Синдром білки в колесі або Закон Парето

Вже досить давно існує такий собі принцип або закон Парето, також відомий як правило 80/20, яке стверджує, що для багатьох явищ 80 відсотків наслідків спричинені 20 відсотками причин. Ця ідея знайшла застосування у багатьох галузях. Наприклад, 20 % злочинців скоюють 80 % злочинів, 20 % відсотків водіїв створюють 80 % аварій, 20 % покупців дають 80 % прибутків тощо.
Це правило розповсюджується і на ефективність результату праці. Іншими словами, 20% прикладених зусиль дають 80% ефективності. І навпаки. Тобто правило: чим більше трудишся, тим більше будеш мати не працює. Результат будуть давати лише 20% затрачених зусиль, решта – мають нульову продуктивність або навіть «мінус». От такий існує дисбаланс. Тобто, звичний управлінський підхід керівників пострадянської системи: «ви маєте сидіти на робочому місці і щось робити» показує неефективність такого підходу. Важливо не «щось» робити, а як робити. 20% затрачених зусиль мають бути продуманими для того, що була максимальна ефективність.
Покоління нових лідерів давно живуть і жили за такими принципами. Всім відома фраза Стіва Джобса: «Потрібно працювати не 24 години на добу, а головою», якраз відображає принцип Парето.
Про це свідчить і один із законів термодинаміки. Взагалі Всесвіт прагне до хаосу, до ентропії. Ми намагаємося ввести все в систему, зазвичай замкнуту. Чим більше зусиль ми прикладаємо, тим більша ентропія. Тому що, коли ми робимо багато рухів, виділяється більше теплової енергії, відповідно рух молекул посилюється і хаос стає ще більшим. Недарма філософські притчі говорять, що спішити треба в рідкісних випадках, а коди щось трапляється вам незрозуміле або всього багато одночасно, то треба заспокоїтися, сісти і затихнути. Для того, щоб хаос, пил сам собою осів і тоді побачити, що можна зробити для цієї ситуації кількома рухами. 20% зусиль.
Знаєте, в нашій психологічній практиці, часто зустрічаються люди, які багато працюють, а якихось видимих результатів немає. Просиш зобразити себе схематично, а там білка в колесі. Вона ж трудяжка. Вона постійно біжить, затрачає не 80%, а всі 100% своїх зусиль, а ефективність нульова, або мінусова. Бо, колесо стоїть на місці. Згадується анекдот на цю тему: «Жінка чоловікові скаржиться:
– Я цілий день кручусь як дура в колесі!
Чоловік поправляє: «Білка!»
А вона відповідає:
– Ні, дура! Бо в білки хоч шуба є!»
З пісні слів не викинеш або правда як вона є. Простими словами про серйозні речі.
Тому, коли людина хвалиться, що вона працює до пізньої ночі щодня або й на вихідних і все на ній – до реальної результативності праці – це ніякого відношення не має. Це говорить про її комплекси меншовартості і єдину можливість заявити всім про свою значимість. Або гординя: «якщо не я, то хто?!»
Не варто бути скрізь і всюди і робити все, варто подумати про мінімум рухів в 20% і отримати максимум ефективності від своєї праці.

Психологічне насилля – обезцінювання

Обезцінювання – масова, поширена тенденція нашого суспільства. У нас не люблять успішних людей. Навіть, не так. У нас не люблять чужі успіхи. Будь-які.
Багатьом дівчатам знайомий приклад, коли тобі під тридцять, немає сім‘і, тобі це болить, але життя йде своїм чередом. Ти робиш успіхи на роботі, гарно виглядаєш, багато друзів, все класно. Реалізуєш успішно черговий проект на роботі або отримуєш підвищення, зустрічаєш когось із знайомих, спілкуєшся, з блиском в очах і захопленням розповідаєш про свої успіхи, тебе слухають, а потім: «Ну, да, це добре… а як з особистим життям? Вже є хтось? Пора ж вже й дітей заводить!»
І раз! Ти з абсолютно щасливої, задоволеної життям людини перетворюєшся на невдаху, котра нічого не досягла. Бо, головного ж не зробила.

Прикладів таких велика кількість.
– Мам, я спустився з американської гірки, оттакеноі висоти, мені всі дорослі аплодували, – щасливо розповідає десятирічний хлопець. – Да? І що? З неї всі спускаються…
– Я захистила кандидатську дисертацію! – Ой, зараз всі захищають, кому не лінь, аби гроші були…
– Мені чоловік подарував неймовірну сукню блакитного кольору!!! – Цей колір не в моді цього сезону, мабуть минулорічна колекція, по знижках…

Але, зазвичай б‘ють по найболючішому: неможливості народити дитину, проблемами з чоловіком, батьками, особистісними негараздами тощо. І від однієї такої невинної, на перший погляд, фрази у людини все опускається, падає настрій, самооцінка, день змінює колір на чорно-білий і життя здається лише сутінками.
В народі це називається «заздрощами» або «жабою» у психологіі «обезцінюванням». Більше того, це форма психологічного насилля, яка дає можливість підвищити свою самооцінку за рахунок інших.
Для тих людей, котрі це роблять, це своєрідна форма психологічного захисту. У них самих самооцінка низька, вони бояться, що на фоні успіхів інших вони знеціняться ще більше, розвиватися, рухатися вперед не можуть, не хочуть, не вміють, єдиний варіант – принизити, обезцінити успіхи іншої людини і зберегти своє Его, себе, іншими словами.

Насправді, дуже токсичні люди, котрі несуть лише негатив і забирають енергію в інших.
Якщо є можливість дистанціюватися від такого спілкування – це найкращий варіант. Гірше, коли такий керівник, бо тоді всі успіхи підлеглих викидаються як сміття на смітник. Помітила, що в таких колективах часто змінюються кадри, звільняються люди і така «хвора» атмосфера. Тобто, люди реально багато хворіють. І ще там травм багато, організм ніби спеціально сам зупиняється . Бо, на смітник не хоче, а як рухатися далі – не знає. От робить такі собі паузи.
Ще погано, коли таке роблять батьки. Це теж масово. З батьківським обезцінюванням все складно, там емоційні зв‘язки-залежності, але все-одно можливо.

Так, от до чого я веду. Якщо вас обезцінюють, значить ви є загрозою для самопочуття цієї людини, бо їй, насправді, погано. Вона нещаслива, у неї внутрішній страх власної неспроможності і невдалості. Вона так маскується.
Якщо вас чіпає чуже обезцінювання – значить у вас також є уразливі моменти. Треба проаналізувати всі свої емоціі, страхи. І чому це для вас важливо – думка іншої людини?
Шукайте опору в собі, якщо вам щось приносить радість – радійте, не давайте нікому цю радість зіпсувати. Шануйте і плекайте свої досягнення, свої почуття, свої погляди, свої цінності.
І фільтруйте своє оточення. Якщо немає можливості дистанціюватися – ігноруйте сказане ними.
І як казав сер Вінстон Черчилль —
Хай жодне слово, що летить на вашу адресу, не змінює вашої думки про себе.

Жіноча тривожність

Тепер про тривожність. Теж нашу дівчачо-жіночу тривожність. Не про оту ситуативну, що щось трапилося, злякалися і переживаємо. Ні, про базальну або постійну. Я не буду давати науковий глибинний аналіз цієї проблеми, всі мої публікації є у вільному доступі на Google Academy і дві дисертації також доступні. Колегам можуть бути цікавішими ті тексти.
Тут більш простими словами про складні речі. Базальна тривога – та, яка майже постійно присутня у жінок. «Ой, щось має статися! Ой, не може бути так добре! Ой, не смійся так голосно, бо будеш плакати! Ой, а раптом ….» Ряд безкінечний.

Цікавий момент в тому, що у чоловіків майже не буває високого рівня тривожності. Це не мої дослідження, я їх знайшла у колег-науковців. Але, я майже років 10 проводжу зі студентами тестові методики на тривожність, у всіх дівчат – середній, високий, у хлопців – низький, середній. Бувають одиничні випадки навпаки, але одиничні.
Проводила з вчителями – у жінок – середній, високий.
Значить, все-таки жінки, цікаво, Да?
Моя подруга приїхала колись з Америки і каже: «А ти знаєш, що це лише у слов’янських жінок така тривожність, у західних немає, там все спокійніше.»
Стало ще цікавіше.
Перечитавши масу літератури знаходжу дуже цікаве пояснення. Мені воно, як то кажуть, лягло. Бо, я його бачу скрізь.
Якщо взяти нашу історію, то фактично не було жодного покоління зі стабільним життям. Спокійним, стабільним. Про розквіт мова навіть не йде. У нас були війни, революції, розкуркулення, голодомори, війни, репресії, кризи, революції, війни. Візьміть хоча б останні сто років, можете взяти двісті, захопивши ще й кріпосне право. Як весь цей період почувала себе жінка? Котра народжувала дітей, відправляла чоловіка на війну, важко працювала, сама піднімала дітей, лікувала їх, шукала ім їжу, зігрівала, рятувала тощо. Я не думаю, що ім було знайоме поняття релаксу чи спокою. А ми з вами – доньки цих матерів, бабусь, прабабусь. Тривога за виживання передається на всіх генно-несвідомих рівнях. Інстинкт самозбереження, інстинкт продовження роду є значним, у жінок особливо. Ми виношуємо і народжуємо. Чому під час війн завжди більша народжуваність? Інстинкти відчувають загрозу і включається механізм самозбереження. Таким чином, людство вберігає себе від самознищення.
Трохи відволіклись. Але ж від цього нікуди не втечеш. Можливо тому, ми й досі так любимо курорти, де «все включено» і над нами всі посміюються, та й ми також? Бо, коли є їжа в достатку, наше несвідоме з інстинктами самозбереження заспокоюється: все добре, ми живемо. І наша жіноча тривожність затихає на таких відпочинках: виживемо, можна розслабитися.
Хоча, не завжди. Мені здається, лише наша слав‘янська жінка тягне на курот мішок ліків, а коли з дитиною, то два. Бо, те, що є медична страховка, що скрізь люди і все буде добре, на наших жінок не діє. Тривога, що щось станеться і ти сама маєш з цим впоратися залишається. Ну, і що приховувати, ми всі лікарі, особливо ті, у кого діти. Жоден європейський терапевт не зробить такі точні призначення як наша жінка, особливо мама. Бо, ми не довіряємо нікому. Ми тривожимось.

Пам‘ятаю, як моя подруга лише починала жити в Америці, її батьки по скайпу просили показати, що у неї в холодильнику. І коли вони бачили, що він пустий, там лише йогурт, у них була паніка. Переконання, що внизу цілодобовий супермаркет і що, зараз все можна купити, не спрацьовували. Холодильник має бути повний, тоді спокійно. Інакше, тривожимось.

Ми ще так і не навчилися відпускати своїх дітей спокійно гуляти без «одягни шапку, куди ти йдеш, з ким, ти в цьому замерзнеш, тобі в цьому буде жарко, це не їж, то не пий і т.д», бо тривога поколінь наших жінок ще й досі в нас сидить. І хтозна скільки буде сидіти.
Якщо все навколо добре, жінка придумає собі тривогу.

