, тільки в мінорі. Сьогодні виповнилося б 60 років моєму батькові, Володимиру Лук’янцю. Мабуть, доцільно було б сказати – тільки 60… Ті, хто вже втратив своїх батьків, розуміють ці відчуття і стани. І хоч я його втратила вже в досить дорослому віці (бо, все пізнається у порівнянні: хтось взагалі живе без батьків, хтось втрачає в дитинстві, хтось в двадцять, хтось в тридцять), його не вистачає. Не вистачає його дзвінків по п’ять разів на день, його запитань: “Як справи? Чим займаєшся? Що на роботі? Як малий?”, а потім хитрувато-провокаційного питання: “А, може, десь кави поп’ємо?” Не вистачає розмов за його улюбленим лате у якомусь кафе, зазвичай надворі, подиху свіжого повітря і дискусій про життя. Його мудрості не було меж. У нього були відповіді на всі питання, а на які не було, він так і казав: “не знаю. Живи, експериментуй, пробуй.” Потім хитренько примружувався, піднімав вказівний палець і додавав: “Тільки обережно, бо я тебе знаю.” Він майже всьому мене навчив. Навчив спілкуванню і комунікації з людьми, навчив формулювати і вирішувати питання, навчив організовувати все і своє життя також, навчив управляти, тримати свою лінію і тримати удар. Школу “молодого бійця” я пройшла за життя з ним, ще більшу – після його смерті. Я зробила остаточний висновок, чим слабша людина – тим більше вона буде намагатися тебе “вкусити”, принизити, самоствердитися, знищити. Чим сильніша – тим благородніша, шляхетніша і порядніша. Побачила на власні очі “гавкаючих шакаликів”, прийшла до того, що мені шкода цих людей, навіть з їхніми поршо-маєтками і вони дистанціювалися від мене, а я від них, саме тому, що він мене всьому навчив. Я тяжію до сильних людей. Його любили. Дуже. Якби не любили, не прийшло б на його похорон близько трьох тисяч людей, щоб попрощатися. Я потім читала в пресі, сам процес не дуже пам’ятаю. Приходили всі: від пересічних громадян до високопосадовців. Звичайно, його й ненавиділи. Ті, хто були слабші. Вони завжди ненавидять тих, хто сильніший. І все життя страждають від своєї меншовартості, бо завжди є хтось, хто сильніший. Він мислив як Стів Джобс, говорив, що дітям не треба залишати спадки або бізнеси, бо діти тоді не реалізуються і не розкриються. Він був проти і династійності. Я також. Скільки дітей не можуть вийти з-під тіні своїх багатих або відомих батьків. А у більшості цих дітей також є свої таланти, але вони так і не розкриються, бо ім все для життя вже дали. У дітей мають бути свої цілі, бажання і мрії. Тепер я так виховую і сина. Бо своїм життям я задоволена, значить батькова мораль спрацювала. Нічим не прив’язую, ні до чого не зобов’язую. Є безмежний світ, є вершини – бери і підкорюй! В багатьох моментах, він був занадто прогресивний для свого часу. Глобальне мислення, потужний інтелект, ерудованість, досконале знання історії. Історія – це було його захоплення довжиною в життя. Людина – рідкісної дипломатії і вміння домовлятися з людьми. Звичайно, може я десь й ідеалізую. Але, мені можна. Бо, я донька. Донька – найкращого в світі батька, якому сьогодні було б 60…

 

Символізм свастики

Завжди хотілося зробити якусь рубрику про символи. Один період життя надзвичайно сильно ними захоплювалася, особливо після прочитання всього Дена Брауна. Власне, символи дійсно мають величезний вплив на наше несвідоме і глибинні пласти психіки. Психологи знають, яку величезну роль відіграє колективне несвідоме, архетипні універсалії. І сьогодні, логотип будь-якого підприємства, політичної сили може зіграти або злий жарт з ними або допоможе «схопити Бога за бороду». Бо, майже все буде залежати від впливу цього символу на несвідоме психіки людини.

Одним із найпотужніших символів минулого століття була свастика. У своїй книзі «Майн кампф» Гітлер писав: «Для нас, націонал-соціалістів, наш прапор уособлює програму наших дій. Червоний колів уособлює соціальні ідеї нашого руху.  Білий колір ідею націоналізму. У свастиці закладена ідея боротьби за перемогу арійців і творчої праці, котра завжди була і буде антисемітською».   

