Внутрішня Дівчинка

Вона відчувала втому, виснаженість, відсутність життєвої енергії. Здавалося, що боліла і спина, і руки, і ноги. Боліла голова і погано спалося ночами. І це при тому, що все ніби добре. Вона вже знала ці стани. Щось не так. Не так і все. Якби знати що? Останньою краплею стало запрошення на світський захід, які вона любила і завжди чекала. Тепер же, йти не хотілося, наряджатися тим паче. Пішла дуже звичайно і то, лише тому, що мала звичку гарно виглядати завжди. Цьому навчила ще мама. Яка б ти не була втомлена, приведи себе в порядок і тобі буде легше. Приємніше на себе дивитися. Вона потім кілька разів перевіряла. Спрацьовує. При самому поганому настрої гарний вигляд тонізує, викликає посмішку.

На світському заході не відпочила, скоріше навпаки. Перейнялася чужими проблемами, розпереживалася і знервована повернулася додому. Дома чекав син, котрий не знав як зробити французьку, собака з котрим ніхто не погуляв і чоловік, котрий вже спав. Нашвидкоруч, допомогла синові з французьким, знову одяглася і пішла гуляти з Гексом. Майже північ. Місто пустинне і зимове, Гекс по-діловому біг поряд, час від часу вдячно зазираючи їй у вічі. Щось все-одно не так…Вона втомлена і виснажена. Що не так?

Опів на першу,  вмостившись у ліжку, вона все ще не могла заснути. Взяла щось із улюбленого Марка Леві і навмання почала читати. Він постійно її заспокоював. Прийшов Гекс, покрутився біля ліжка, ліг на килимок, потім передумавши почвалав до сина в кімнату. «Навіть він відчуває, що зі мною, щось не те» – з сумом подумала вона і таки заснула. Прокидалася тричі за ніч, ледве дочекалася ранку.

Зранку всім сніданки, прогулянка з Гексом, потім перевдягання і бігом на роботу. Від думки про цей сценарій починало ломити суглоби, нудити і знобити все  тіло. Син сказав, що їсти щось там не буде, чоловік дуже голосно бідкався про невипрасувану сорочку,  Гекс йшов до миски, а вона вже знала, що там той корм, котрий він не любить. Часу всім все зробити у неї не вистачало катастрофічно.

І раптом, її ніби струмом ударило від осяяння! Вона розвернулася до них, чашка вислизнула з її рук і розбилася на мілкі уламки розлетівшись по всій кімнаті.

– Я загубила свою Внутрішню Дівчинку!!! Ви перетворили мене на маленького, гарненького Віслючка! А я не хочу бути Віслючком! Я хочу, щоб моя Внутрішня Дівчинка повернулася до мене. Ій погано. Я про неї забула. Я не хочу прасувати сорочку, пояснювати французьку і бігати за потрібним кормом. Я хочу танцювати зі своєю душею!

Сцена була німа. Син кліпав круглими очима, чоловік м’яв у руках сорочку, а Гекс застиг на одній лінії з ними і переминався з лапи на лапу не знаючи можна йти до миски чи ні. Собаки дуже чутливі до змін людських настроїв.

За хвилину всі отямилися, син і Гекс мовчки поснідали і завірили її, що все дуже смачно, чоловік попрасував сорочку і пішов з Гексом гуляти. Вона залишилася сама. Яка «Внутрішня Дівчинка»? Чому «Внутрішня Дівчинка»? Звідки вона це взяла? Вона в житті не вимовляла це словосполучення і ніколи про нього не думала. Десь прочитала, десь почула, десь…

– Добре. Я хочу, щоб ти була задоволена, але я не знаю як це зробити і як це відобразиться на мені? – запитала вона свою Внутрішню Дівчинку.

Та довго мовчала. Довго. Потім, ледь чутним голосом сказала:

– Пам’ятаєш як у дитинстві? Тобі потрібні були причини для щастя?

– Ні. Я прокидалася і вже була щаслива, що новий день, що принесе нові сюрпризи, що щось буде цікаве і незвичне! – відповіла вона. Замріялася, згадала бабусині городи, де гралися в піжмурки і ховалися в кукурудзі. Вітер шелепотів листям, гуділи ґедзі і пахло чорнобривцями. Згадалася зима в дворі, як гуртом ліпили сніговика і потайки з дому тягнули, хто що міг: хто відро на голову, хто морквину, хто рукавички…А ще…

– Бо я тоді була щаслива і ми жили з тобою в унісон. А тепер – ти сама по собі, а я сама. А про мене ти не дбаєш. А я більше нікому не потрібна. Я лише твоя.

Обидві замовкли. Почалася рефлексія. Інтелектуалки.

– Що я не так роблю? – запитала вона.

– Ти перестала носити мереживну білизну, перейшла на спортивну. А я люблю мереживну.

– Так зручніше.

– А я люблю мереживну!!! – Внутрішня Дівчинка надула губки і насупила лобика.

– Добре. Що ще?

– Ти перестала вживати алкоголь, щоб постійно тримати все під контролем. А мені треба розслаблятися. Я люблю Джемісон і Чинзано Бьянко.

– Я знаю, що ти любиш. Добре. Що ще?

– Туфельки. Лодочки. На шпильці. Тілесного кольору.

– Добре, весною куплю. Ти думаєш, мені має стати від цього всього зараз краще? – з сумнівом в голосі запитала вона.

– Ні, це взагалі. А зараз ми з тобою підемо гуляти. І знаєш, що зробимо? Ми будемо заходити у багатоповерхові будинки, дзвонити у квартири і тікати! Ти вже забула як це смішно!!! А потім підемо до парку. Будемо видивлятися парочки, підійдемо до хлопця ззаду, закриємо йому руками очі і нехай вгадує. А потім скажеш: «Ну, що нагулявся, пішли додому, дитина чекає.» Ти не уявляєш як це смішно!!! А потім! А потім! Ми з тобою вляжемося на ліжко, знайдемо класний серіал, будемо плюхати насіння і запивати Живчиком! Це просто кайф!  – Внутрішня Дівчина застрибала від задоволення і засміялася.

– Не уявляю навіть. Я не можу. Мені потрібно написати наукову статтю, я вже півроку не можу цього зробити. А треба. У нас вимагають…

Внутрішня Дівчинка надула губки, відразу ніби зменшилася в розмірі, посіріла, затихла. А вона відчула як у неї починають ломити суглоби, нудити і знобити все тіло.

– А давай!!!

Це був найкращий її вечір за багато-багато років! Після всього, ще пізно ввечері всією сім’єю ліпили сніговита і Гекс все пригав намагаючись дістати морквину, що була замість носа.

Спала вона міцно і спокійно. Вранці її нічого не напружувало і готуючи сніданок вона встигала танцювати під Reamonn:

So beautiful and wild

You killed me with your smile

So beautiful and wild

Як не дивно, навіть, без її втручання всі були напрасовані і, найголовніше, що син з французької приніс одинадцятку, хоча раніше більше вісімки не було. Це значить, що не все треба тримати під контролем і не все зациклено на ній. Ситуацію можна і треба відпускати.

Ввечері, вона знову прислухалася до своєї Внутрішньої Дівчинки. Та задоволено покліпала війками і сказала:

– Я сьогодні відпочину, а ти пиши статтю. Тобі ж треба. Просто тепер пам’ятай про мене і бережи мене. Зі мною такою тебе також будуть любити і берегти. А Віслючків не люблять, ними просто користуються. Дуже потрібні тваринки.

Ще вчора, плюхаючи насіння і запиваючи Живчиком, вона вже знала про що буде її стаття. Так, так, саме та, котру вона півроку не могла написати.

Відчинилися двері. Заглянув син:

– Мамо, ти працюєш? Принести тобі Живчика?

– Так, принеси, – засміялася вона.

Слідом прийшов Гекс і вмостився в ногах на килимку, поклав морду на лапи і затих.

Вона відкрила ноут і написала назву: «Глибиннопсихологічні детермінанти життєвого простору жінки».