Пам‘ятаю, як ще я вчилася у школі і постійно лякали людей кінцем світу, армагедоном, таким страшним словом. У нас була сусідка, котра щоразу збирала всі свої кришталі в мішок (а там було що збирати) і заносила у підвал. Через три дні фальшивої тривоги, виймала. Так, разів п‘ять. І переживала страшенно. Я тільки тепер задумалася, ну, от якби реально Армагедон? От вижила б вона і що далі? Зруйнована планета: вилазить з підвалу вона і мішок з кришталем. Як ото з мультфільму: робот Воллі і тарган, і маса сміття) а у неї кришталь.

Але! Головне це розуміти і зміщувати акценти тривоги з наших близьких на саму тривогу. Розуміти, що так ми влаштовані, нічого поганого не трапиться, якщо ми не будемо туди спрямовувати всю нашу невротичну жіночу енергію. Врешті решт, якщо щось і має бути, то від того, що ми переживаємо, меншим воно не стане.

І тривога сама по собі не дівається. Вона нейтралізується діями, активністю. Щось треба робити, переключатися. Моя тривога виливається у в‘язання і гарні светри з аранами; можна малювати, писати, вишивати, прибирати, все що завгодно. Аби прибрати себе від об‘єкта нашої тривоги. Сьогоднішня тенденція до йоги і медитації – взагалі прекрасна річ. Одним словом, робимо все, щоб ми себе добре почували, бо самопочуття наступного покоління залежить від нас сьогодні.

#рік_досягнень #нотатки_психолога #творити_свій_простір #innalukyanets

Аполлонами народжуються, Венерами стають

Сьогодні хочеться поговорити про нашу дівчачу-жіночу невпевненість у собі. От чоловіки відразу народжуються Аполлонами, в основному. І так все життя вони й аполлонять: не старіючи, не набираючи вагу, не кажучи нісенітницю, не маючи целюліту тощо.
У дівчат все по-іншому. І не лише з зовнішністю. З тим, що я «не впораюся, не зможу, не потягну, не така сильна, не така досконала, не така розумна, не така вродлива, не така струнка». Таких «не» маса і у кожноі свої.
Якась частина дівчат включається у боротьбу з собою, результати зазвичай є. Часто ненадовго. Я проти боротьби. Я за прийняття себе і проходження крізь. Це стосується і всіх страхів, що виникають. Страх публічного виступу, страх близьких стосунків, страх нової посади, страх зміни звичної обстановки…

Мені близька Хакамада: треба вмерти заздалегідь. Уявити найгірший варіант, що у вас ніколи нічого не вийде, прожити день з уявною поразкою, зрозуміти, що сонце все-одно встає щоранку, життя продовжиться. І проживши це – спокійно або неспокійно проходити крізь свій страх.
А потім завести собі таку умовну скриньку і колекціонувати свої успіхи. І хвалити себе. Постійно. І коли зовсім не в ресурсі, і самооцінка знову впала, можна відкрити свою умовну скриньку перерахувати свої успіхи і відчути, що не все так погано.

Я колись страшенно боялася літати літаками. І зараз боюся, але літаю. Ну, от такий у мене дискомфорт замкнутого простору. І я довгий час уникала будь-яких подорожей літаками. Я вже знаю звідки цей страх, де він взявся, і все таке інше. Але, поки він мені сильно не заважав, я його ігнорувала. Але, потім народився син. І я подумала, що я не зможу показати йому цей світ, бо я боюся. І він буде боятися. Дитина – це неабияка мотивація. Особливо для мене. Я наважилася полетіти літаком вперше в Париж. Щоб подивитися як я з цим всім впораюся. Чоловік поряд. Мені здавалося, що в літаку я вмирала тричі. Я робила все, що радять психологи в такому випадку: глибоко дихала животом, переключала увагу, думала про приємне і не говорила собі, що це не страшно. Страшно. Я так і казала собі: страшно. Але не смертельно. Від панічних атак не вмирають. Через них проходять.
Пам‘ятаю, як мені мало вірилося, що я можу бути в аеропорту де Голля в Парижі. Все було як на автоматі.
І вже сидячи в одній із паризьких кав‘ярень з величезними панорамними вікнами, дивлячись на паризькі вулички і попиваючи каву з круасаном, я нарешті зрозуміла, що я це зробила!
Я собі тоді сказала: «Інна – ти супермодчинка! Ти це зробила!!!»
І кинула в свою умовну скриньку умовну кульку-успіх. Бо, я успішно пройшла крізь свій страх.
З тих пір, я колекціоную свої перемоги і переможки для себе.

Я схильна до ризиків і авантюр, але я маю розуміти для чого це мені. Я, наприклад, не пригну з парашутом з літака, бо не знаю навіщо. Але, я приклала всі зусилля, щоб захистити докторську дисертацію, хоча ризиків там завжди багато і парашут міг не розкритися. Це, до речі, ще одна кулька-успіх в моїй скриньці. Вони складні можуть бути лише для мене, саме тому – вони мої.