Свастика дійсно володіє змістом здатним зачепити глибинні емоції особистості, але зовсім іншим чином, ніж це міг собі уявити Гітлер.

Насамперед, потрібно відмітити, що свастика існувала і у семітів. Так, наприклад, вона була знайдена у Миртовому палаці Альгамбри в Гранаді. Вона була виявлена Гертою Гейнрих і у руїнах синагоги Едд-Дікке на Генісаретському озері. Там вона мала такий вигляд:

Свастику нерідко знаходять разом з фасеткою. У цьому випадку свастика є символом чоловічого принципу, а фасетка – жіночого. Персі Гарднер знайшов свастику в Греції, де вона називалася химерою і слугувала символом сонця, означаючи чоловічий принцип. Левенталь наводить опис свастики XIV століття, зображення якої він знайшов  на напрестольній плиті. Вона прикрашена вульвою і подвійним хрестом. У цьому випадку, свастика символізує грозове небо а фасетка – родючу землю. Свигорський виявив індійський варіант свастики у вигляді блискавки з чотирма гілками, біля кінця кожної з яких розміщувалися три точки.

Ліхтенбегр знайшов свастики з черепами замість трьох точок. Таким чином, свастика первинно була сексуальним символом. З часом вона приймала різні значення, у тому числі й значення млинового колеса, що символізує працю.  З емоційної точки зору праця і сексуальність були первинно тотожні.

Родючість також символізується статевим актом Матері-Землі і Бога-Батька. Як стверджує Зеленін, древньоіндійські лексикографи називали самця і самку свастиками. Іншими словами, крючкоподібний хрест символізує статевий інстинкт.

Вплив свастики на несвідому емоційність особистості не пояснює успіх масової пропаганди фашизму, але, безумовно, сприяє йому. Довільне тестування чоловіків і жінок, різних по віку і соціальному статусу, показують, що подивившись деякий час на свастику, більшість людей раніше чи пізніше приходять до інтуїтивного розуміння її значення. Тому, можна припустити, що свастика, яка зображує дві поєднані фігури, має надзвичайний вплив на глибинні пласти психіки. Іншими словами, вона зачіпає самі сильні інстинкти, сексуальні. А сила її впливу визначається мірою її незадоволеності та інтенсивністю статевого потягу особистості.    І, якщо в суспільстві домінують незадоволеність статевими стосунками або пов’язані із ними комплекси, це часто породжує агресію, і навпаки.

Тому, будь-який символ, крім його первинного значення, накладається ще на психологічний стан суспільства і часто, колективне несвідоме.

У чому причина багатства і бідності?

