Троянда Тюдорів

Повний місяць світив крізь вікна абатства. Вона сиділа і дивилася на місяць. Всі спали: її сестри, її матір, лише їй не спалося. Раніше їй здавалося, що найбільшим випробовуванням у її житті було, коли дофін Франції розірвав із нею заручини, після того, як вони були вже офіційно оголошені і вона приміряла весільне вбрання прислане їй з його країни. Для неї це здавалося таким принизливим, адже потрібно було пережити погляди оточуючих: близьких і далеких. І, хоча її батько король Англії Едуард ІV, пояснив, що за цим всім криються лише політичні мотиви, їй, як зовсім молодій дівчині, це було боляче і видавалося трагедією. Тепер вона просила у місяця сили і мудрості, бо виявилося, що у житті є випробовування важчі і болючіші, аніж розрив заручин і непотрібне весільне вбрання. Сьогодні її мати запропонувала їй вийти заміж за Генріха Тюдора. Більшої нісенітниці вона не уявляла спочатку, тому дійшли до різкої суперечки з матір’ю. Генріха Тюдора звинувачували у зраді і він був у вигнанні. Сам – належав до роду Ланкастерів, символом яких була червона троянда, вона – із роду Йорків і завжди пишалася своєю емблемою – білою трояндою.

Протягом тридцяти років, з 1455-го, Ланкастери вели війну за англійський престол з династією Йорків. Це було тривале, запекле суперництво між династіями, що отримало романтичну назву війни Білої та Червоної Троянд.

Тепер же, перебуваючи у магічних променях повного місяця у абатстві, де вони переховувалися, вона починала дивитися на цю пропозицію під іншим кутом. Все змінилося… так недавно…

Король Едуард ІV помер раптово у самому розквіті сил. Вона втратила батька, котрого любила, з котрим був більший зв’язок і розуміння, ніж з матір’ю. Їй було гірше, ніж доньці будь-якого, звичайного батька. В її горі була тривога не лише за її власне майбутнє, але і за долю династії, за долю країни.

Наступним королем мали проголосити її меншого брата Едуарда. Рідний брат її батька Річард Глостер взявся доставити п’ятнадцятилітнього Едуарда V до Лондона для коронації. Саме цієї людини злякалася її матір, швиденько зібрала дітей – її молодших сестер і брата – і сховалася у Вестмінстерському абатстві. Все навколо готувалося до коронації нового короля. Потім з’явився Глостер зі священиками і попросив, щоб її брат Річард поїхав з ним до Едуарда і був би присутнім на коронації. Вона дуже любила свого молодшого брата Річарда, його енергію, його запал, його розум і ерудованість. Не хотіли вони його відпускати, але побоялися, що нашкодять цим Едуарду, та й Річард так скучив за братом, що готовий був якнайшвидше до нього їхати. Вони попрощалися з тим, що скоро зустрінуться.

Проте, більше не зустрілися. Ніколи. Річард Глостер проголосив себе королем і підготовлена для коронації Едуарда V церемонія відбулася з ним у головній ролі. Хлопчиків помістили в Тауер, а через деякий час до них дійшли чутки, що їх убили. Живими їх більше ніхто не бачив.

Саме тепер вона розуміла, що, якщо Генріх Тюдор заручиться її підтримкою і згодою на шлюб, він отримає прихильників білих троянд, але найголовніше – цей шлюб об’єднає дві ворогуючі династії і припинить війну.

Вона узяла участь у змові. На жаль, ця спроба закінчилася невдало. Річард Глостер виявився хитрішим і сильнішим. Але, після цього вона знову була допущена до двору і досить часто і приязно спілкувалася з дружиною Глостера Анною. Досить скоро, мабуть як розплата за гріхи батька, помирає син Річарда і Анни. Остання, так і не впоравшись із втратою, стає слабкою і також покидає цей світ. Річард Глостер не відправляє її нікуди з двору, а навпаки, через деякий час пропонує їй одружитися. Те, що вони рідні дядько і племінниця його не бентежить, він готовий взяти дозвіл у Папи. Вона розуміє, що йому також потрібна прихильність людей, цей шлюб дав би таку можливість, бо невдоволення зростало. Та, вона ніяк не в змозі простити йому смерть своїх братів. Вона не може вийти заміж за вбивцю.