Вільний політ

Вона була з тих жінок, що кішки. У неї в крові містилися котячі бактерії, які й потрапили до неї від тодішнього її кота. Певний час їй заборонили спілкуватися з котами, але з часом вона перестала зважати на ці перестороги. У неї була кошача грація, плавність рухів і вміння завжди падати на лапи. А ще – надчутливість, котру вона називала «вільним польотом». Вона розуміла кошачу мову. У прямому сенсі цього слова. І саме в такому стані «вільного польоту», коли вона відчувала легкість буття і, найголовніше, смак життя. Смак кожного дня, кожної хвилини, кожної миті.

Вона ще сиділа у доньки в кімнаті, мала вже солодко спала, коли повагом до кімнати зайшов Він. Її кошак. Як завжди, відчинив лапою двері, просунув морду, подивився своїми круглими зеленими очима і увійшов. Повільно пройшов до крісла, де вона сиділа, понюхав пляшечку з рідиною для зняття макіяжу, пчихнув: «Могла б і щось краще купити». Понюхав її надгризене яблуко, подивився на неї з докором: «Ну, що це за їжа?», обійшов крісло, пройшовся під ліжком, потім вискочив на нього, понюхав плечико доньки, лизнув щоку і влігся у неї в ногах.

– Все, можеш йти спати. Я буду тут.

– Добре, добраніч!

Вона їх залишала, йшла до себе у спальню і смачно вмощувалася у ліжку. Вранці вона прокидалася від його муркотіння, великих зелених очей і слів: «Вставай, Соня. Пора мене годувати!»

Ще він любив сидіти з нею на балконі і коментувати все, що бачить і бачив. Він же на балконі проводив цілий день, у нього не було роботи і справ поза домом.

А потім вона перестала його чути. От так. Просто. Робота, справи, круговерть, суєта суєт. Буденність, звичайність, шаблонність. Всього багато, а душа не співає. Вона пробувала переключатися, відпочивати, дихати і сміятися. Але, не чула. Попри все.

Він знову приходив в кімнату до доньки, заскакував на ліжко, лизав малій щічку, вмощувався в ногах і дивився на неї своїми зеленими. Вона не чула, але розуміла: «Зрадниця!» Вона читала цю фразу постійно в його очах і нічого не могла зробити. Її мелодія десь згасла. Так ніби внутрішня ріка засмітилася щоденними листям, що падає з дерев.

Вона змирилася. Ну, що ж, багато хто так живе і нічого. Ніхто не задумується. І вона зможе. І змогла.

А потім було море. Безкрайнє, безмежне, тихе і бурхливе як вона сама. Вона дивилася на хвилі і відчувала вібрації у всьому тілі, дивилася на повний місяць і відчувала себе в тунелі його світла. Вона завжди у місяця просила краси і сили. І він давав. Стільки скільки вона могла взяти і, навіть, більше. Вона вдихала весь світ і тріпотіла крилами, знаючи, що її «ефект метелика» повернеться ж до неї бумерангом. У моря вона завжди просила жіночності. Вона хотіла бути такою слабкою і сильною як воно. Вона хотіла бути стихією. Розчинятися між пальцями і безслідно зникати, а потім з’являтися могутнім цунамі і змивати все на своєму шляху. Розбиватися об скелі, а потім народжуватися знову і так до безкінечності…

…Вона сиділа на балконі, вже тиждень як повернулася. Робота, справи, буденність. Кіт блимав своїми зеленими і вона читала: «Зрадниця!» Вже звикла. Пила чай, дивилася на небо. Він прийшов, сірий і великий, м’який і пухнастий. Вмостився у плетеному кріслі, вона любувалася його досконалим котячим профілем.

– О, Петька на новій машині приїхав, знову поміняв. Попередня була краща. Від цієї якийсь собачий запах, фу!

Він пчихнув і блиснув своїми зеленими.

– О! Наш зі школи йде. Не веселий, не веселий…мабуть, двійка…але гарний, гарний! Весь в мене!

– Ти, пліткар малий!!! – вона засміялася.

Його шерсть за мить із темно-сірої змінилася на світлу-світлу як ранковий туман. В очах мелькнули маленькі блискавки:

– Ти повернулася!!!

Це було лише мить. Потім його охопила поважність і розсудливість.

– Більше так не роби. Я навчу тебе правильно жити, щоб завжди чути паралельну реальність. Слухай…

– Припини, ще я не вчилася котячої філософії!!! – вона посміхнулася самими очима.

– Дарма ти… Ми, коти, знаємо толк в житті! У нас їх дев’ять. А у вас сили не вистачає на одне… Не мудрі, ви, не мудрі…

Вона затихла. Як завжди, має рацію.

– Добре, слухаю.

І він замуркотів свою улюблену історію котячого родоводу, яка починалася далеко-далеко, глибоко-глибоко в віках, ще до початку людства, коли коти могли ходити із реальності в реальність як в двері через стіну.

Вона слухала і відчувала як наливається енергією життя, її бурхлива ріка всередині забурлила і понеслася чистим, швидким потоком, її «ефект метелика» повернувся до неї бумерангом. Вона підняла руки вгору як дивний, прекрасний, незвичайний птах і відчула в собі сили для нового вільного польоту.

 

Флеш рояль

Вона провела пальцями по клавішах свого білого роялю. Полилися чарівні звуки музики. Вона придбала його не тому, що він був одним із найдорожчих, а тому, що мав неймовірно чарівне звучання. Вона як музикант знала, чого вартують такі чисті звуки. Вона ніколи не думала, що зможе колись собі його придбати. Це була мрія її дитинства. Але вона купила, ще й досить швидко. Їй поталанило. Це тепер вона – власниця модельного агентства і її справи йдуть добре, бо вона професіонал. Вона не збиралася бути моделлю. Зовсім. Але, так буває, коли чогось дуже-дуже хочеш, то воно не здійснюється або потребує багато затрат для здійснення. А коли – відкритий для світу і легко сприймаєш все як новий досвіт, то багато чого саме до тебе приходить. Так і у неї. Фотограф показав комусь фото, запросили на проби, запропонували роботу. В неї все вийшло. Просто, легко. Потім у неї з’явилися агенти, котрі знаходили для неї контракти. Вона не ходила по кастингах, вона не знала тієї сумнівної модельної долі, яка спіткала багатьох її колег. Вона швидко вийшла на міжнародний рівень, агенти її оберігали, тому що її здоровий і гарний вигляд приносив великі гроші. Тому її берегли, як найціннішу річ. Не перевантажували її роботою, вона закінчила консерваторію. У неї було небагато контрактів, але всі дуже вартісні, з найвідомішими кутюр’є. Так якось воно вийшло само собою. Вона закрила кришку рояля і ввімкнула телевізор.

«Владимирский централ, ветер северный

Этапом из Твери – зла немеренно

Лежит на сердце тяжкий груз» – пролунало з музичного каналу. Вона не любила шансон, але ця пісня, це ж – ціла епоха. Бандитські дев’яності… Вона дружила з однокласником, тепер – кримінальним елементом, а тоді… та й тоді також. Любила вона «поганих» хлопців. Класика жанру – протилежності притягуються. Одного разу після нічного клубу вони пішли разом до нього, бо батьків не було вдома. Всі тоді обговорювали цю тему, що між ними щось було. Смішні, примітивні люди. Не було і бути не могло нічого. Вона була не в його смаку, як він казав, а його вона не кохала. От і все. Але вони дружили і вона провела у нього цілу ніч. Цілу безсонну ніч. У цьому світі є речі, інтимніші за секс. Він вчив її грати в карти. По-серйозному. І казав, що вміння грати в карти буде рятувати її у багатьох ситуаціях. Він показав їй, як обманюють у картах, навіть затяті картярі. І зробив для неї колоду краплених карт. Помічених ножем. І потім цілу ніч змушував її запам’ятовувати, який шурхіт яка з карт видає. Розповів їй і про «коцку» і про «розплавлений парафін» і, що можна краплення було зробити методом «наколки». Але, майже у всіх шулерів розвинена чутливість пальців, а от абсолютний слух рідкість. У неї був. Тому він і вибрав краплення «ножем». Зранку вона прийшла додому з колодою своїх карт, котрі мала завжди носити із собою. Бубна, чирва, хрест, валети, тузи – все мерехтіло перед очима. Потім, з часом підзабулося, але шурхіт карт вона визначала завжди точно. Деколи підтреновувалася жартома. Ніхто не знав про таємницю цієї колоди.