Колись, читаючи студентам «Економічну психологію», я зіштовхнулася з їхнім питанням, «у чому різниця між психологією бідної людини і багатої»? Запитання не нове і не оригінальне. Вже давно обговорюється дана проблема у різних колах. Причому психологами феномен «психології бідності» досліджується більше і частіше, ніж «психології багатства». Можливо, що домінує у суспільстві, те й досліджують. Багато людей, коучів та інших стверджують, що для того, щоб стати багатим, потрібен певний алгоритм внутрішніх установок, уявлень про те, що ти таким вже є, вміння ловити момент, місце тощо. Я, як психолог, переконана, що домінантним має бути набір відповідних рис характеру, сильний тип темпераменту, розвиток вольових якостей, гострий розум, інтуїція тощо. Завжди згадую експеримент, котрий проводився у США. Було взято 17 бомжів, котрі жили поряд зі сміттєвими баками. Їм дали житло, одяг, забезпечили роботою. Результат мали подивитися через три місяці. По закінченню цього терміну, експериментатори виявили 14 бомжів біля тих сміттєвих баків, біля котрих їх виявили з самого початку. І лише три людини залишилися у тому новому житті, у котре їх помістили. Три людини, як їх тоді назвали, «випадково» стали бомжами (у житті бувають різні ситуації), а решта – закономірно. Для декого жебрацтво є дуже зручним, це повна безвідповідальність, от людина і тікає в неї. Але, однозначно, всі бути багатими або бідними не можуть. І тому, революція 17-го року під гаслами «Всі мають бути рівними. Всі мають бути бідними» була своєрідним нонсенсом. Навіть, якби поміняли на «всі мають бути багатими». Тому що люди вже народжуються різними. У всіх різні задатки, котрі лише у деяких переходять у здібності, а у декого навіть у талант, геніальність. Але у більшості людей задатки взагалі не розкриваються (неблагополучні сім’ї, соціально несприятливі умови, невдале виховання батьків тощо). Але навіть якщо вони розвинулися у здібності, то вони у всіх різні. Хтось музикант, хтось футболіст, хтось літератор, хтось підприємець. Підприємницькі здібності також треба мати і не всі можуть займатися бізнесом, тим більше, успішно займатися, бо «не кожному дано». Тут також може бути свій особливий талант, а то – й геніальність. Чомусь у народній економічній свідомості склався міф про доброчесну бідність і порочне багатство. Житейські порівняння: «бідний – то чесний», «багатий – то підлий», часто вводять в оману своєю звичністю і шаблонністю сприйняття. Тому що існують мерзенні багатії і благородні жебраки, водночас, можна бути чудовою, шляхетною людиною з крупним банківським рахунком, а можна і без гроша в кишені залишатися нікчемою і покидьком. Якоюсь мірою дійсно багато відомих винахідників, творців, мислителів внесли величезний вклад у розвиток культури людства, абсолютно не подбавши про себе. Так, Моцарт був похований за казенний рахунок у безвісній братській могилі, тому що після його смерті на більш гідне поховання не знайшлося грошей. І таких випадків є багато. Але, мені здається, це тому, що у них не було на меті накопичити багатство. Їх сенс життя полягав у реалізації іншої мети, часто – у творчій, професійній реалізації. Вони не акцентували увагу на грошах, бо для них це не було цікавим. Старогрецький мудрець Епіктет присвятив все своє життя заняттям філософією, доходів у нього було небагато. Містяни насміхалися над ним, що він сповідує любов до мудрості, а своєю мудрістю не заробив собі на життя. Епіктет розсердився і вирішив спростувати цю думку. Він проаналізував свої астрономічні і природничо-наукові спостереження і дійшов висновку, що в наступному році слід чекати великого врожаю оливок. Тоді за всі наявні кошти він за невисоку платню наперед орендував на сезон всі навколишні маслоробні. Коли дійсно трапився багатий урожай, Епіктет виявився монополістом і зміг майже одразу забезпечити себе до кінця життя. А тим, хто раніше на ним потішався він говорив: «Людині мудрій стати багатою неважко. Але нецікаво!» Тому, все-таки, багатство і бідність, жебрацтво і добробут, як добро і зло – вони в голові.

Від чого залежить майбутнє дитини?

