Бабулічка

БАБУЛІЧКА
Сидить з нами за столиком в санаторії така собі бабулічка або тьотя Катя, як вона назвалася, або, геть зашарівшись – Катерина Володимирівна. Дуже стримана, обережна, замкнута, не схильна до спілкування, завжди насторожена і недовірлива. Але, завжди причепурена, охайна, у таких славних хустинках. Знайомитися вона не збиралася, але, коли я перша запитала як її звати, то здалося, що аж зраділа. Розмова у нас не клеїлася кілька днів та я й особливо не наполягала. Людина закрита, у своєму зачиненому світі, навіщо ж туди лізти?
Але, потім Владові у котлету попала металева дротинка, я її відклала, сказала, що нічого страшного і продовжили обід. Бабулічка довго бідкалася що ж це таке, потім прийшла до висновку, що то шматочок металевої мочалки, мабуть мили дощечку і зачепилося. Ввечері зустрілися як завжди, за обід вже давно й забули, а мовчазна Бабулічка раптом каже: “То на інших, вже би був скандал. Такі ж люди є нервові й неврівноважені. То ім пощастило, що ви такі спокійні.” Наступного дня, вона знову кілька разів повторила свої висновки.
І після цього наша мовчазна Бабулічка почала з нами розмовляти. І я дізналася, що вона більшу частину свого життя пропрацювала на київському метрополітені і зараз там, власне й путівку їй дав їхній профсоюз, бо “так хіба купиш, вони такі дорогі”; що в неї троє дітей, не у всіх життя складається і вона щодня переживає за кожного з них; я зрозуміла, чому наша Бабулічка з’їдає все до останньої крихти хліба і бідкається, що Влад так погано їсть. Бо вона – дитина повоєнного часу, її мама пережила дві голодовки і десь на всіх рівнях несвідомого у неї спрацьовує сигнал – їсти все, що є зараз, бо підступний страх лякає, що потім може не бути. Я бачила як сяяли її очі, коли вона на базарі, аж за двісті гривень, купила собі нову в’язану жильотку, бо “давно таку хотіла на роботу та все не було, а тут знайшла.”
І я зрозуміла, що десь самі того не підозрюючи, тією ситуацією ми пройшли тест Бабулічки на довіру, тест на можливість чи не можливість спілкування.
І я подумала, що в цьому світі, де всіх вчать обезцінювати те, що насправді безцінно і цінувати те, що просто має ціну, в боротьбі за статусами, значимістю, показушністю, атрибутами, іншими словами – понтами – втрачається найголовніше і найзначиміше – людяність. Людям потрібна просто людяність. Справжність, де є життя, а не видимість.

P.S. У цьому екстравертованому світі наша БАБУЛІЧКА має право на приватність, тому фото не її звичайно. А королеві Елизаветі ІІ до публічності не звикати) А загалом, вони схожі )

Comments

comments

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *