Аполлонами народжуються, Венерами стають

Сьогодні хочеться поговорити про нашу дівчачу-жіночу невпевненість у собі. От чоловіки відразу народжуються Аполлонами, в основному. І так все життя вони й аполлонять: не старіючи, не набираючи вагу, не кажучи нісенітницю, не маючи целюліту тощо.
У дівчат все по-іншому. І не лише з зовнішністю. З тим, що я «не впораюся, не зможу, не потягну, не така сильна, не така досконала, не така розумна, не така вродлива, не така струнка». Таких «не» маса і у кожноі свої.
Якась частина дівчат включається у боротьбу з собою, результати зазвичай є. Часто ненадовго. Я проти боротьби. Я за прийняття себе і проходження крізь. Це стосується і всіх страхів, що виникають. Страх публічного виступу, страх близьких стосунків, страх нової посади, страх зміни звичної обстановки…

Мені близька Хакамада: треба вмерти заздалегідь. Уявити найгірший варіант, що у вас ніколи нічого не вийде, прожити день з уявною поразкою, зрозуміти, що сонце все-одно встає щоранку, життя продовжиться. І проживши це – спокійно або неспокійно проходити крізь свій страх.
А потім завести собі таку умовну скриньку і колекціонувати свої успіхи. І хвалити себе. Постійно. І коли зовсім не в ресурсі, і самооцінка знову впала, можна відкрити свою умовну скриньку перерахувати свої успіхи і відчути, що не все так погано.

Я колись страшенно боялася літати літаками. І зараз боюся, але літаю. Ну, от такий у мене дискомфорт замкнутого простору. І я довгий час уникала будь-яких подорожей літаками. Я вже знаю звідки цей страх, де він взявся, і все таке інше. Але, поки він мені сильно не заважав, я його ігнорувала. Але, потім народився син. І я подумала, що я не зможу показати йому цей світ, бо я боюся. І він буде боятися. Дитина – це неабияка мотивація. Особливо для мене. Я наважилася полетіти літаком вперше в Париж. Щоб подивитися як я з цим всім впораюся. Чоловік поряд. Мені здавалося, що в літаку я вмирала тричі. Я робила все, що радять психологи в такому випадку: глибоко дихала животом, переключала увагу, думала про приємне і не говорила собі, що це не страшно. Страшно. Я так і казала собі: страшно. Але не смертельно. Від панічних атак не вмирають. Через них проходять.
Пам‘ятаю, як мені мало вірилося, що я можу бути в аеропорту де Голля в Парижі. Все було як на автоматі.
І вже сидячи в одній із паризьких кав‘ярень з величезними панорамними вікнами, дивлячись на паризькі вулички і попиваючи каву з круасаном, я нарешті зрозуміла, що я це зробила!
Я собі тоді сказала: «Інна – ти супермодчинка! Ти це зробила!!!»
І кинула в свою умовну скриньку умовну кульку-успіх. Бо, я успішно пройшла крізь свій страх.
З тих пір, я колекціоную свої перемоги і переможки для себе.

Я схильна до ризиків і авантюр, але я маю розуміти для чого це мені. Я, наприклад, не пригну з парашутом з літака, бо не знаю навіщо. Але, я приклала всі зусилля, щоб захистити докторську дисертацію, хоча ризиків там завжди багато і парашут міг не розкритися. Це, до речі, ще одна кулька-успіх в моїй скриньці. Вони складні можуть бути лише для мене, саме тому – вони мої.