«Когда я банковал, жизнь разменяна.

Но не очко обычно губит, А – к одиннадцати туз».

О, це вона знала. Була таки за її життя одна пікантна ситуація, де її врятувало саме вміння грати, саме ця колода. Звідки він знав? Вона ніколи не брала участі у жодних конкурсах, не цікаво їй було. А тут вмовили. Міс чогось там. Легко пройшла відбірковий тур, з її вмінням і досвідом у модельному світі. Трималася спокійно, впевнено. Їй ця перемога нічого нового не відкривала. Мабуть, тому і виграла. Бо, легко і невимушено. Одягли корону, вручили подарунки, грошову винагороду, а потім акуратно провели за куліси і, зазираючи у вічі, повідомили, що на неї чекає основний спонсор конкурсу, чи то бізнес- чи то кримінальний, але якийсь елемент. Вона пошукала очима своїх агентів: нікого, ніде. Все стало зрозуміло. Вона пройшла до банкетної кімнати. За накритим столом сидів спонсор зі своїми друзями-елементами. Вони дивилися на неї, як кіт на сало. Підпилі, червоні, спітнілі обличчя, самовпевнені, нахабні погляди, а там, де мав би бути мозок (якщо він взагалі там був), грали лише гормони. Її нудило від такого контингенту. На столі валялася колода карт. Вони ще й знічев’я у щось грали. Спонсор встав, розкланявся, запросив її сісти. Вона зорієнтувалася миттєво. Підійшла до спонсора, попестила рукою волосся на його голові, пригорнулася як та кішечка: «Може зіграємо в карти, на бажання? Тільки моїми, ви ж не відмовите королеві?» І вона посміхнулася так звабливо, як тільки вміла. Тестостерон робить свою справу у таких випадках: мозок «вимкнувся» цілковито. Звичайно, він згоден, його бажання зрозуміле. І – яка вона грайлива… Так навіть цікавіше. Її так нудило від цієї компанії, навколо був шум, музика, галас, але вона зосередилася і абсолютний слух її не підвів. І доки вони намагалися отямитися, як же так вийшло з їхнім майже миттєвим програшем, вона тихенько вислизнула з кімнати, залишила корону охоронцеві – згідно контракту вона мала зберігатися у сейфі спонсора – піймала таксі і поїхала не додому, про всяк випадок, а до подруги. А зранку вже був літак до Мілану. Там все просто. Контракт підписала, відпрацювала покази, потім фотосесію, ще кілька обов’язкових заходів і додому або на наступну роботу. Чимала сума надходила на її рахунок, от так кілька років поспіль і вона вже сама змогла зробити свій модельний бізнес.

Задзвонив телефон. О, його мама. Ніби відчуває, що вона про нього згадує. Вже років зо два вона її не чула. Вона телефонувала лише у одному випадку. Взяла слухавку. Знову. У слідчому ізоляторі, загрожує ув’язнення. Посміхнулася про себе. От картяр-невдаха! Її навчив, а сам! Але, вона знала чому: він не вмів зупинятися. І так завжди. Вона перегорнула телефонну книгу. Набрала прокурора. Переговорила. Все. Уявила, як завтра він вийде із СІЗО, вдихне свіже повітря, помружиться на яскраві сонячні промінчики і почимчикує додому. Він знає, хто його янгол-охоронець. Але ніколи не зателефонує, його чоловіче самолюбство цього не дозволить. Він ще й маму насварить, що її потурбувала. А потім продовжить жити, ступаючи по лезу бритви. Він такий. І вона така. Тому, вони й відчували один одного, незважаючи на свої різні світи. Але, допоки вона жива, вона буде його янголом. І він це знає.

Вона глянула на годинник. За двадцять хвилин у неї зустріч. Вона взула туфлі на підборах, посміхнулася своєму відображенню у дзеркалі і вийшла із квартири. Сіла у свою червону «Мазератті», єдину в місті, але й вона була єдина. Завела машину, ввімкнула радіо:

«Весна опять пришла и лучики тепла,

Доверчиво глядят в моё окно.

Опять защемит грудь и в душу влезет грусть

По памяти пойдёт со мной».

Вона засміялася. Ну, бувають же такі дні, дні однієї пісні!!! Вона натисла на газ і стрімко помчала у своє бурхливе життя. Життя, у якому було безліч-безліч таємниць, однією з яких був «Владимирський централ».

Монолог жінки

“У вас дуже гарне лице, майже без зморшок”, – вона часто чує цю фразу. Всі зациклилися на зморшках і на тому, що їх не повинно бути. А що поганого в них? Хоча, вона сама нещодавно була в салоні, щоб дізнатися про особливості догляду за віковою шкірою. Їй відразу запропонували ботокс. Або можна щось полегше, але ж колоти. На якусь мить вона підпала під загальну паніку, страх старіння, некрасивості, непотрібності і всього, що асоціюється з цим. А потім пригальмувала. А навіщо їй обличчя двадцятилітньої?

В двадцять ще немає тієї історії життя, котра залишає зморшки на обличчі. У двадцять все ще тільки починається. Лице двадцятилітньої, як чистий листок паперу, життя тільки починає наносити штрихи майбутньої долі. А їй не двадцять, їй сорок. За плечима великий досвід, перипетії життєвого шляху. Ій вже є що сказати цьому світу. В ній є стрижень і впевненість, своя краса і неповторність, мудрість і глибина. Можна прибрати всі зморшки і мати обличчя ляльки. Ідеальне, гарне, але в ньому не буде життя. Її життя.

Вона сіла перед дзеркалом і уважно подивилася на обличчя. Ось, ця зморшка з’явилася тоді, коли хворів син і сім діб не збивалася температура. Сім діб тривоги, страху, болю і неспання. А ось ця, поряд, – він був у реанімації. Вона придивилася уважно і посміхнулася. Була ще одна, але вже немає. Коли лікарі поставили діагноз безпліддя, вона з’явилася. Зморшка болю і безпорадності. Після народження сина – вона зникла. Сама. Ось ці дві дрібненькі, ледь помітні, виникли, коли були проблеми і в сім’ї, і на роботі. А он та – коли синові поставили страшний діагноз і вона кілька років металася між двома країнами, кількома лікарями і різними висновками. Намагалася зрозуміти, як з цим жити, а потім, чи взагалі це є. А ось найглибша, котра вже ніколи не зникне. З’явилася, після втрати найріднішої людини.

Їй так і сказали в салоні, що тут обов’язково треба колоти ботокс, але оскільки вона глибока, то треба ввести спочатку гель, щоб заповнити вакуум. Смішні… хіба пустка, яка виникла після втрати людини заповниться гелем? Хіба ботокс, котрий буде стримувати м’язи, стримає біль в серці і в душі? Чи коли приберуть цю зморшку, разом з нею зникне і страждання, і пам’ять про Нього? І чи треба? Чи готова вона заради ідеального обличчя відмовитися від свого життя? Звичайно, ні! І для кого? Щоб подобатися чужим людям? Так, вона вже давно не в тому віці, щоб залежати від думки чужих людей. Щоб подобатися власному чоловікові? Так, навіщо такий чоловік, котрому потрібно лише ідеальне тіло. Щоб подобатися собі? Вона любить своє життя і себе в ньому. Вона задумалася. Мабуть, сила жінки полягає в тому, щоб прийняти себе. Прийняти себе у будь-якому віці, не з ідеальною шкірою, зі зморшками, з помилками. Пробачити собі свої слабкості, полюбити себе з ними. Прийняти плин життя і ті зміни, котрі воно несе з собою. Не боротися з ним, а навчитися радіти. Цю битву з Богом ще ніхто не виграв. Її можна лише на мить пригальмувати. А чи варто в цьому бачити сенс життя? Їй, точно ні. Вона свій вже знайшла. Вона поправила пасмо волосся, підморгнула собі і, щось надумавши, вийшла.

А десь там, у безхмарному іншому вимірі, Бог і Диявол, підперши обличчя руками слухали її монолог. Між ними завмерла шахматна дошка з недограною партією. Бог задоволено посміхнувся собі в вуса і потер руки. Чорний чортихнувся спересердя, кинув на дошку коня і не попрощавшись пішов. Він знову програв цю битву з нею! Він цілий рік їй нашіптував, що вона старіє, організовував зради і постійно підсовував молодість для порівняння. Вона вже майже піддалася, він бачив! І ось на тобі! Вона знову пошукала себе в собі, знайшла нову опору, встала і пішла далі. І так завжди! Що за жінка? Добре, що таких небагато. Йому є з ким бавитися.

Вона зробила собі гарячого чаю, одягла куртку і вийшла на подвір’я. 8 січня. Другий день Різдва. Снігова краса навколо. Вона вмостилася зручно на гойдалку і завмерла від тиші і білої чистоти. Підняла очі до неба, блакитного-блакитного, як влітку: “Дякую тобі, Небо!” Ангелятко на дереві радісно затріпотіло крильцями і сніжинки з гілки полетіли їй на обличчя. Лице засяяло всіма відтінками хайлайтера. “Ти прекрасна” – прошепотіло янголятко їй на вухо. “Я знаю” – посміхнулася вона. І ніхто з боку не міг зрозуміти з ким вона говорить і кому посміхається, але весь Світ і Всесвіт погодилися з тим, що вона прекрасна!..

Жінка, яка розуміла мелодію дощу

 

Вона була єдиним справжнім коханням його життя. Вона прийшла в його осінь, коли, здавалося, уже все бачено, все випробувано, лишалося спокійно споглядати свій захід сонця і чекати на зиму, якщо Бог дасть. І тут з’явилася вона. Якось не очікувано й нізвідки. У якомусь кафе, ділова зустріч, вона розповідала ідеї для запропонованого ним проекту, так просто, так природно, а він уже кожною клітинкою свого тіла відчував її особливий магнетизм. Він бачив безліч жінок – струнких і вродливих, багатих і бідних, успішних і леді, й світських левиць чи – як там зараз модно говорити? Він був відомим композитором, класика була його життям. Його симфонії звучали по всьому світу і він вважав, що класична музика – вічна. Він уже все у своєму житті зробив і назавжди залишиться в історії музики. І ось він дивився на неї, на пасмо волосся, що постійно спадало їй на обличчя, і вона поправляла його рукою, на ямочки на щоках, які з’являлися при посмішці, на блиск в очах, але, найголовніше – це запах. Він підсунувся ближче до неї, він відчував, що його ніздрі розширюються, як у коня, і вдихають щось особливе, що повертало його в дитинство, де було затишно і спокійно, і, водночас, пробуджувало у ньому чоловіка, того, справжнього, про якого уже почав забувати.

І він зрозумів, що щось нове і прекрасне вривається у його простір. І почався новий виток його життя. Він хапався за неї, як за останній шанс, дихав нею, і, якби її хтось забрав, він би задихнувся. Він кохав її безмежно, він боготворив кожну клітинку її досконалого тіла, а вона дозволяла це робити. Тому що їй було цікаво, як людина народжує музику, вона слухала його симфонії і захоплювалася його талантом. Тільки вона не розуміла, чому симфонії схожі одна на одну… Та він говорив, що так треба, це такий стиль автора. Він боявся її втратити. Він, побачивши тисячі жінок, знав, що лише одиниці мають ту особливу енергію, яка допомагає чоловікові творити, досягати вершин і оволодівати світом. І вона була саме такою. З нею він підкорив би Всесвіт.

Але… але й вона знала про свою силу. І тягнулися до неї чоловіки, найсильніші світу цього, щоб стати ще сильнішими та могутнішими. Та її могла зачарувати людина лише особливо-справжня, глибока й нерозгадана, чого майже не залишилося в цьому світі. У тому й була її сила, що не витрачала вона свою енергію на пустку й поверховість, а жила справжніми глибокими почуттями і емоціями. Хоча у цьому була й її слабкість, але то була її таємниця. Лише її. І після кожного розчарування, коли, здавалося, вона вмирала, розсипалася на маленькі шматочки, терплячи неймовірний біль, а потім відроджувалася заново, як та птаха Фенікс, й ставала ще красивішою, ще жаданішою й ще фатальнішою для тих, хто наближався до неї. Звідки в неї це було, ніхто не знав. Але вона точно знала, що всі чотири стихії живлять її, і живуть у ній. Повітря робило її легкою і життєрадісною, вогонь давав їй сексуальність, земля робила її гарною господинею, а вода турбувалася про жіночність і материнство. І, коли вона відчувала у чомусь слабкість, йшла до котроїсь із стихій, вони говорили про своє, і та наповнювала її силою.

А ще, він знав, що вона вірила у свого Бога, якось по-своєму, не так, як прийнято у всіх, і цей Бог дійсно оберігав її, рятував і робив подарунки долі. От така особлива Жінка вона була. Хіба міг він її втратити? Вона була на «ти» з природою, з цим світом, вона його розуміла і відчувала, а він – ні. І він боявся їй зізнатися у цьому. Бо, справжній музикант повинен відчувати, про що шепоче вітер, про що свище завірюха, про що шумить гай. А у нього не виходило. Може тому й симфонії були схожі одна на одну, вона відразу помітила… А ще – він почав боятися дощу, коли вона була поряд. Бо, виявляється, дощ має свою мелодію, і – кожен раз іншу. І вона її чула й розуміла. Він це виявив випадково. Коли був дощ, буря, злива, не мало значення що, вона підходила до вікна, сідала поряд, клала голову на руки і тихесенько дивилася у вікно. «Про що Ви думаєте?» – запитав він її якось. Вона годилася йому у доньки, а він звертався до неї на «Ви». Не міг інакше, не уявляв, що можна їй «тикнути». «Ні про що, я слухаю дощ. А ви не чуєте його мелодію?» – здивувалася вона. «Звичайно, чую, дуже гарна,» – збрехав він. Як можна чути там якусь мелодію, коли він барабанить і все. Та він боявся їй сказати правду, що не чує. І вона зрозуміє, що він – не справжній музикант, котрий пише мелодію, що лине зсередини і є його суттю, а комерційний. Пише те, що люди хочуть чути. Все правильно, зараз всі так роблять – і симфонії ж гарні, але для неї це вже не цікаво. І, якщо вона розгадає його таємницю, вона піде. А вона встала тоді, подивилася на нього своїми зеленими очима і сказала: «Немає там нічого гарного, він страждає».

Після того пішла напруга у стосунках. Він це відчував усією своєю суттю. І ще, коли були сонячні дні, то сміялася вона щиро і сміялися її очі, виблискуючи всіма відтінками дорогоцінного смарагду, але коли був дощ, на її обличчі могла з’явитися лише посмішка, а очі залишалися кольору темного болотного виру. Вона віддалялася, вона його розгадала, їй стало нецікаво, вона виявилася сильнішою за нього, вона могла жаліти його як матір, йому й це підходило, лишень би вона, лишень би поряд; а їй – ні. Та сонячні дні не тривали довго. Знову пішов дощ. Вона, як завжди, стояла біля вікна й слухала. Він дивився на її стрункий стан і відчував як по тілу розповзається підлий тремор тривоги, потім з’явився страх, піднявся тиск. Вона подала пігулку, через десять хвилин переміряла тиск, він впав. Вона посміхнулася, навіть очима, але якось дивно, ніби радісно-прощально: «Мені пора. Зідзвонимося.» І пішла. Він дивився через вікно, як вона йшла. Йшла під дощем без парасольки і не можна було розгледіти де вона, а де – дощ. Бо вона була частиною дощу, а дощ був частиною її. І принишкла блискавка, бо побоялася її пронизливого зустрічного погляду, й грім відкотився десь у бік і бухтів собі там потихеньку, бо знав, що її не злякає, а розсердити боявся. І була вона такою сильною і могутньою у цьому дощі з блискавкою і громом, і почувала себе щасливою і вільною, відкритою до нового життя, з вірою в свого Бога, і той Бог завжди був поряд.

І намагався потім він їй телефонувати та номер його було заблоковано. Він знав, що так буде. І перехворів він нею тяжко. Та життя плинуло далі, й були в його житті й інші жінки, й симфонії-близнята. Слава та сили покидали його, бо не було більше того джерела, щоб надихатися. І споглядав він її збоку: щасливу і успішну, сильну і справжню, що, як та птаха Фенікс, відродилася із попелу і стала ще кращою. І коли минули образа й злість, і запанував у його душі спокій, він дякував Богові за те, що у його осені була Вона. Справжня Жінка. Жінка, яка розуміла мелодію дощу.

Горизонт

Вчора вона дізналася про новий епізод у його житті. У неї було відчуття, що її ошпарили окропом. Думки роілися мов шалені бджоли в голові і не було відчуття ґрунту під ногами. Дізналася випадково, як це завжди з нею траплялося. Вона не дивилася ніколи його телефони, не читала листи, не вистежувала, не перевіряла. Довіряла і давала свободу. Він навпаки. У всьому завжди підозрював, зламував її пошту, ставив переадресацію на свою адресу, перевіряв телефони, збирав слухи, плітки, вишукував співпадіння і продукував свої фантасмагоріі.

Вона гнітилися цим, постійно почувалася винною у всьому і намагалася бути ідеальною. Та, з часом, вона зрозуміла, що такі його тенденції не мають межі, а ,навпаки, закручуються з шаленою швидкістю як центрифуга, видавивши із неї всі життєві соки і викидали її всю хвору, безсилу, нерухому, щоб довго відновлюватися і виживати, а потім знову все повторювати по колу.

Звичайно, йому було зручно, коли вона була виснажена і безсила, бо тоді вона точно під контролем, а він абсолютно вільний у своїх активних чоловічих пошуках. Якийсь час такі ситуації і повторювалися циклами по колу і були вигідні обом: йому було спокійно, він був супергерой-чоловік, вона, нарешті, отримувала не лише його підозри і колючі ревнощі, а жалість до себе і співчуття. Іноді, їй здавалося, що це ніжність, іноді, що увага, іноді, що любов. І вона грілася у цих лагідних променях до наступної центрифуги.
Один період її улюбленою цитатою був Ніцше, з його: все, що мене не вбиває – робить сильнішим. І вона пишалася своєю силою і здатністю до виживання. Аж поки, в якийсь момент не зрозуміла, що ніхто її не вбиває, крім неї самої. Вона почалася розправляти свої крила. Спочатку несміливо, боязко, тремтячи. Потім більш упевнено. Зрозуміло, що йому це не сподобалося, вона виходила з-під контролю і закрутилася чергова центрифуга. Але, цього разу вона туди не потрапила. Вона стояла здорова, сильна, міцна. Він залишив її без своєї любові, ніжності, уваги. А вона вижила. Так, вона відкрила ще одну свою силу – виживати без нього.
Та вже він без неї не міг. І наступив новий період, нових стосунків, нової ніжності і кохання. І, здавалося їй, що все ідеальне відбувається саме зараз і саме тут.
І ось вчора вона дізналалася, що чоловік їй зраджує. Або збирається. То вже суті не змінювало: чи там все лише починалося, чи вже було давно. Була неприємна розмова з ним, його завіряння у вічному-превічному коханні і у тому, що це неправда, випадковість і все інше, що завжди кажуть у таких випадках. Та якийсь неприємно-тривожний осад залишався. Вона завжди знала, що точку опори треба шукати в собі, бо з таким чоловіком можна жити, але покладатися на нього не можна. Або занадто вимучена вона була ним раніше. Найважче було – знайти точку опори в собі. Та її чекало море.
Її здатність до виживання була в якихось чаклунсько-язицьких відчуттях стихій, явищ, природи. Вона приходила до моря босоніж, оголена, у повний місяць. У сяйві місячної доріжки можна було побачити її стрункий силует, з простягнутими до місяця руками. Вона промовляла чи то молитви, чи то заговори, чи то прохання. Хто зна… та її слухало море, деколи сердилося і підіймало свою хвилю, ніби сварилося вказівним пальчиком; деколи тихо лащилося біля її ніг і погоджувалося з усім. Місяць був повним довше, ніж завжди. Астрономи губилися з здогадках нового явища. А місяць просто ще не вилікував її своєю місячною силою, от і виходив щоночі повний, порушуючи всі зоряні закони. І ось, день за днем, хвилина за хвилиною вона наповнилася енергією життя. Її самооцінка вибудувалась по цеглинці у гарний будиночок, який тримався на міцному фундаменті. Вона знову вдихала повітря і відчувала його присмак, вона пила каву і відчувала насолоду, вона ставала босоніж на зелену траву і відчувала задоволення. Вона знайшла опору в собі і знала, що виживе обов’язково і, на цей раз легко.
Вона підійшла до кромки води. Розправила свої крила, глибоко вдихнула і видихнула і навшпиньках зайшла у воду… І пішла по воді. Так, вона розкрила ще одну свою силу – ходити по воді.
А чоловік? Хіба можна покинути жінку, котра вміє ходити по воді? Адже, лише з нею єдиною можна дійти до горизонту і щоразу нового. А чоловіків так ваблять нові й нові горизонти…

Танець життя

Вона відчувала себе пригніченою і розірваною на шматочки. Він знову був незадоволений нею і її виглядом. Знову і знову. Їх запросили на вечірку. Вона купила гарну вечірню сукню. Таку, як вона любить. З блискітками, з мереживом, де просвічується тіло, такими звабливими лініями. Але, все в міру, все гарно, хоч з викликом, запальну.

Він сказав, що це непристойно. Перебрав її речі, вибрав зелену, пряму сукню, золоті прикраси, щоб всі бачили, що вони заможні і все. Вона стала дорогою…і звичайною. Їй було незручно і некомфортно. Ніби на неї натягли чужу шкіру, чужої тваринки, помістили у чужий світ і змушують радіти тому, що її гнітить.

Потім, вже відбувши вечірку і поринувши у їхнє звичайне, буденне, ідеально-щасливе життя, почуття неспокою і пригніченості її не покидало. Вона намагалася зайняти себе різними справами, відволікатися на роботі, спілкуватися з друзями, проте червивинка свербіла.

Одного вечора вона наштовхнулася на їхні фото до одруження, де вона щаслива, весела, захоплена і задоволена життям і всім, що її оточувало. Вона підійшла до дзеркала і подивилася на себе. Їй під тридцять. Обличчя осунулося, лінії зморшок загострилися, лице землисто-жовтуватого кольору. Ані салони, ані косметика, ані найкращі процедури не рятують. Можна виправити все, але не очі. Вони згасли. Вся безпорадність цього світу, його пустка в її очах.

Треба робити вибір. Треба приймати якесь рішення. Рішення давалося важко. Життя тут і з ним було комфортним і забезпеченим. Але… не було спокою в душі. І вона почала збирати речі. Спочатку боязко, несміливо. Потім більш впевнено. А потім вже – рішуче і швидко. Чим довше вона збиралася, тим більше впевненості з’являлося у неї, що все буде добре, що все найкраще її ще чекає попереду. Вона одяглася, написала йому записку, взяла сумку, закрила квартиру, вкинула ключі у поштову скриньку і рушила у крихке, боязке невідоме майбутнє. Але, вона відчувала, що це буде її падіння… вгору.

Поступово вона звикала до нового життя, де вона одна. Поволі відходила депресія, оточували друзі, рятувала робота. Повертаючись якось додому, вона побачила вивіску танцювальної студії, де навчали танцю живота. Вона застигла на мить, згадалися юнацькі роки, навіть викликали усмішку. І вона подумала: «А чому б ні?!»

Ввечері вона прийшла на пробне заняття. І коли до неї дійшла черга, вона несміливо ступила у центр залу, зазвучала мелодія і тіло почало рухатися. Само, без її вказівок. Вона думала, що нічого не пам’ятає, все це було так давно! А виявляється, воно нічого не забуло, просто тихенько чекало свого часу. Вона танцювала, не зупиняючись. Бачила захоплені погляди учнів і тренерів, бачила як перервали свої заняття у сусідніх студіях танцівники, повиходили і з захватом дивилися на неї, плескали у долоні, знімали на телефони. І вперше за багато-багато років вона відчула себе абсолютно щасливою, наповненою і звільненою водночас.

По закінченні танцю всі аплодували і кричали: «Браво»! Її хвилювання змішалося з радістю, але вона й ніяковіла від такого неочікуваного успіху. До неї підійшла тренерка:

– Де ви так навчилися танцювати?

– Колись захоплювалася танцями, але років з десять не танцювала…

– У вас талант! Ви повинні продовжувати! Східний танець піддається не всім, а вам піддався. Я хочу з вами займатися далі, ви готові?

– Так. Тепер так.

І життя закружляло у іншому вирі. Пішли танці, тренування, виступи, перемоги і задоволення від себе. Вона тримала баланс. Попри своє відновлене захоплення танцями, вона залишала час для роботи і час для себе. Були нові знайомства, нові зустрічі. Адже тепер вона світилася життям і радістю. Її обличчя сяяло, ніби підсвічувалося зсередини. Ніяких зморшок не було і сліду. Вона знову любила життя, любила так як тоді, у свої двадцять. Коли весь світ біля твоїх ніг.

І не одного разу вона замислювалась про так зване «жіноче щастя», коли «лиш би милий був поряд». Вона була така нещаслива тоді, коли він був поряд і така щаслива тепер, коли вона може бути сама собою. Що ж тоді з нею не так? Чому ж вона не підпадає під загальний, так усіма улюблений сценарій? Може, вона не така як всі? Що ж, доведеться змиритися, бо тепер їй добре.

А він… він також знову і знову передивлявся їхні фото. До одруження, після. Він бачив як вона змінилася. Він пам’ятав, як зустрів її вперше на якійсь вечірці. Вона була така яскрава, безпосередня, з величезними циганськими сережками у вухах. Вони дзвеніли і переливалися у її чорному, блискучому волоссі. А ще її сміх… він був як ті сережки, такий незвичний, такий живий і переливався кришталевими переливами. Вона завжди була в центрі уваги, на неї всі дивилися і він також не зводив з неї очей. Вона любила циганське вбрання і оті циганські сережки! Вона завжди так одягалася! А як вона танцювала! Коли він вперше побачив, то відразу зрозумів, що закохався безмежно і такий скарб має бути лише у нього. Так і вийшло. А потім… не личило якось заміжній жінці так одягатися і виглядати смішно серед серйозних людей у колі його знайомих. Він їй це казав, вона старалася змінюватися. Ставати вишуканою, стильною, модною і… скутою. Бо то було не її. Потім він заборонив танці. Тут він просто ревнував. Вона – його дружина і він проти, щоб вона для когось танцювала, тільки для нього. І якось поступово-поступово вона почала гаснути, менше радіти, менше сміятися… а її сміху з кришталевими переливами він не чув давно, іноді йому здавалося, що він його просто вигадав.

Він прийшов перший. На концерт східних танців, де вона брала участь. Він рік її не бачив та «добрі друзі» трималм його в курсі всіх її справ. І він її не впізнав. Вірніше впізнав, але то була вона десять років тому. Той же запальний погляд, ті ж циганські сережки і блискуче чорне волосся. А коли він подався після виступу до неї за куліси, почув сміх, отой з переливами… значить, не вигадав. «Любов – дивна штука, – подумав він. – Ти віддаєш людині себе і вона робить з тобою, що хоче. Вона віддала себе мені, а я її зламав і, навіть, не помітив. Але ж зламав кохаючи… Думав, так буде краще, буде все, як у людей. А що у тих людей, хтозна? Може, у них і не кохання…» Думки роїлися в його голові, він хвилювався, він не знав, як піде розмова і як вона зреагує. Та він мусив, бо є Вона і Він, і жодна людина у цьому світі не зрозуміє те, що сталося, бо то тільки їхнє, як і все їхнє життя. Він це зрозумів тільки тепер. Там де є двоє – більше ніхто не потрібен.

Через півроку, відпочиваючи у Туреччині, він прогулювався набережною біля моря. Він любив море, любив вечір, коли спадала спека, коли повівав вітерець і шурхотіли хвилі, плавно перевалюючись одна через одну. Він повернув до готелю. На площі перед входом вже зібралися люди дивитися на вечірній концерт. Він підійшов ближче. «О! Сьогодні східні танці!» – його очі насмішливо примружилися. Заграла музика, вийшла танцівниця і почався танець живота. Він блукав поглядом серед людей і дивувався. А потім знайшов те, що шукав, і посміхнувся. Вона вже йшла. У своєму купальному костюмі, зав’язавши на стегнах лише турецьку хустинку із брязкотливими монетами і з циганськими сережками аж до плечей. Вона плавно почала підтанцьовувати, через хвилину – вже було дві танцівниці у колі, а ще за хвилину – друга відійшла вбік і почала плескати разом з усіма. Танцюючи, вона переливалася разом із сережками, монетками, різнокольоровими вогниками світломузики. Її тіло вигиналося плавно і, водночас, відображало кожну нотку мелодії, так, ніби вона була продовженням цієї музики, музики, довжиною в життя. Він бачив захоплені погляди жінок, пристрасні погляди чоловіків, він бачив, як їй аплодували без упину і знімали на всі гаджети.

Він дивився і посміхався. Це була не просто жінка, це було його життя. І йому подобалося те життя, яке йшло від неї: пристрасне, звабливе, дзвінке, бурхливе, бентежне і, водночас, пластичне, спокійне, гармонійне… У них склалася своя неповторна мелодія життя. І ще, яка дурниця про те, що не буває другого шансу… Бог дає стільки шансів, скільки ти готовий узяти. І він свій узяв.

Жозефіна: більше, ніж королева

Історія Жозефіни і Наполеона більшою чи меншою мірою відома всім. Проте, щось містично-невловиме у ній залишається. Жозефіна, уроженка острова Мартініка, Наполеон – народився на острові Корсика. Двоє островитян, з особливими характерами, схильні до пристрасті у всьому.
Наполеон не був першим чоловіком Жозефіни. Її життя склалося так, як наворожила мулатка Еліама з Мартініки: “Ти вийдеш заміж, народиш двох дітей. Щастя у цьому шлюбі в тебе не буде. У тебе буде другий шлюб, який принесе тобі успіх. Ти будеш більше, ніж королева.”

Перший чоловік Жозефіни не кохав її. Мав постійну коханку, з якою не розлучався. Але тоді шлюби по коханню не укладалися. Вона народила двох дітей: доньку Гортензію і сина Ежена. А потім було важке розлучення. Чоловік виплачував їм гроші на утримання. Але революційна Франція бурлила, він загинув, Жозефіна залишилася вдовою з двома дітьми. Вона була надзвичайно вродливою креолкою і єдиним можливим варіантом тоді було стати утриманкою багатого чоловіка.

Жінка багато чого ладна зробити заради своїх дітей. Вона стає коханкою і другом одного із п’яти членів уряду на той час, Барраса. Не відмовлялася вона й від інших матеріальних заохочень. Зате її діти навчалися у найкращих школах, її життя було комфортним і її постать почала мати вплив. Потім, саме Баррас помітив перспективного командира Наполеона і наполіг на їхньому шлюбі, коли побачив як палко і пристрасно Наполеон закохався у Жозефіну. Вона не хотіла одружуватися з бідним солдатом, але Баррас не залишив їй вибору. Вони відправляли його в Італію, покладали на нього великі надії і не хотіли, щоб все зірвалося через пристрасть до жінки.

При одруженні вони уклали шлюбний контракт, згідно з яким кожен сам сплачує свої витрати. Так вони жили все своє спільне життя: Наполеон міг покривати її борги, коли хотів, міг не покривати. Вона, мабуть, перша з жінок, що вплутувалася у фінансові махінації з військовими поставками, щоб заробити собі на життя; потім, дуже боялась гніву Наполеона і, як завжди, вміло все владнувала. Саме на ці гроші вона пізніше придбає маєток Мальмезон поблизу Парижа, де і закінчить останні дні свого життя.

Вивчаючи життя цієї пари, складається враження, що першу частину їхнього шлюбу вона не зовсім цінувала його і розуміла його потенціал; а другу частину життя – він, відчувши смак слави і могутності, десь знецінив її силу і роль у своєму житті. Вона зробила для нього багато. Маючи зв’язки, контакти, вплив у владному житті країни, вона могла вирішити і вирішувала немало питань для нього. Він був героєм на полях бою, але повертаючись у Францію, він залишався чужаком і не володів ситуацією у внутрішній політиці. Нею володіла вона. Саме Жозефіна допомогла йому захопити владу. Його вдячність була масштабною – він її коронував. Хоча, це був період, коли він вже постійно погрожував їй розлученням. Вона боялася. У стосунках переважала напруга.

Жозефіна була на шість років старша за Наполеона. Її страшно не любила вся величезна наполеонівська сім’я, на чолі з його маман Летицією. Вони постійно тиснули на нього і вимагали розлучитися з цією старою, котра не може завагітніти і народити йому спадкоємця. Вони вважали, що саме її легковажний образ життя спричинив безпліддя. Хоча нам, психологам, більше цікаві інші її біографічні дані і висновки. Під час лікування в Пломбьєрі від безпліддя її лікар зробив такі висновки і записи: “У пацієнтки відсутні місячні близько двох років. Під час якобінського терору вона була затримана і провела у в’язниці чотири місяці. Згідно з моїми спостереженнями, у багатьох пацієнток, котрі у часи Терору постраждали від неприроднього насилля у в’язницях, з’явилося “непояснюване” безпліддя. Переживши шок, жінки втратили дану їм від природи здатність до дітонародження. Незалежно від віку, у них розвинулися симптоми, які притаманні стану жінок у період “менопаузи”.

Для психологів цього достатньо, але в той час на це ніхто не зважав. Наполеон таки подав на розлучення. Жозефіна, котра володіла передчуттями і надзвичайною інтуїцією, говорила, що без неї він не зможе світити. У неї було таке видіння: дві зірки, вона всередині нього. Потім вона виходить з нього і горить, а його – поступово згасає. Та Наполеон вже був на вершині Всесвіту і вірив лише в свою зірку.

Він одружився вдруге на молодій ерцгерцогині Марії-Луїзі, племінниці Марії-Антуанетти, дружини французького монарха. Вона навіть народила йому довгоочікуваного спадкоємця.

Проте, як сказав один із його старих служак, коли все почало складатись невдало:

– Не варто було Наполеону кидати свою стару. Вона приносила щастя не тільки йому, але і всім нам. Після того, як він її кинув, везіння на полях бою покинуло нас.

Доля відвела цим людям однакову кількість років. 51 рік. У такому віці вони померли. Спочатку Жозефіна і через шість років – Наполеон. Він так і не зміг її розлюбити, останніми його словами було її ім’я.

Зірка Наполеона давно закотилася, як і пророкувала Жозефіна, а її зірка, хоч і зблідла, проте продовжує випромінювати своє світло над головами її численних нащадків.

За іронією Долі маленький онук цієї креолки, син її доньки Гортензії Луї, знову повернув у Францію імперію і, проголосивши себе імператором, сів на трон, що, власне, могло статися і без знаменитого розлучення Жозефіни з Наполеоном.

І знову – підступний фокус Фортуни – єдиний син Наполеона, котрий воював за інтереси Великобританії, був вбитий зулусами в Африці.

Її донька Гортензія стала королевою Голландії, син Ежен – віце-королем Італії, шестеро її онуків і онучок пов’яжуть свою долю з королівськими домами – королева Португалії, королева Швеції, Норвегії, імператриця Бразилії, принц Гогенцоллерн, велика герцогиня Марія Миколаївна.

Сьогодні кров Жозефіни, цієї креолки Рози Жозефи Ташер де та Пажері, тече в жилах майже всіх королівських домів Європи. Можливо, це і мала на увазі ворожка, мулатка Еліама з острова Мартініка, коли загадково вимовила: “Ти будеш більше, ніж королева!”

Кішка

 

Вона знову скочила на ліжко, у найменш відповідний момент. Вже вкотре. Йому здавалося, що він починає ненавидіти її. Кішку. І можна було б її просто вигнати, віддати комусь, завезти у село… Та він не міг… І, водночас, він, молодий, здоровий чоловік, йому потрібні повноцінні стосунки з жінками, він – самотній і не може нікого привести додому. Бо, у нього – Кішка. Котра вискакує на ліжко у найпікантніший момент. І далі у нього нічого не виходить. Дівчата не розуміють, йдуть розчаровані і, часто, – сердиті. З нього та його Кішки вже давно збиткуються всі знайомі. Такі ситуації швидко набувають розголосу.

Дівчина знову пішла. Ця була сердита, невдоволена і зла. Йому байдуже, яка вона. Йому потрібна була просто розрядка. Відтоді, як не стало її, його Наташі, йому всі байдужі. Але, її немає вже два роки. Тоді, у тій страшній аварії, Небеса забрали тільки її. А його залишили. Вони не встигли одружитися. За три дні мало бути весілля. Потім, це страшне зіткнення на дорозі, і її не стало. А йому довелось виживати без неї. Спершу було вкрай важко. Але потім ставало все легше. Він навчився жити так, ніби рухався маленькими кроками. Крок за кроком, хвилина за хвилиною, подих за подихом. І, з часом, життя почало набувати нового сенсу і нового наповнення.

Але деколи у нього були «зриви». Він випивав зайвого, розслаблявся, знайомився з якоюсь дівчиною, і далі все мало своє логічне продовження. Точніше, не завжди мало. Коли він йшов до дівчини, або ще кудись, то, все виходило, і він отримував полегшення на якийсь час. Але, коли він приходив з кимось додому, то не виходило нічого. Тому що у найневідповідніший момент на ліжко стрибала його Кішка. Вона була без імені. Просто Кішка. І з’явилася вона приблизно тоді, коли її не стало. Десь через місяць чи два він підібрав це кошеня, яке виникло нізвідки. І ось, майже, протягом двох років у нього немає відчуття самотності, але, водночас, і впевненого відчуття господаря домівки також.

Ось і зараз. Він дивився на неї, як вона розтяглася на його простирадлах, дивилася на нього своїми зеленими бездонними очима і тихо муркотіла так, ніби нічого не трапилося. Він ніколи на неї не кричав, хоч деколи ненавидів її із останніх сил. Не кричав, бо очі – нагадували її, у неї також вони були зелені і бездонні. І він не міг на неї підвищити голос. Натомість він грюкав дверима і йшов на балкон курити. А коли повертався, його Кішка вже спала, згорнувшись калачиком на подушці. Він лягав поряд і завжди швидко засинав.

Цього разу був черговий зрив. Він привів дівчину додому і вже знав, що буде. Його заводила сама гра. Однак, щось йшло не так, як завжди. Дівчина поводила себе скуто і тривожно, хоча в клубі швидко погодилася на продовження знайомства. Проте, навіть, не це його турбувало, а те, що не було його Кішки. Та й у найпікантніший момент вона не прийшла. І це сталося, – вперше за два роки у нього вдома.

Вранці, коли хміль весь вийшов, він пішов до кімнати. Кішка спала на диванній подушці, згорнувшись калачиком. Він нічого не розумів. Він повернувся до спальні. Дівчина сиділа, кутаючись у його халат і ніяково ховаючи очі.

– Ти вибач мені, – вона хвилювалася, – у мене оце так вперше. Просто мене покинув чоловік. Пішов до іншої. Мені вже не хотілося жити… А подруги кажуть, що спробуй також, клин клином вибивають. Я й спробувала, а в душі все одно важко…

Він подивився на неї. Глибокі, зелені бездонні очі…

– Як тебе звати?

– Наташа…

Потім були побачення, розмови, зустрічі, гуляння парками, спільні обіди й вечері, як не дивно, перші поцілунки, хвилювання і пробудження вранці разом. У нього вдома. Потім пропозиція руки і серця і саме одруження. Кішка жодного разу не вискакувала на ліжко, вона й надалі так солодко спала і ніжно муркотіла, тільки на диванних подушках. Давала себе гладити, коли їй хотілося, дивилася на нього своїми зеленими бездонними очима і так само сиділа на вікні, чекаючи на нього з роботи. Нарешті, він був щасливий. Але, не розумів одного…

Якось він не витримав, взяв її на руки і дивлячись у її зелені бездонні очі, вперше закричав:

– Ну як ти дозволила, щоб це сталося, як? Чому саме вона, я не розумію?

Кішка дивилася на нього немигаючим поглядом. Пілікнув телефон. З неіснуючого номера прийшла СМС-ка: «Просто, я люблю тебе і хочу, щоб ти був щасливий».