Взагалі, наша невпевненість влаштовує багатьох. Вона має «вторинну» вигоду, як кажуть у психологіі. Для самої людини – можливість не брати на себе відповідальність і приймати рішення, бо «боюся, хворію, не зможу, не дозволяють, батьки\чоловік\діти будуть проти тощо. Чоловіків не завжди влаштовують жінки, що раптом стають стрункішими, розумнішими, вродливішими, активнішими. Бо, тоді потрібно щось змінювати у собі, напружуватися, доростати, а не хочеться. На роботі рідко радіють професіоналу-конкуренту, бо тоді стає видно хто є хто, а змінюватися знову не хочеться або вже не можеться. Близьке оточення втрачає свій вплив і не має можливості маніпулювати і т.д. Одним словом, наша невпевненість більш вигідна всім і навіть деколи нам самим.
З іншого боку, невпевненість, сумніви – це нормально для росту вперед і змін у собі. Самовпевненість – це вже ні, з такими людьми складно і жити, і дружити, і працювати. Бо, позиціонування «Я – класна, а ви – так собі» підходить не всім. Особливо тим, хто «так собі», тобто решті.
До речі, психологи знають, що манія величі і комплекс меншовартості – це дві сторони однієї медалі. Тобто, в основі мегаломаніі лежить меншовартість. Такий собі особливий механізм прояву.
Одним словом, завжди класним є баланс. Найкраща комунікація з людьми впевненими у собі. Там позиціонування таке: «Я – класна і ви – класні!»
Чули останнє інтерв‘ю Алли Пугачовоі у якійсь передачі:
«Мне в Инстаграмме пишут, что «она старуха!» Да, я старая! И я знаю это. Я проживаю каждый день как счастье. Для меня уже важно утром проснуться и прожить день. И радоваться.»
Впевненість. Прийняття себе. Комфорт. Гармонія. Щастя.
Бо, впевненість – це прийняття себе.
Але ж вона не народилася з цим, вона до цього прийшла. Своїм шляхом.
Я раджу свій, зі свого особистого і професійного досвіду. Це Аполлонами народжуються, а Венерами стають. І кожна Венера має мати свою скриньку з своїми, тільки їй відомими успіхами.

#психологія_жінки #творити_свій_простір #innalukyanets

Порочна краса Лукреції Борджіа

Досить суперечливою жіночою постаттю в історії залишається особистість Лукреції Борджіа (1480 – 1519). Вона була єдиною донькою кардинала Родриго Борджіа (в 1492 – 1503 р.р. – Папа Олександр VI) від його коханки Ваноцци Катанеї. Від цього зв’язку народилися ще три сини – Чезаре, Джованні і Джофре. Згідно з традицією позашлюбні діти впливової особи виховувалися в домі батька. За відгуками сучасників, Лукреція була красунею вже з ранньої юності, була середнього зросту, гарної статури. Обличчя овальне, ніс правильний, золотаве волосся, білосніжні зуби, гарна струнка шия, прекрасний бюст. Завжди весела й усміхнена. Як і більшість італійок того часу, Лукреція отримала гарну освіту: вільно володіла італійською, французькою та каталонською мовами. Також зналася на латині, складала вірші на цих мовах, розуміла грецьку. На рівні з чоловіками свого часу майже досконало володіла мистецтвом красномовства, завжди могла підтримати вишукану розмову. Справжньою її пристрастю була поезія – іспанська й італійська. Родриго Борджіа обожнював свою доньку і за його прикладом це робили і брати. Постать Лукреції Борджіа по-різному презентується авторами-істориками. Деякі стверджують, що їхня любов була не лише братською та батьківською, хоча інцест у ті часи був майже звичною справою, навіть, у представників церкви. При всій любові близьких до Лукреції вони часто її використовували у своїх політичних іграх. Політичні маневри батька безпосередньо впливали на життя доньки, адже союзи у ті часи скріплялися шлюбами. Вперше її видають заміж у 1493 році за Джованні Сфорца, який був родичем правлячого герцога Міланського. У 1497 році вони розлучаються і у Лукреції народжується дитина, яка помирає. У 1498 році укладається її другий шлюб із Альфонсо Бісселійським. Саме його вона кохала досить сильно, проте у 1500 році його вбивають за наказом її рідного брата Чезаре, який так само кохав свою сестру. Та й власне весь чоловічий клан Борджіа, включаючи батька, не міг її уявити з іншими чоловіками. У цей період вона втрачає довіру до найближчих людей. У 1501 році відбувається її третє заміжжя з Альфонсо, герцогом д’Есте. У цьому шлюбі вона вирішує звільнитися з-під впливу батька і братів. Їй дійсно це вдається, вона знаходить взаєморозуміння зі своїм чоловіком, стає йому гарною дружиною, коханою жінкою і добрим другом. За період шлюбу у них народжується семеро дітей, з яких троє залишаються живими. У 1505 році Альфонсо стає правителем Феррари, у періоди його відсутності герцогством управляла Лукреція. Вона ж стала на чолі ради і в один із найнебезпечніших для Феррари моментів, коли об’єднані війська Папи Юлія ІІ і Венеції погрожували завоювати герцогство і вигнати д’Есте. Лукреція прославилася також і благодійністю, створивши спеціальний банк для бідняків, що видавав безвідсоткові позики. Внаслідок різних історичних поглядів на постать Лукреції Борджіа її ім’я стає символом порочної жіночої вроди. Хоча, після смерті герцогині Феррарської, сучасники оплакували її як турботливу дружину, мудру і хоробру правительку, яка уміла поєднувати живий розум, стійкість і рішучість з бездоганною жіночністю.

 