Хоча, мабуть від долі не втечеш. Останки дітей будуть знайдені лише у двадцятому столітті і буде зроблено припущення, що Річард Глостер не має відношення до їхньої смерті, а король, котрий був після нього. Король, дружиною якого вона стане і буде вірити в його чесність.

Вона знову бере участь у змові і цього разу навіть природа стала на бік Генріха Тюдора, котрий розбиває військо Річарда, убиває його і його коронують прямо на полі бою.

Через півроку він бере шлюб з нею. Вона вже й нервувалась, тому що рішення приймалося довго. Він відчував себе королем по праву переможця, а не тому, що вона підтримала його своєю згодою. Королем Англії став Генріх ІV, а її коронація відбулася лише після народження їхнього першого сина Артура. Другий син був дуже схожий на її улюбленого брата Річарда. Він був такий же енергійний, сильний, мужній, харизматичний. Назвали його Генріхом. Вона бачила, що саме він був би гарним наступним королем Англії, але по праву наступництва ним мав стати Артур, котрого і готували з самого народження. У Генріха було більше часу для ігор, для стрільби, для різних занять. Було більше часу для матері, тому вони й любили так одне одного.

Загалом, вона народила семеро дітей, вижили з яких четверо. Чи була вона щасливою жінкою? Хтозна. Чоловік не кохав її так, як вона того хотіла. Але, він був гарним чоловіком, добрим батьком і мудрим правителем. Період їхнього двадцятилітнього правління вважався найстабільнішим для Англії за останні 500 років. Вона, як жінка з високим рівнем відповідальності за долю династії і країни, раділа цьому. Проте, як звичайна жінка, вона хотіла кохання, пристрасті, ніжних слів і обіймів. У неї не було коханців, стосунки з якими підтримували би її молодість і давали тонус і енергію життя. Але, не зважаючи на це, вона мала вигляд дуже молодий та гарний. Вона навчилася отримувати радість від успіхів дітей, від дипломатичних перемог чоловіка, від державницьких справ і цим була щаслива. І люди любили її. Вона завжди підтримувала чоловіка. Він сам не очікував, що серед Йорків знайде собі не лише вірну дружину, але і надійного друга.

А, коли він влаштував шлюб між іспанською принцесою і своїм сином Артуром, для укріплення дипломатичних стосунків і через кілька місяців потому їх син помирає, вона перша прийде до нього, підтримає, заспокоїть і дасть силу і віру в майбутнє. Вона сама не знала, звідки в неї взялась та сила. Може, той магічний повний місяць у Вестмінстерському абатстві, коли вона приймала для себе таке доленосне рішення, мав силу і по сьогодні. Вона сказала, що вони ще молоді і у них можуть бути діти. Вона знову вагітніє. За розпорядженням короля, вона має покинути Гринвіч і народжувати в Тауері. Вона не любила Тауер, там було сиро і прохолодно. Та перечити волі чоловіка було не в її правилах.

Вона вийшла попрощатися з дітьми. Дивилася як її син Генріх вправно стріляв з лука. Серце переповнювала радість і любов. Він буде гарним королем Генріхом V. Іспанська принцеса-вдова погодилася залишитися в Англії і почекати кілька років, щоб вийти заміж за Генріха.

– Як ти назвеш свого прекрасного іспанського сина? – запитав його жартома шут-Заплатка.

У свої чотирнадцять Генріх не думав про шлюб, він думав як точніше прицілитися і попасти в ціль, але побачивши матір, підбіг до неї, обійняв і засміявшись відповів:

– Я знаю, як я назву доньку. На честь найкрасивішої, найрозумнішої, найтурботливішої та найулюбленішої матері, про котру можна тільки мріяти. Я назву її Єлизаветою!