Сьогодні мені б хотілося поговорити про дітей. Завжди багато звернень, прохань, консультацій стосовно того, як правильно виховати, виростити дитину. Психологи не дають точних вказівок як це робити, людина сама вирішує, але дуже важливо, щоб люди володіли хоча б основними знаннями стосовно психофізіологічного розвитку особистості. На те, якою виросте дитина: впевненою і комунікабельною, відважною і відкритою, боязкою і тривожною, замкнутою і надмірно сором’язливою залежить багато від її психосексуального розвитку, а він починається від 0 місяців і продовжується дуже довго. Найперша фаза у такому розвитку називається «оральною» і триває від 0 до року-півтора. Вона має таку назву тому, що дитина все своє задоволення і спокій отримує через рот, через смоктання материнської груді. Цей період є надзвичайно важливим у формуванні вже дорослої особистості, тому що саме зараз формується базова довіра або недовіра до світу. Якщо в цей період мама завжди поряд і задовольняє потреби дитини, дитина виростає впевненою і спокійною, адже вона відчуває захист. Крім того, материнська грудь потрібна їй не лише для годування, буває дитина сита, але сам рефлекс смоктання її заспокоює і мати повинна це дитині дати. Дати впевненість, захист і спокій. Так сформується впевненість у тому, що світ не є небезпечним, ворожим і злим, а навпаки: добрим, відкритим, дружнім. Такі діти потім стають «улюбленцями долі» або їх ще називають «везунчиками». Все у них виходить, вони чарівні, позитивні і легко долають перешкоди. Взагалі, Зігмунд Фройд вважав, що песимісти і оптимісти формуються саме у період «оральної» фази. Десь я з ним згодна. Потрібно також враховувати, що всі діти народжуються з різним рівнем тривожності, тому материнську грудь як засіб заспокоєння всі будуть потребувати по-різному. І це дуже важливо для матерів розуміти індивідуальні особливості саме своєї дитини, а не рівнятися на розмови мамочок біля під’їзду, де кожна намагається вихвалити свою дитину якнайбільше. Є діти з низьким рівнем тривожності, це ті, котрі посмоктали грудь і заснули до наступного годування. Це величезне щастя для матерів мати таких дітей, проте це не так часто і зустрічається. Є діти тривожні. Вони часто плачуть, їх треба носити на руках, деяких майже постійно, втомлюються всі і, особливо, мама. Але ж тривожність сама по собі не зникне і якщо дитина потребує материнських рук, тепла і груді для заспокоєння, то треба давати їй стільки, скільки їй потрібно. З часом ця тривога буде зменшуватися, а потім і зникне зовсім, бо дитина буде несвідомо відчувати, що у неї є захист і вона зможе далі сама справлятися з багатьма ситуаціями. Але, це за умови, грамотної і самовідданої поведінки мами у такий важливий період. Якщо «оральна» фаза відбулася правильно, є велика ймовірність того, що дитина виросте психологічно здоровою зрілою особистістю. Правда, не менш важливою є й наступна «анальна» фаза, але то інша тема. Якщо ж дитині не вистачило материнської груді, за різних причин, мами не було поряд, вона втомилася, зайнята, відпочивала, тощо відбувається фіксація на цій фазі і тривожність повністю не зникає. Вона лише займає приховану позицію. А потім може «винирнути» у 6-7 років, проявляючись у тому, що дитина постійно смокче палець, і не може заснути без цього ритуалу. Батьки вже його мажуть і гірчицею, і часником, а дитина все одно смокче. Але ж від гірчиці, часнику тривожність не зникне. А дитина пішла до першого класу, у неї кризовий період, зміна обстановки, режиму, оточення, все це спровокувало тривогу, часто – страх і дитина несвідомо повертається до єдиного джерела заспокоєння – смоктання. Але ж у такому віці вже мамину грудь смоктати не будеш, то шукаються інші підручні засоби. Найчастіше, це палець. І коли мамі, яка у паніці звертається, що робити, рекомендуєш більше часу проводити з дитиною, читати їй на ніч казки, спілкуватися перед сном з нею, гладити, цілувати, одним словом, намагатися дати їй той спокій, впевненість і захист, які не далися у період «оральної» фази, а мати відповідає, що у неї немає часу на такі дурниці з вже дорослою дитиною, то стає дуже, дуже сумно. А потім виявляється, що дитина вже палить з хлопцями за будинком у свої вісім років, а ще через два – смокче з пляшки поки що слабкі алкогольні напої. Смоктальний рефлекс нікуди не подівся, застрягання відбулося на «оральній» фазі і дитина, підліток і дорослий будуть смоктати все, що їм принесе заспокоєння. А алкоголь, тим паче, зніме будь-які рівні тривоги. І от у цьому весь феномен науки психології, що таких складних речей, комплексів і проблем, які виникають у дорослих людей, можна було б уникнути, якби у перші роки життя малесенької дитини мама була поряд і дала дитині достатньо тепла, впевненості і захисту. І, навіть, якщо дитина на штучному вигодовуванні, вона все одно відчуває материнське тепло і захист. І, скільки я живу, і спостерігаю різних ситуацій, тим більше я переконуюся, що майбутнє дитини залежить від її матері, скільки вона готова вкласти і навіть – пожертвувати. Тільки не повинно бути крайнощів, «золота середина» – ідеальний варіант.

Про життя…

Дивлюся, як багато нас оточує людей правильних. Таких правильних-правильних, прилизаних, випрасуваних і не тільки зовні, а й зсередини. Вони живуть по стандартах придуманих родичами й сусідами, суспільною думкою, а , зазвичай, це думка тих людей, котрих не питали і все в них по їхніх правильних правилах. А мене, якщо чесно, трохи нудить від абсолютно здорового способу життя, від правильного харчування, ідеальних сімей, бо я не люблю ідеальність, я люблю справжність. Я вважаю, що у людини, у особистості має бути обов’язково якийсь challenge (виклик), несхожість на інших, нестандартність.

У психології немає понять «правильно» і «неправильно», а є «продуктивно» і «непродуктивно». А ще, обов’язково треба слухати душу. А не задушувати її бажання «правильними» речами, бо якраз вона часто хоче того, що навпаки. Але, це потім виявляється найпродуктивнішим для людини. І часто душа хоче тістечка і його треба з’істи, а не думати, що це смертельно небезпечно. Взагалі, у житті, я помітила, важливо тримати баланс. У всьому. Але, душі – пріоритет. І хоча я, особисто, віддаю перевагу людям, котрі вміють ходити по лезу бритви, ризикувати, не зважати на думку натовпу, робити нестандартні і неочікувані речі, і сама деколи можу, все-таки баланс – це важливо. І неправильним бути, це також важливо. І помилятися, і не боятися помилятися це також важливо. Серйозність, бажання справляти враження поважної і розумної людини – хіт нашого часу. Каталася вчора на гойдалці разом з сином і мамки осудливо дивилися на мене. А такий собі, зрілий чоловік, що йшов разом із жінкою, побачивши нас засміявся і пішов з нею на іншу гойдалку. І так вони щасливо гойдалися, сміялися. А коли зібралися йти, я почула, що він іноземець. Все стало зрозуміло, іноземці легше «впадають у дитинство». А коли моя подруга вирішила з’їхати з дитячої високої гірки і при цьому репетувала від задоволення, то дві тіточки пострадянської епохи з каштаново-баклажановими буклями на голові, стояли і говорили: «Я счітаю, що це неправельно. Я так счітаю». І я засміялася. Бо, такі люди завжди знають, як правильно, так нехай собі і живуть так. Але ж вони так виховують і своїх дітей, котрі також вірять у правильні правила життя. А життя … воно… воно неправильне і, часто, з гумором. Відмінник стає офіціантом, а трієчник успішним банкіром або власником того ресторану, де відмінник – офіціантом. Пам’ятаю, як причитала моя колишня подруга з гуртожитку. Їй вже було під тридцять і вона ще була не заміжня і дуже від цього страждала. І колись не стримавшись, плачучи, вона говорила: «Це ж несправедливо, що тебе взяли заміж, а мене ні. Ти ж готувати не вмієш, а я би своєму чоловікові готувала три рази на день, я би йому торти випікала, компоти варила б. Це неправильно». Так її навчили. Шкода. Загалом, прийшла до висновку, що треба вміти діставати із себе позитивні, навіть, дитячі емоції. І тоді реклами афобазолів, адаптолів стане менше і життя у стресі також. Бо, краще природнім шляхом стимулювати вироблення серотоніну, ніж замінювати його штучним. Хоча, останнє легше, а люди завжди йдуть по шляху найменшого опору. І не треба боятися бути несерйозними, нестандартними і смішними. Треба вміти гуляти парком із цукровою пудрою, обмастившись нею з ніг до голови, ходити з повітряними кульками, спускатися з дитячих гірок, грати з дітьми у футбол, бігати з сачком і ловити метеликів. Порушувати правила і дозволяти собі більше звичайного. Врешті-решт, людина має стільки скільки може собі дозволити. А більшість людей побудували собі забір із різних «не можна», «не правильно», «не корисно», «боюся» сидять за ним і спостерігають заздрячи за тими, хто за межами цього забору.

У мене також багато неправильних звичок і речей. Я обожнюю рвані джинси і «Владимирский централ» із своїх 90х. Рвані джинси ношу вже багато років. І стільки ж років, всі мені говорять, що несолідно доценту, завідувачу кафедри, депутату і т. д. носити такий одяг. Поза робою, до речі. А для мене це продуктивно. Мені комфортно і в кайф. І це не заважає мені займатися професійно своєю діяльністю, підіймати серйозні теми, тримати в своєму радіусі впливових людей, котрі підтримують мої проекти і ідеї, мати авторитет, попадати в ТОПи найвідоміших жінок тощо. Але, саме це і багато інших неправильних речей допомагають тримати баланс. А моя суб’єктивна думка – людина не повинна бути правильною, особистість має були неординарно-цікавою і мати свій challenge суспільству.
Джерело: http://v4asno.com/inna-luk-yanets-pro-zhyttya/ Вчасно (Черкаси) © v4asno.com