Клеопатра

Завжди у цьому світі існували, існують і будуть існувати жінки, котрі або самі мають і прагнуть влади, а, якщо й не мають, то здійснюють неабиякий вплив на чоловіків, які правлять світом. І досить часто їхнє правління і доля цілих країн залежить від маленьких примх їхніх коханок. Просто не всі над цим замислюються… І хто знає, як би склалася історія світу, якби ніс Клеопатри був трішки коротшим, як говорив свого часу Паскаль. Єгипетська цариця Клеопатра (51 до н. е. – 30 до н. е.) була визначною жінкою, без якої неможливо уявити собі історію людства. Б. Паскаль стверджував, що, якщо вірити зображенням Клеопатри на монетах, то у неї був великий рот і довгий ніс з горбинкою, як і у всіх Птоломеїв, кучеряві коси, зібрані ззаду відповідно до моди того часу. Клеопатра, хоч і не була неабиякою красунею, володіла надзвичайної сили чарівністю. З точки зору Плутарха, краса її була не тією, що вражає з першого погляду, проте звернення її вирізнялося чарівною витонченістю і тому її зовнішність, яка поєднувалася з переконливістю мови, харизматичністю, що відчувалася у кожному слові, у кожному русі, назавжди врізалися в душу. У неї був приємний голос і вона володіла багатьма мовами, могла спілкуватися майже з усіма іноземцями без перекладача. Саме поєднання чарівності й розуму єгипетської цариці вразили і Юлія Цезаря, і Марка Антонія. Ім’я Клеопатра було типовим жіночим іменем у династії Птоломеїв і означало на грецькій мові „слава батька”. Клеопатра VII, судячи з усього, була дійсно улюбленою донькою Птоломея XII, саме її він вважав основною спадкоємницею і брав із собою в усі подорожі, в тому числі і за межі Єгипту. Саме він намагався виховати її як ідеальну правительку, змушуючи осягати тонкощі політичних інтриг і вивчати мови всіх народів, у взаємостосунках з якими були зацікавлені єгипетські правителі. Так, окрім грецької, Клеопатра знала кілька африканських мов і кілька мов суміжних держав, наприклад арамейську. Немає жодних сумнівів, що вона була однією з найосвіченіших жінок античності. Таємниця жіночої сутності Клеопатри не є розгаданою й досі та й, навряд, чи колись хтось зрозуміє її внутрішній Всесвіт. Індустрія краси вже давно бере її ім’я за бренд для своїх продуктів і процедур, обіцяючи жінкам красу, могутність, шарм і магнетизм Клеопатри на довгі роки, хоча мабуть і самі не знають, що вона сама померла у віці лише сорока років. Її історії кохання обплетені сіткою павутин і серпанком загадкового туману. Сьогодні жінок вчать бути сильними і гарними, як Клеопатра свого часу, хоча деякі історики схиляються до версії, що вона випила отруту, не справившись зі смертю коханої людини – римського полководця Марка Антонія. Значить, не такою сильною вона й була… хоча все це лише здогадки. Та й щодо самої смерті є й інші теорії. І я, як жінка-психолог, більше схиляюся до того, що вона все-таки випила смертельний коктейль із опіуму і рослин болиголову. Дуже сумнівно, що відома своєю вродою цариця наражала би себе на довгу і потворну смерть. А оскільки смерть від укусу кобри наступає протягом кількох днів, а на тілі жертви виступають плями, то це малоймовірно. Клеопатра ж хотіла залишатися гарною і після смерті, щоб зберегти свій міф. На думку вчених, вона використала суміш опіуму і таких отруйних речовин як болиголов і аконіт, і померла протягом кількох годин, не відчуваючи при цьому страждань. Я думаю, харизматичність, таємничість, магнетизм цієї жіночої постаті мають так і залишитися нерозгаданими. Бо є жінки, котрими треба просто захоплюватися. Є жінки, чий внутрішній світ мілкий, як калюжки, а у деяких у душі – цілий Всесвіт. Клеопатра була Всесвітом, то ж хай ним так буде!

Різдвяні традиції

Новорічні та різдвяні свята завжди несуть у собі елементи якоїсь казки та дива. Так буває у більшості людей, хоча ці відчуття залежать від асоціацій з цими святами, з дитинством, з традиціями. Велике значення має те, яка атмосфера була у батьківській сім’ї, вміння створити один одному свято, родинна здатність отримувати емоційне задоволення від дарування і отримування подарунків, налаштування святковості. Є люди, котрі не люблять свої дні народження, не люблять новорічні свята, ніяковіють від отримування подарунків і нетерпляче чекають, коли це все скінчиться. Часто вони навіть і не задумуються, чому саме так почуваються і що можна інакше. Причини різні, але, по суті, одна основна – вони емоційно не залучалися до цих свят, можливо, ігнорувалися найближчими людьми, або ігнорувалися їхні бажання, прагнення, тому людина з самого дитинства відклала їх і себе на другий план.

Якщо говорити безпосередньо про самі новорічно-різдвяні свята, то вони дуже відрізняються в селі і у місті. Та й у різних регіонах України вони мають свої відтінки. У містах вже все осучаснено, асимільовано і дещо втратило свою автентичність. Моя мама сама із Західної України і привезені нею традиції святкування Різдва завжди були в нашій сім’ї і, насправді, дещо важко «вживалися» у центральній Україні. Там формально святкують Новий рік, це не зовсім свято для них, а от Різдво!!!… Народився маленький Ісус, це велика радість для всього християнського світу і цьому треба радіти! При цьому радіти треба не на Святвечір, як це часто буває у нас в місті, а вже 7 січня, тому що він народився вночі. І тільки 7 січня починають колядувати і ходити в гості один до одного, а не раніше. На Святвечір ніхто не йде ні до кого гостювати, в цей вечір збирається лише родина, в цей вечір приходять душі померлих рідних, тому для них кладеться посуд і прибори. Накривається 12 пісних страв, серед яких обов’язково узвар і кутя (обрядові поминальні страви). Перед вечерею читається молитва і тільки потім починається частування. Можна всім з’їсти по шматочку проскурки. У пострадянські часи, коли ще не зовсім відновили свою діяльність церкви, моя бабуся присилала нам її із Західної України – в них там завжди це було. А вже на другий день і далі – починали носити вечері, ходити колядувати, збирати цукерки, гроші й подарунки!