Вона гладила його волосся і усміхалася. Тридцятисемилітня королева ще не знала, що це будуть її останні пологи, після яких не виживе ні вона, ні дитина. Її життя складалося непросто, але для цілої країни вона зробила майже неможливе. Вона була єдиною королевою донькою, племінницею, дружиною і матір’ю. Приносити себе в жертву заради інтересів держави можуть лише ті, у кого дійсно королівська кров.

Але зараз, в даний момент вона була справді щасливою. Вона – Єлизавета Йоркська, королева Англії, троянда Тюдорів.

Царський син

Постать Івана Грозного відома всім. Декому з підручника з історії, декому тільки з фільму «Иван Васильевич меняет профессию». Мене більше цікавить історія його народження або, конкретніше, жіноча доля його матері та жінки, яка була до неї у його батька. Іншими словами, жіночий інстинкт самозбереження, хитрість, лукавство однієї і цілковита відсутність цих якостей у іншої. Василій ІІІ (батько Івана Грозного) одружувався за усіма законами того часу. До нього звезли 1500 дівчат і він вибирав лише одну. Оскільки роль жінки тоді полягала лише у дітонародженні, то обирали не найкрасивішу, а ту, яка могла б народжувати і багато. Дівчат розглядали повивальні бабки, лікарі, священики з тим, аби всі фізіологічні показники були в нормі. Серед усіх дівчат вибрали Соломонію Сабурову, відсвяткували весілля і, здавалося б, усе мало бути добре. Василій Іоанович був хорошим продовжувачем справ свого батька. Але, проживши з Соломонією у шлюбі двадцять років, дітей вони так і не народили. Вона не мала жодної вагітності. А спадкоємець був вкрай потрібен. І сорокап’ятирічний правитель вирішує відправити свою дружину у монастир, де її постригли у черниці. Вкрай цікавим є той факт, що вона опиралась волі государя і не хотіла приймати постриг. А потім з’явилися чутки, що вона вагітна. Государ присилав людей перевірити цей факт, але Соломонія нікого до себе не підпускала і все заперечувала. Так нічого і не знайшли тоді. Але у 1934 році при археологічних розкопках у суздальському Покровському монастирі, де похована Соломонія, в безпосередній близькості до її могили було виявлено ще одне дивне захоронення. У дерев’яній труні лежала гарно зроблена лялька, що імітує дитину, одягнена у багатий одяг. У історії багато загадок… Через два місяці після того, як Соломонію відправили до монастиря, Василій ІІІ одружився вдруге на Єлені Глинській, якою, найімовірніше, дуже захопився. Біля неї він почав «молодитись», навіть збрив бороду, що на той час було неприпустимим фактом. Це й зрозуміло – молода, гарна, розумна двадцятирічна жінка завжди приводить в тонус чоловіків такого віку. Але, знову але… Діти у них не народжувалися. Вони їздили по всіх монастирях, молилися, просили, але нічого не було. І все-таки після чотирьох з половиною років життя, Єлена вагітніє і народжує сина Івана. Того самого Івана Грозного у подальшому. Так, що ж сталося? Проживши двадцять років з Соломонією, обраною з поміж півтори тисячі дівчат, оглянутою всіма спеціалістами, яка жодного разу не завагітніла, потім одружившись із молодою дівчиною, яка понад чотири роки також не могла завагітніти, раптом – на п’ятому десятку Василій стає батьком. Згадується анекдот. Коли 80-річний єврей приходить до рабина. У його молодої дружини народилася дитина. Чи може він вважати себе її батьком? У відповідь рабин розповідає іншу історію. Одного разу у молодості він опинився у лісі і прямісінько на нього вискочив лев. З ним не було нічого, окрім палиці. Він помолився, підняв палицю, прицілився і… уражений насмерть лев упав. «Що? Сталося диво і палиця вистрелила?» – запитує дід. «Ні, – відповів рабин, – просто за моєю спиною виявився молодий мисливець з рушницею». Так хто ж був за спиною Василія Іоановича? Іван Овчина-Телепнев, котрий незабаром після народження царевича отримав важливий придворний чин конюха. Цю посаду обіймав ще його батько, князь Федір Овчина-Телепнев-Оболенський, і молодому князю вона ніби перейшла у спадок. Але, зазвичай, чин конюха не передавався у спадок, а князь Іван ще був досить молодим, щоб обіймати посаду, яка стояла досить високо у ієрархії придворних чинів. Через два роки Єлена Глинська народжує ще одного сина – Юрія, але він при народженні був глухонімим, тому у історії країни він ніякої ролі не грав. У 1533 році п’ятидесятип’ятирічний Василій ІІІ помирає, залишивши трьох малолітніх спадкоємців: трирічного Івана і однорічного Юрія. Він встиг створити «семибоярщину», яка мала правити країною, допоки підросте Іван. Проте її правління протрималося рік і розпалося. Владу перехопила Єлена Глинська зі своїм фаворитом. Народ не міг з цим змиритися. І з тим, що до влади прийшла жінка, і з тим, що з фаворитом. На самому початку становлення ще Київської Русі, у ІX сторіччі, державою фактично правила жінка – княгиня Ольга, дружина вбитого древлянами князя Ігоря і мати його спадкоємця Святослава. Вона була прикладом мудрості і відваги. І от, через сімсот років, доля держави знову у руках жінки, але з фаворитом. До цього не були готові люди. До появи Катерини ІІ з її коханцями залишалося ще довгих два сторіччя. І, можливо б, і справилася якось Єлена Глинська, але повністю довірилася Івану і дала йому необмежену владу. А як кажуть: «из грязи в князи»… Поводив він себе відповідно до цього висловлювання. Почало назрівати невдоволення, змови і, врешті-решт, Єлену Глинську отруїли. Поховали відразу через декілька годин, мабуть, щоб не почали проявлятися ознаки отруєння на тілі. Івана Овчину-Телепнева заморили голодом у в’язниці, як власне, вони робили і з своїми ворогами. Державою правила Боярська Дума, потім на престол зійшов Іван Грозний, один із найжорстокіших і найкривавіших правителів того часу. Чи могла б бути доброю людина з такою історією, з таким дитинством? Навряд. Чи можна звинувачувати Єлену Глинську у тому, що на престол зійшов син конюха? Я би не стала. Чоловіки важко сприймають своє безпліддя, а государі – тим більше! А вона хотіла жити – у жінок інстинкт самозбереження сильніший, аніж у чоловіків. Жінки – продовжувачі роду людського. От вона і продовжила… Як змогла.

Прокляття

Вона стояла перед своєю хатою Уже не було ані сліз, ані сил. Виплакала, викричала все. Молоді, нахабні хлопці-революціонери діловито, по-хазяйськи ходили по подвір’ю, хазяйнували в хаті. Їх назвали куркулями. І тепер всіх відправляли до Сибіру. На сани посадовили всіх її сімох діточок, чоловік сидів мовчки і відсторонено. Троє меншеньких були геть хворі, мали жар і вона розуміла, що довго вони в дорозі не протягнуть. Чому їхали на смерть не розуміла. Все життя працювали, працювали багато, тому й мали більше за інших. І потім революція, де всі мали стати рівними, всі мали стати бідними. А вони виявилися багатими. Їхнє майно треба забрати, а їх – до Сибіру. З дітьми. Хворими. Нікому ніякого діла. Хазяйновиті молодики прийшли на готове, на чуже і раділи чужому горю. І грубо підганяли її в дорогу. А вона все не могла попрощатися з хатою. І коли один молодик крикнув: «Давай, стара, швидше! Нажилися і досить!» така її взяла ненависть, така лють, ніби якийсь чорний вихор вселився в неї, повністю опанував нею, забрав сльози, а взамін – дав силу, таку сатанинську злу силу, що вона твердо і голосно вигукнула: «Я проклинаю цей дім і всіх тих, хто в ньому буде жити! І не буде добра і щастя в цьому домі, а лише муки і хвороби! І ніяка сила цього не змінить, допоки не буде в цьому домі сім смертей, як сім моїх діточок! І лише після сьомої смерті в цей дім повернеться спокій!!!» Все навколо завмерло і впала мертва тиша, ні птахи, ні худоба, ані вітер не ворухнулися. Молодики трохи зніяковіли, троє чужих дітей, що прийшли дивитися на від’їзд, злякано дивилися на неї. Йдучи до саней, вона сказала: «А хто скаже про прокляття – того не стане наступного ж дня!». Сіла в сани, обійняла діток і поїхали…