Увімкнувся телевізор, він здригнувся і повернувся до екрану: «…в следующей жизни, когда я стану кошкой, ла-ла-ла-ла…»

Він перевів погляд на диван. На диванній подушці, згорнувшись калачиком, солодко спала його Кішка…

Чорний ангел

 

Вона зустріла його випадково. Так їй здавалося. А, може, це була доля? Але, якась дивна, не така, яку вона собі намріяла. Вона хотіла кохання, безмежного, безкрайого, пристрасного, пекучого, лагідного, ніжного, навіки, назавжди, на все-все її життя. І вона його зустріла. Саме таке, як мріяла. І все співпало, тонко-тонко, ніжно-ніжно, як щонайвибагливіший пазл. З однією-єдиною деталькою, яка не збігалася з повною картиною. Він був одружений.

І знала вона, що не можна. Що чуже не треба брати. І мама її так вчила колись, і сама собі завжди виводила таке правило: «З одруженим ніколи, нізащо». А вийшло, як у тих банальних статусах у соцмережах: «Ніколи не кажи ніколи». Саме він трапився на її шляху, і вона дякувала долі за нього. Кохала його сильно, пристрасно, до безтями. І була щаслива тим, що він її кохає так само. Готова була бути його тінню, прожити життя з ним, але без нього. Бо, таке життя у коханок. Він є, і його немає. Її влаштовувало, лиш би він був щасливий.

Він відразу їй сказав, що від дружини не піде, ніколи її не покине. Вона була все життя з ним, починали з нуля, досягли багато. Вона часто хворіє, нерви погані, з дому майже не виходить і тому в нього почуття провини. Діти дорослі, майже самостійні, але він зобов’язаний бути з нею. Так його вчили батьки, так його вчив батько і мати. А, те, що немає щастя ні в нього, ні в неї, то не важливо. Майже всі так живуть. Так прийнято. Ідеальна сім’я.

Вона все розуміла і жила з цим. Жила роки. Подруги виходили заміж, народжували дітей, а вона жила ним і для нього. І все важче їй було зрозуміти, як буде далі. І все частіше погано спалося ночами, тривога бриніла у струни душі. І однієї ночі їй наснилося жахіття. Вона прокинулася у холодному поту, витерла собі лоба і намагалася заспокоїтися. Закрила очі, і здалося їй, що вона йде у білому-білому світлі, рухається до горизонту. Тільки горизонт чорний, чорний. Ніби перетинаються дві сфери: біла і чорна, добро і зло, Бог і Диявол. Вона підійшла до чорної сфери, де літали ангели. Такі гарні, такі легкі, такі граціозні…але чорні. Вона стояла, боячись поворухнутися, і, здавалося, що вона може простягнути руку і проникнути в оту чорну дійсність. До неї підійшов Ангел з чорними як смола крилами, котрі виблискували на сонці, котрого не було. Він подивився їй у вічі:

– Ти щось хочеш знати? – запитав він.

І вона відчула, що він все знає, і те, що було, і те, що буде.

– Так, – прошепотіла вона, – я хочу знати свою долю.

Він посміхнувся, трохи зверхньо. Зміряв її очима зверху до низу, зітхнув і сказав:

– Він від дружини не піде ніколи. У тебе є два варіанти. Ти можеш і далі його кохати, так сильно як і зараз. Витримаєш ще недовго. Люди не витримують такого тиску почуттів, потім зламаєшся і не захочеш жити. Я тебе тут чекаю і завжди тобі радий, – він засміявся очима. Вона ще й подумала тоді: «Він же Ангел, йому все можна».

– А другий варіант? – прошепотіла вона.

– Другий? – він невдоволено скривився, – ти знайдеш у собі сили розстатися з ним і через два місяці зустрінеш чоловіка, з котрим проживеш все життя. Добре проживеш, будеш задоволена і майже щаслива. І діти будуть у тебе з ним. Двоє. Дві дівчинки.

Він махнув на прощання рукою і пішов у своїх чорно-ангельських справах.

Вона прокинулася. Сіла на ліжку і думки не давали заснути до ранку. Зранку кава. Міцна, гірка. І сигарета. Взагалі, вона не палила. Але, тут, здавалося, лише це могло заспокоїти. Вона не відповідала на дзвінки, не з’явилася на роботі. Вона була сама в собі і сама для себе. Ввечері пішла на набережну річки. Вдихала повітря на повні груди, ловила кожну молекулу життя, намагалася зважити і зрозуміти. А потім, подивившись на горизонт, котрий почав чорніти, їй здалося, що саме там літають її ангели, чорні, гарні, легкі, граціозні.

– Я скоро до вас прийду, – прошепотіла вона, – і впевнено рушила додому.

Тепер вона кохала його ще сильніше, ще безмежніше і палкіше. Бо, знала, що це недовго. І їй хотілося надихатися цим коханням, наповнитися, щоб потім там, літаючи у пітьмі, завжди пам’ятати, що таке прекрасне і надзвичайне диво-почуття було у її житті. І вона відтягувала дні, коли настане час їй піти.

Одного разу він з’явився на її порозі із валізою:

– Я прийшов до тебе. Назавжди. Ми тепер будемо разом до кінця життя.

Вона завмерла. Це нереально і неможливо.

– Що сталося? А дружина?

– Вона знайшла іншого. Вчора сказала. Вона його кохає. Вона пішла.

– Вона хворіє, вона ж не виходить майже з квартири, ти ж сам казав?! – вона не розуміла, що відбувається.

– Вона не виходила. Прийшов сантехнік. Вона закохалася у сантехніка і пішла до нього.

Вона не відчувала нічого, суцільний хаос і розуміння того, що відбувається те, що просто неможливо. Їй треба було побути на самоті. Побути з собою і зрозуміти себе.

Вечері повернувшись додому, повечерявши разом і заспокоївшись у його обіймах, вона заснула. І уві сні вона, вся в білому сяйві, знову підійшла до чорної сфери. Ії гарний чорний Ангел сидів сумний на своєму чорному кубі і навіть його крила не виблискували, так як тоді.

– Як це сталося? Це неможливо! Що тепер? – запитала вона.

– Та не мало там бути нікого в її квартирі, я не знаю, як там опинився сантехнік та ще й так, щоб вона закохалася! – він встав і сердито ходив вперед-назад.

– І що тепер? – тихо запитала вона. – Яка в мене доля далі?

– Я не знаю! Йди! Але знай, це не заслуга твого кохання, він ніколи б не пішов від дружини! – він стомлено присів на свій куб.

Вона зробила крок вперед.

– Ні! – крикнув він. – Не смій заходити в чорну сферу, тобі не можна!

Вона ніби й не чула. Вона стрімко перетнула чорну сферу, підійшла до нього, обійняла його, поцілувала в лоб і погладила його ангельські крила. Потім встала і спокійно рушила додому. І, лише там, де вона перетнула протилежні світи, з’явилася сіра-сіра аура: так ніби свідчення того, що є не лише чорне і біле, але безліч різних відтінків.

Він дивися їй услід. Він збрехав, що не бачить її долі. Він бачив. Вони будуть щасливі удвох, і будуть у неї діти, дві дівчинки. І у його колишньої дружини буде все добре, бо то були тимчасові проблеми з бізнесом у її сантехніка. А він не з тих, хто буде запивати алкоголем банкрутство, він з тих, хто знову починає все з нуля і його підробіток буде швидкоплинним. Такі люди можуть сто разів падати і будуть сто разів підійматися. І він знову підніметься, з нею, бо її кохає. І хворіти вона перестане, бо щаслива буде. Єдине, за що він себе картав, що упустив із виду цього сантехніка, цей малоймовірний варіант. А чому упустив? Бо, захопився нею. Так, як вона, мало хто вміє кохати. І він вже чекав її у себе. Уявляв, як будуть разом літати і як їм буде добре. А воно он як вийшло! Це білі ангели там настаралися, без них не обійшлося.

Він встав, розправив крила, подивився як вони знову засяяли, як на сонці, котрого у них немає, і полетів. Тепер люди зрозуміють, що є простір варіантів. То й нехай, вони все одно мало вірять! Він знав, що ще обов’язково буде щасливий, бо з’явиться та, котру він полюбить так само сильно. Це ж була не єдина жінка на Землі, що вміє так безмежно кохати!