З точки зору психологічного аналізу, то традиції мають дуже велике значення у створенні, збереженні і життєвому циклі сім’ї взагалі. Досить часто розпадаються ті сім’ї, де не було своїх традицій, ритуалів, своїх особливих «фішок», так би мовити. І, навіть, якщо це не змогли закласти батьки в силу багатьох причин, то молодим людям варто докласти зусиль і започаткувати їх самим з тим, щоб потім передати своїм дітям і запровадити родинний цикл. Традиції у сім’ї діють як метод якоря у НЛП (нейро-лінгвістичному програмуванні) або простіше – як умовний рефлекс Павлова. І хоч можна по-різному ставитися до рефлексології, прихильники цього психологічного напряму вважають, що саме рефлекси керують людиною. Я ж особисто не схильна поміщати людину в рамки якоїсь однієї психологічної теорії, а скоріше інтегрувати їх – в даному випадку, схиляюся до думки щодо логічності цих теорій.

Тому, хай у нашому житті будуть родинні традиції, міцні сім’ї, сильна країна і Різдвяна казка!

 

Незрозуміле безпліддя

У всіх клініках репродуктивної медицини клієнтам роздають книжечки-флаери, де розписані всі діагнози, які спричиняють безпліддя. І майже завжди у лапках присутній діагноз «незрозуміле» безпліддя. І от там, де «незрозуміле», майже завжди треба шукати психогенний фактор або прояви Божої волі.

Проблема психологічного здоров’я жінки є досить актуальною у сьогоднішньому суспільстві. Адже жінки освоїли майже всі види діяльності, є представниками різних професій, виконують багато ролей у житті. Психологічні проблеми жінки, зокрема, нездатність до реалізації материнського потенціалу, зазвичай деструктивно впливають на її життєтворчу активність. На сучасному етапі розвитку суспільства медицина пропонує багато способів лікування безпліддя, проте психологічний чинник залишається одним із найважчих у боротьбі з цією проблемою. Найчастіше він проявляє себе у ділових жінок інтелектуальних і творчих професій після 30-35 років. Для жінки, здатної до глибинного мислення і рефлексії, відсутність можливості реалізації її істинно фемінної сутності, а саме – материнського інстинкту, є найбільшою психологічною кризою у процесі її життєтворчої активності. У слов’янській міфології уявлення про народження пов’язувалося із плодовитістю взагалі і, зокрема, животворними силами землі. Після християнізації виникло уявлення про духовне народження, що відрізняється від тілесного і відбувається за участю Бога. Але слов’яни продовжували поєднувати народження з такими символами плодовитості, як вода, або з обрядами викликання дощу, у яких жінки закликали бога неба зійтися з ними; продовжували вірити, що дощова вода допомагає при безплідді.

Перші яскраві прояви страждання жінки від проблеми безпліддя гостро постають у релігійних творах, зокрема, відображуються переживання Анни, дружини Іоакима, у яких сімнадцять років не було дітей. Апокрифічні Євангелія, які не ввійшли до офіційного церковного канону, містять текст, у якому Анна оплакує свою бездітність: „І, піднявши очі до неба, побачила на небі гніздо горобця і стала плакати, промовляючи: …Горе мені, кому я подібна? Не подібна я птахам небесним, так як і птахи небесні мають потомство у тебе, Господи. Не подібна і тваринам безсловесним, так як і тварини безсловесні мають потомство у тебе, Господи. Не подібна я і водам цим, так як і води приносять плоди у тебе, Господи. Горе мені, кому подібна я? Не подібна я і землі, так як земля приносить по порі плоди і благословляє тебе, Господи?” Після багатьох років страждань і довгих молитов Бог послав їм доньку Марію, яка в подальшому стала матір’ю Ісуса.

На думку представників глибинної психології, зокрема Марії-Луїзи фон Франц, при аналізі сюжетних ліній казок, якщо спочатку згадується про те, що у королеви не було дітей, це завжди означає, що у неї народиться дитина-герой. З точки зору психоаналізу майже завжди перед народженням дитини-героя королівство повинно страждати від засухи і безплідності. Зазвичай виникає період депресії, спустошеності, відсутності будь-яких подій, і, чим довше він триває, тим більше людина переконана, що у несвідомому накопичується велика кількість енергії. Для того, щоб у житті відбулося щось надзвичайно важливе, такий період є необхідним: на життєвому шляху людини ніби нічого не відбувається, тобто у її свідомому сприйнятті. Насправді активна робота несвідомого готує людину до великого творення. Таким чином, безпліддя з точки зору психології не можна однозначно трактувати як суто деструктивну проблему, адже з одного боку жінка у цей період накопичує потенціал і ресурс для подальшого творення, з іншого – має час розібратися у своєму внутрішньому стані і вирішити особистісні проблеми. Відомий американський психотерапевт Ірвін Ялом вважає, для того, щоб вирости високим і гордим, дереву необхідні бурі. Творення і відкриття зароджуються у болі. Людина повинна носити в собі хаос і сум’яття, щоб потім породити танцюючу зірку.

Існує низка психологічних причин, які ускладнюють жінці можливість завагітніти. Найвагоміші серед них: Страх перед майбутнім. Така проблема може існувати як на свідомому рівні, так і на несвідомому. Часто жінка реально розуміє неможливість забезпечити майбутнє дитини з точки зору соціально-економічної ситуації, не впевнена у своїх материнських можливостях, уявляє трагічне майбутнє для себе або чоловіка і хвилюється за долю дитини. Ці та інші проблеми можуть і не усвідомлюватися, проте бути причиною блокування реалізації фемінного начала жінки. Недовіра до партнера. З точки зору глибинної психології недовіра до партнера свідчить про невпевненість у собі самої жінки, занижену самооцінку і, відповідно, сумніви стосовно того, що чоловік її не залишить. У такому випадку можна також говорити про наявність або відсутність любові до партнера. На думку Сергія Максименка, справжня любов – це діяльна активність, а не пасивний ефект, це перебування у певному стані. Любов об’єднує і створює особистість завдяки тому, що не дає людині зосередитися на власному „Я”, тим самим забезпечуючи існування і розвиток себе як цілісності. Справжня любов передбачає здатність давати, тобто виявляти власну силу, дарувати іншій людині себе, свій світ і ставати при цьому ще більш збагаченим, завершеним, сильним. Любити – означає дарувати своє життя і народжувати нове життя. У такому випадку любов є творчістю. Такі стосунки передбачають абсолютну довіру до партнера, адже йому необхідно віддати своє власне „Я” і бути впевненою, що він нічого йому не заподіє, з його боку відбувається те ж саме. Лише у випадку повної довіри, злиття і розчинення людей одне в одному може народитися нове життя. Високий рівень домагань. Сучасна жінка прагне реалізувати свій потенціал, самовідбутися як професіонал і особистість. Часто ставить завищені вимоги до себе, своєї діяльності, що спричиняє ріст тривожності і внутрішньоособистісної конфліктності. Відсутність внутрішнього спокою і гармонії є однією із психологічних причин безпліддя. З одного боку первинне прагнення сучасних жінок до самоактуалізації має важливе значення у глобальному аспекті світобудови. Адже, ще Фрідріх Ніцше  вважав, що примітивний інстинкт продовження роду не повинен бути домінуючим. Перед тим, як народжувати собі подібних, стати творцями, людина має потурбуватися про власне становлення, оскільки її обов’язок перед життям полягає в тому, щоб створювати вищих, а не продукувати нижчих. На сучасному етапі розвитку суспільної свідомості жінка має право приймати багато рішень самостійно. Сьогодні вона спроможна робити кар’єру на рівні з чоловіками, управляти підприємствами, займатися політикою, присвячувати себе науці, забезпечувати сім’ю.

Французькі психологи виділили три основні фази у житті жінки: Соціалізація, накопичення інтелектуального та професійного досвіду. Народження та виховання дітей. Самоактуалізація, реалізація особистісного потенціалу. Проте, сьогодні можна констатувати той факт, що друга фаза, а саме народження та виховання дітей, нерідко свідомо або несвідомо відторгається жінкою. Часто реалізація материнства відкладається на невизначений термін, оскільки самоактуалізація та реалізація особистісного потенціалу для жінки є вагомішою. Сучасні тенденції у соціумі представляють привабливою жінку з проявами маскулінності. Чоловічі риси характеру проявляються у професії, у сімейних стосунках, у спілкуванні. Прагнення домінувати, контролювати, бути діловою жінкою стає причиною для витіснення істинно фемінних ознак. Проте, ще Карл Густав Юнг вважав, що різниця між жінкою і чоловіком полягає в тому, що чоловік прагне досконалості, а жінка цілісності. У цьому і полягає помилка багатьох жінок, що переймаючи на себе чоловічі функції, вони підсвідомо наслідують їхні прагнення. А природа жінки вимагає цілісності: рівномірного для її особистості поєднання фемінності й маскулінності. Вибір життєвого шляху є особистим рішенням кожної людини і він детермінується тими цінностями і установками, які домінували в тому оточенні, у якому виховувалася особистість. Високий рівень тривожності. Життя в постійній напрузі може призвести до того, що у жінки не наступає вагітність. Усвідомлення власної бездітності і неповноцінності є потужним стресогенним фактором. Відчуття меншовартості, провини найчастіше супроводжують трагедію безплідного шлюбу. Часто вантаж відповідальності за безпліддя звалюється членами сім’ї на жінку. Вона вимушена відчувати провину за неможливість зачаття і народження. Хронічний стрес, безрезультатне очікування, депресія деструктивно впливають на життя жінки, особливо якщо тільки вона активно займається лікуванням безпліддя. На фізіологічному рівні тривалий стрес накладає відбиток на діяльність всіх органів і систем, зокрема тих, що відповідають за продовження роду. Під впливом стресу знижується імунітет, відбуваються зміни в яєчниках і шийці матки. Зачіпаються і вищі центри мозку, що провокує гормональні зрушення і зменшує вірогідність зачаття. Відповідальність за сім’ю батьків. Глибиннопсихологічна проблема, яка демонструє трансформацію ролей. Часто батьки похилого віку стають безпорадними, потребують багато уваги. Доросла донька намагається турбуватися про них як про дітей, витрачаючи всю свою енергію. У такій ситуації може також актуалізуватися почуття провини, що вона погано виконує свої обов’язки. За таких обставин не залишається внутрішнього ресурсу для народження власних дітей, оскільки існує їх заміна. Відторгнення жіночого начала. Така проблема свідчить про наявність внутрішньоособистісного конфлікту, в основі якого може бути протистояння з власною матір’ю, небажання бути схожою на неї. Негативне або амбівалентне ставлення до матері може блокувати фемінний потенціал молодої жінки, зокрема ускладнити реалізацію материнства. Глибинна діадична залежність від матері заважає їй реалізувати свої можливості та пізнати себе відповідно до проекту життя. Крім того, на думку Віктора Франкла, занадто сильне бажання отримати щось заважає реалізації цього бажання. Так часто буває і у випадку з надмірним прагненням народити дитину. Сергій Максименко описує синдром хибної вагітності, що підтверджує вплив психіки людини на її тіло. Після тривалого періоду стійкого зниження настрою, зумовленого безперервними думками про бажання завагітніти та народити дитину, у жінки встановлюється стійка аменорея, яку сама жінка намагаючись трактувати як очікувану вагітність, доповнює іншими ознаками. Психокорекційна допомога таким жінкам дуже складна і малорезультативна. Проте, означені психологічні причини безпліддя можуть бути подолані у процесі глибинної внутрішньої роботи над собою. Дуже важливо не концентрувати увагу на існуючій проблемі, а займатися професійним, особистісним творенням. Адже творення породжує творення. А ще є дієвим спосіб «ідти на чужих дітей». Це, коли жінка виходить заміж за чоловіка з дитиною або бере дітей із дитбудинку. Поступово вона заспокоюється, розблоковуються її зажими, вона розкривається, організм приходить в стан рівноваги і починає повноцінно функціонувати. І часто наступає потім ще й своя вагітність.