***

…Вона лежала у своїй кімнаті біля печі, хворіла, її лихоманило. Взагалі, вже рік як вони приїхали до цього села і поселилися в цю хату, вони хворіють. Вона і мама. Мама лежала у великій кімнаті. Тата перевели сюди на роботу. Він майже завжди і був на роботі, бо в селі вона цілодобово. Приходила фельдшер, сказала, що схоже на грип, сама здивувалася, що так часто, виписала ліки і пішла. Було Різдво, всі святкують, а вони хворі. Зовсім. Їй було дивно. А ще було дивно, що тут біля хати не цвітуть яблуні, вишні і не родять дерева взагалі. Вони ніби й не сухі, бо листя трохи є, але й не живі. Вони з мамою думали, що це лише того року так було, але сусіди кажуть, що так завжди. Тому, ніби село, але ані своїх яблук, ані вишень не було. Вона почула як відчинилися вхідні двері і хтось зайшов до кімнати. Впізнала голос, це була бабця, яка жила через дві хати від них. Частенько заходила, говорила з мамою. «Знову хворієте, Маріє?» – почула вона голос старої. «Так, – відповіла мама. – І Настя також, знову, з температурою. Вже сил немає». Вони ще щось шепотілися, а потім почувся голос бабці: «Їхати вам треба звідси. Проклята ця хата. Сім смертей має бути. Шість було. Дитину шкода, геть мала ще. Ніхто не знає про прокляття. Я мала була, коли вони вони від’їжджали. Двоє хлопців, що були зі мною, розказали про це вдома відразу, то на другий день потонули в річці. А я що? Вже стара, мені все одно пора». Далі вона не дуже пам’ятає. Бо, температура не збивалася, їх забрали по «швидкій» у лікарню до сусіднього села і там вони були довго. А коли приїхали додому, то вже збирали речі, тата переводили знову на іншу роботу до міста.

***

Вона їхала за кермом, милувалася полями, насолоджувалася теплим весняним повітрям. Конференція в інституті садівництва була дуже вдалою, багато новинок, вона любила таке. Вона цим жила. Вона стала агроном, як тато, і , навіть, більше, він – практик, вона – науковець. Вона їздила по цій трасі вже сотні разів, знала всі поля, знала назви сіл, одне за одним. І, раптом – ніби блискавка вдарила – вона побачила назву села, яке минала сотню разів, а тут ніби нечиста в спину штовхнула і вона повернула в бік поселення. Тридцять кілометрів поганої дороги як було, так і залишилося. Вона не була тут двадцять років. Проїхала головною вулицею. Зайшла до школи. Школа – стара-стара. Гамірно. Діти бігають. Парти нові, правда. Сіла знову за кермо і поїхала… Вона знала, куди їй треба. Зупинилася відразу. Безпомильно. Хоча, можна було й помилитися. Цвіли яблуні, дерева буяли зеленим листям. Хати майже не було видно за зеленню. По вулиці йшов дідок, зупинився: «Ти когось шукаєш, доцю?» «Та ні. Дивлюся, так гарно цвітуть яблуні, стала помилуватися. Завжди так цвіли?» Дідок задумався. «Та, знаєш, ні. Оце ж тут зоотехнік живе. То це вже в нього друга дружина. А ото перша як померла осінню ще, а весною вже й зацвіли яблуні. То ми тут всі дивувалися, не цвіли ніколи. І діточки тут вже є, бо тоді не було. Отож, бачиш, така доля, така доля…» – дідок сперся задумливо на свою паличку. «А он там, через дві хати, бабця жила, є вона ще?» «Та, вже років з двадцять немає». Вона запитала, чи не знає, де могила. Та, звичайно ж він знав. Розказав. Вона поїхала на кладовище. Знайшла в кутку майже зрівняну від старості з землею могилу, яку ніхто не доглядав, – якби не похилений старий хрест, то й не знайшла б. Подивилася на дату смерті. 8 січня. На Різдво вона була у них. Вона поцілувала хреста, стала навколішки перед могилою, прочитала молитву. Підійшовши до машини, вона зупинилася, задивилася на поля. Гарна озимина. Вітер колихав листя, небо блакитне, де-не-де хмаринки. Вона – сучасна жінка, з прогресивним науковим мисленням, але її наповнене незбагненними таємницями і дивами життя, вже давно навчило тому, що є речі поза людським розумінням, поза науковими трактуваннями, поза межами звичайної людської реальності. Вона підняла очі до неба і сказала: «Спасибі тобі, Господи!».
Вчасно (Черкаси) © v4asno.com

Вона любила малювати квіти

Вона любила малювати квіти. Як виявилося. Сиділа і малювала вже три години підряд. Діти давно заснули, на годиннику  – друга ночі, а вона малювала і відчувала неабияке піднесення і натхнення. Не могла зупинитися. Зранку на роботу, дітей – в садок і школу, а вона все малювала і малювала, як дихала і не могла надихатися. Цього разу, це був бузок. Кожну пелюстку вона смакувала, надаючи їй особливого відтінку, кожна пелюсточка була різною і не повторювалася. Букет бузку, що стояв у скляній прозорій вазі на столі. Він був прекрасний, а вона відчувала задоволення і щастя. Продовжити читання “Вона любила малювати квіти”

Світло й Тінь

Вона почувалася якось незатишно. Не те, щоб її щось турбувало конкретно, просто була якась пустка. І відчуття незахищеності. Хоча… вона знала, що її турбувало. Вона сумувала. Сумувала за однією людиною, найріднішою людиною, котру забрали Небеса. І не те, щоб вона не навчилася жити без нього. Навчилася. Ще й швидко, ще й добре. Так, як вона йому й обіцяла. Тоді, не маючи змоги попрощатись як слід, серед маси людей, вона нахилилася низько-низько до нього і сказала, що в неї все буде добре, хай його душа там буде спокійна.  І вона так і зробила. У неї завжди було достатньо сили, щоб створити і закружити нове життя навколо себе, яким жили і насолоджувалися люди в радіусі її життєвих променів. Продовжити читання “Світло й Тінь”

Княгиня

Вона сиділа мовчки, її переповнювали лють і розпач, але цього ніхто не бачив. За 20 років, будучи великою княгинею, вона навчилася володіти собою. Сьогодні її везли до монастиря, де вона має прожити решту свого життя. Вона була дружиною Великого князя 20 років, тепер він змусив її до розлучення і відправив до монастиря. Її супроводжувала свита і охорона, щоб не втекла. Та вона б і не тікала, це не личить її гідності. Якби треба було іти на ешафот, вона б пішла, з високо піднятою головою. Якби мова йшла про коней, сказали б – порода!

Але Бог їм не дав дітей. У цьому вся річ. І вона не знає, чому. Коли її обирали серед 500 претенденток на царську наречену, вона відповідала всім вимогам. Ії дивилися бабки-повитухи, міряли стегна, міряли талію, дивилися кожну щілину і визнали такою, що може народити багато-багато дітей! Здоровою, сильною, міцною і гарною. А воно он як вийшло…

Вони молилися, і жили в монастирях, і всі священики просили Бога потомства для держави. Нічого не допомогло. А потім він її зненавидів. Різко, раптово. Вона почала його дратувати. Раніше він радився з державницькими справами, шукав підтримки, притулившись до її грудей, і вона гладила його по голові, як дитину, і він засинав спокійно і безтурботно, ніби вона була найбільшим охоронцем його душі. А потім раптово все припинилося…

Вони приїхали вночі, її провели до її кімнати. Її проводив конюх, найвищий чин при царському дворі. Гарний, сильний, палкий. Довірена особа сім’ї. Тепер уже – не сім’ї. Вона оглянула майже пусту кімнатку. Сіла на ліжко і задумалась. Він присів коло неї.

– Не хвилюйтесь, все буде добре, – сказав він тихенько.

Вона мовчки кивнула головою. Звичайно. Буде. Вона притулилася до його плеча, сильного, міцного, чоловічого. Він вдихнув запах її волосся, її ніжної, доглянутої шкіри. Вона завжди була такою недосяжною, такою красивою, такою далекою… він потягнувся до соковитих губ і вони відповіли. «Це ж останній раз у твоєму житті, більше такого не буде,»- прослизнула думка в її голові і вона дозволила себе любити…

Вона звикла до монастирського життя. Черниці її боялися і слухалися. Її тон, манери, осанка назавжди залишаться царськими, а люди бояться величі і сили. Вони готові були вмерти за неї і вважали це за честь. І, те, що вона народила через дев’ять місяців сина, мало стати таємницею монастиря.

Тепер вона розуміла всю суть. Наважся вона на цей крок раніше, не було б розлучення, не було б ненависті, не було б люті. Ніхто не підказав, вона не додумалася. Проте, тепер вона раділа так сильно, вона була такою щасливою, як ніхто ніколи не був. Крім того, у неї відкрився дар знахарства і лікування. Випадково. У однієї черниці боліла голова, вона приклала руку до лоба, почитала заговір, котрий знала від бабусі і все минулося. Чутка швидко поширилася і вона допомагала людям. Навчилася розбиратися у травах, заварювати лікувальні напої, знала заговори. І щовечора, перед сном, вона клала під подушечку синові пучечок трави і читала заговір-оберіг.

А якоїсь ночі він знову явився до неї.

– Мене прислав цар. Йому точно відомо, що ти народила дитину. Це неможливо. Він вважає, що це його син. Я мушу його побачити.

Вона ствердно кивнула головою. Взяла свічку і повела його темними монастирськими ходами. Провела до церковної гробниці. Була зовсім свіжа, малесенька могильна плита:

– Ось. Він помер при народженні.

– Як ти його назвала?

– Юрій. Так і передай. Можемо відкрити, щоб ти побачив.

– Ні. Не треба, – його сіпонуло від самої думки.

Коли він пішов, вона зовсім іншими ходами пройшла до затишної теплої кімнатки, біля ліжечка дитини дрімала черниця. Вона підійшла до сина, поклала пучечок з травою йому під подушечку, прочитала заговір і молитву, відпустила черницю і заснула біля сина.

Деякий час все було добре і спокійно. Та потім, піймали черницю з отрутою для її сина. Вона врятувала його один раз, другий, третій. І розуміла, що так не буде щоразу, коли вона не встигне. І знову її опанувала лють, ненависть і розпач. Відчай. Відчай проникав у всі частини її тіла, її душі, її думок. Розривав на частинки, заганяючи у безвихідь, і з’являлося у ній, щось дике, неконтрольоване, безстрашне і готове на будь-що заради своєї дитини. І саме у цьому украй розпачливому стані народилася думка про те, що є єдиний вихід. І вона окріпла з цією думкою, відродилася заново і стала сильною, як сталь.