Материнство є найвищим актом творення у людському житті. Але, щоб бути матір’ю, не обов’язково народжувати дітей, але обов’язково їх любити.

Що таке гармонія?

Досить часто читаю останнім часом роздумів різних психологів про те, що гармонійна людина насправді не може нічого досягнути і ніяк не може реалізуватися. Для цього, навпаки, мають бути якісь комплекси, якісь психологічні, а часто і психічні особливості тощо.

У деяких випадках дійсно, саме з шизоїдними (Ван Гог з його відкушеним вухом), маніакально-депресивними (Гітлер, Сталін), нарцисичними (Далі “Дневник одного гения”) та іншими розладами входять в історію, залишають слід, роблять неадекватні вироби мистецтва, які визнають геніальними, бо здорова психіка на таке нездатна. Але, це одиничні випадки мега-геніальних людей, психіка котрих майже завжди на межі здоров’я і хвороби, а найчастіше – поза межею.

У більшості інших ситуацій, величезна кількість людей створює багато нового у своєму житті, і часто творчі люди є досить гармонійними. Але для того, щоб розуміти значення цього слова, треба розуміти його сутність. Чомусь більшість коучів, психологів вважають, що це якийсь стан нірвани, коли ти обнуляєшся і тебе нічого не зачіпає. Ні, це абсолютно інший стан. Міф про Гармонію – дуже давній грецький міф. Дивно, що ніхто не читає і виникає в розуміння слів і термінів. Гармонія – це донька бога війни Ареса і богині кохання Афродіти. Вона є породженнями двох основ: творення і руйнування, любові і війни. Гармонія це постійна боротьба всередині людини, але така, яка тримає баланс і рухає людину до постійного пошуку, творення, змін, перемін і просто руху вперед. Гармонія – це постійна боротьба протилежностей, це напруження протилежних реальностей. Саме в такому стані то спокою, то руху; то руйнування старого і творення нового людина взмозі повноцінно реалізуватися у житті. Не варто у своєму житті орієнтуватися на психічно-неадекватну мегагеніальність і не варто”плекати” свої комплекси з тим, що завдяки ним можна бути неординарним і несхожим на інших. Люди, “зациклені” на своїх комплексах, часто все життя в них копаються і не прикладають ніяких зусиль для особистих змін і якості власного життя. Тільки гармонійна людина, якщо вона змогла дійти до такого рівня внутрішнього відчуття, взмозі творити і власне життя, і щось значне поза його межами.

Кожен українець має визнати і прийняти Голодомор як національну проблему

Є багато досліджень стосовно того, як змінюється психіка людей, котрі пережили голодомор та їхніх нащадків. У одному із своїх інтерв’ю Олександр Бондаренко, доктор психологічних наук, професор, розповідав, як розгортаються життєві лінії людей, предки котрих були розкуркулені, вивезені до Сибіру та знищені. Навіть, якщо ця інформація у майбутньому приховувалася від дітей і вони не знали долю своїх дідів і прадідів, їхнє життя розвивалося в основному у двох напрямках. Підсвідомо, вони можуть уникати всього, що пов’язане з великими грошима, посадами, владою, тому що на генетичному рівні залишається пам’ять про загрозу від цього всього, а саме смертельну загрозу. Друга лінія, навпаки, жага влади, багатства, володіння і можливості карати людей, вседозволеності. Тут буде своєрідна гіперкомпенсація, підсвідоме бажання помститися, наказати за біль і смерть, що причинили люди при владі. Те ж саме стосується і голодомору. Це була велика психічна травма, яку пережив український народ.

Інститут суспільних наук проводив дослідження з родинами, чиї предки пережили голодомор і з тими, котрих він не торкнувся. Згідно з оприлюдненими даними, 63% сімей, нащадки котрих вижили після голодомору відчувають відчуження від України, мають прихований несвідомий страх і прояви українофобства. Серед людей, в родинах котрих не постраждали від голодомору, такі тенденції мають лише 7%. Вважається, що генетична пам’ять про пережиті страждання, муки, біль, смерть продовжується до третього покоління, а з четвертого уже можуть починатися позитивні зміни, якщо, звичайно, за цей період не було нових загроз для існування.

Проте, в нашій країні періодів стабільності для кількох поколінь ніколи не було, тому генетична пам’ять ще буде жити довго у наших майбутніх поколіннях.

Сьогодні ці тривожні тенденції можна легко побачити по людях, котрі швидко піддаються паніці, що не буде тих чи інших продуктів і відразу закуповують великими кількостями, роблять значні запаси всього. Страх смерті від голоду, страх знищення тут проявляється дуже яскраво. І є люди, котрі на це не реагують. У європейців такого уже немає. Нью-йоркські вчені досліджували так званий «ген Голокосту», проаналізувавши нащадків людей, котрі пережили свого часу такі психічні травми. І прийшли до висновку, що зміни у генній системі людей таки є, у них буде загострене відчуття переслідування, наближення смерті, знищення. Тому, звичайно інстинкт самозбереження у нащадків людей, котрі пережили голодомор буде сильніший, так як і тривожність і страх буде більший. Проте, коли люди усвідомлюють свою проблему і приймають її, вона поступово перестає бути проблемою. Саме тому, голодомор треба кожному українцю признати і прийняти, пройти через цей страшний біль, зрозуміти, що ми це пережили і вижили і, відповідно, стали сильнішими.