Вона прийшла опівночі до хатини ведуна. Його боялися всі, він знався з нечистою силою. Вона постукала у двері. Він відчинив, впізнав, впустив. Вона поклала скриню з перлами, діамантами, смарагдами, сапфірами.

– Все дуже серйозно, – сказав він. – І що, цього разу?

Вона сказала.

– Мабуть, вже його час. Хоча, твоє слово вирішальне.

Вона ствердно кивнула головою.

– Добре, я все зроблю.

Він дивився, як вона віддалялася. Її царська осанка запам’ятається всім надовго, ніяка молода литовська княгиня не замінить її величі, могутності й сили.

Вона йшла і думала, що їй треба вберегти сина. Ще два місяці, бо за два місяці, Його, їхньої найбільшої небезпеки, вже не буде. Вона знала, як він помре і скільки буде страждати. Потім буде смута, семибоярщина. І доля цілої країни склалася б інакше, якби інакше склалася доля цих двох людей. Але тепер буде так, як вирішила Вона. Вона, Соломонія Сабурова перша дружина Василя ІІІ, батька Івана Грозного.

Вчасно

Мольфар

Вона йшла лісом і вдихала весняне повітря на повні груди. Вона любила свій край, край, де народилася, виросла і нічого іншого більше й не бачила. Карпатські гори, столітні сосни, бурхливі гірські річки, це все давало їй неабияку силу і радість. Вона любила їх у всі пори року, вдихала цілюще повітря і іноді їй здавалося, що вона – птаха, яка парить над усім цим світом. Вона вийшла на полонину, роззулася, стала босими ногами на свіжу зелену траву, простягла руки до неба і завмерла. Продовжити читання “Мольфар”

Божа воля

Вона йшла до своєї машини. Зупинилася, вітер розвівав волосся і, здавалося, давав їй дихати. Вона дивилася на дерева, гілля яких гойдалося на вітрі. Світ дихав, дихав на повні груди. І вона намагалася дихати в одному ритмі зі світом. Але виходило важко. Кілька сльозинок прокотилися по обличчю. Вона плакала рідко. Та коли плакала, то сильно. Тільки-но лікар їй сказав, що у неї не буде дітей. Ніколи. Хоча, він, власне, не так сказав. Він сказав: «Вам треба змиритися, що їх може не бути. Так, то так, ні – то ні!» І можна було б не звертати увагу на його слова, якби цей діагноз не повторювався у неї вже десять років. І якщо, протягом десяти років було – ні, то тепер ймовірність отого «так» зводиться до нуля. Продовжити читання “Божа воля”

Макар

Вона сиділа на кухні, пила каву, готувала вечерю і думала про те, що життя таки чудове. У повітрі стояв подих дива, навіяний різдвяними святами, новорічними подарунками, запахом ялини і чи то ще Дідом Морозом, чи то вже сучасним Санта Клаусом, що літає на якихось санях, не важливо. Важливо, що ця казка існувала, здавалася реальною, чарівною, дивовижною і в неї хотілося вірити. Вона завжди любила новорічно-різдвяні свята: за вихідні, за святковість, за диво і просто – за подарунки. Продовжити читання “Макар”

Таємниці Софії

«Чого хоче жінка – того хоче Бог!» Кажуть, саме цей вислів використовував Григорій Потьомкін, говорячи про Софію Потоцьку. Мене завжди цікавила постать цієї жінки. Чому саме її?.. Тому, що я люблю Софіївку. Чому саме Софіївку? Бо у житті все суб’єктивно. Я – уманчанка, я там народилася і провела своє дитинство у цьому парку. Моїм батькам, студентам сільгоспінституту, було по дев’ятнадцять років, коли вони одружилися, їхнє кохання народилося і розвивалося саме у цьому прекрасному дендропарку. З самого дитинства я слухала безліч їхніх романтичних історій, правда, у кожного з них була своя версія. Продовжити читання “Таємниці Софії”