Взагалі, наша невпевненість влаштовує багатьох. Вона має «вторинну» вигоду, як кажуть у психологіі. Для самої людини – можливість не брати на себе відповідальність і приймати рішення, бо «боюся, хворію, не зможу, не дозволяють, батьки\чоловік\діти будуть проти тощо. Чоловіків не завжди влаштовують жінки, що раптом стають стрункішими, розумнішими, вродливішими, активнішими. Бо, тоді потрібно щось змінювати у собі, напружуватися, доростати, а не хочеться. На роботі рідко радіють професіоналу-конкуренту, бо тоді стає видно хто є хто, а змінюватися знову не хочеться або вже не можеться. Близьке оточення втрачає свій вплив і не має можливості маніпулювати і т.д. Одним словом, наша невпевненість більш вигідна всім і навіть деколи нам самим.
З іншого боку, невпевненість, сумніви – це нормально для росту вперед і змін у собі. Самовпевненість – це вже ні, з такими людьми складно і жити, і дружити, і працювати. Бо, позиціонування «Я – класна, а ви – так собі» підходить не всім. Особливо тим, хто «так собі», тобто решті.
До речі, психологи знають, що манія величі і комплекс меншовартості – це дві сторони однієї медалі. Тобто, в основі мегаломаніі лежить меншовартість. Такий собі особливий механізм прояву.
Одним словом, завжди класним є баланс. Найкраща комунікація з людьми впевненими у собі. Там позиціонування таке: «Я – класна і ви – класні!»
Чули останнє інтерв‘ю Алли Пугачовоі у якійсь передачі:
«Мне в Инстаграмме пишут, что «она старуха!» Да, я старая! И я знаю это. Я проживаю каждый день как счастье. Для меня уже важно утром проснуться и прожить день. И радоваться.»
Впевненість. Прийняття себе. Комфорт. Гармонія. Щастя.
Бо, впевненість – це прийняття себе.
Але ж вона не народилася з цим, вона до цього прийшла. Своїм шляхом.
Я раджу свій, зі свого особистого і професійного досвіду. Це Аполлонами народжуються, а Венерами стають. І кожна Венера має мати свою скриньку з своїми, тільки їй відомими успіхами.

#психологія_жінки #творити_свій_простір #innalukyanets

Море любить нас справжніх

На пляжі багато різних людей: різні національності, різні релігії, різні кольори шкіри. Наших жіночок видно відразу. Жіночок пострадянського простору: вони ніколи не плавають на повну. Вони бояться зіпсувати зачіску і чітко слідкують, щоб не попала вода на волосся. Середземноморська вода на лак «Прелесть» або «Нівея», то вже без різниці. Європейки пірнають, одягають дитячі ласти і ,навіть, маски. Мусульманки, до речі, в своїх щільних одежах теж пірнають. Біля своїх чоловіків і дітей, як ті специфічні русалки.
А ще ознака – якщо вся в золоті йде в море – точно наша або росіянка. Це вже діти тих тіточок. Вони то ніби й сучасні вже, але ще з тими стереотипами.

Є в готелі така стильняча молода жінка з сім‘єю, постійно з макіяжем і блондовим з рожевими кінчиками волоссям зачесаним назад. По типу ірокеза, але якось гарно так. Завжди однакова. Вона так йде на море і так йде з моря. З образу не виходить. Не розслабляється ні на мить.

Сьогодні до нас пляжі підбігає заплакана дівчина, вся в паніці, загубила обручку, дорогу з каменем (мабуть діамант)
і просить Влада в масці попірнати і пошукати. Ми з чоловіком дивимося на це по-філософськи, як в тому анекдоті: «Дякую, Боже, що взяв грошима!». А, Влад ще не зовсім філософ, а гарний добрий хлопчик, пішов шукати. Через деякий час до неї дійшло, що він же в окулярах взагалі-то, а тут пірнає без них ще й в масці. Не знаю, що він там бачив, але сам процес йому подобався. Вона бере маску в нього починає пірнати сама. Ми з чоловіком продумуємо всі версії її переляку і сходимося до думки, що приїхала відпочивати сама і тепер має сказати чоловікові, що втратила обручку. Помилилися. З Владом вони не впоралися, вона пішла за чоловіком. Пірнали з одною маскою втрьох: вона, Влад і чоловік. Треба сказати, що крім втраченої обручки на ній ще золоті сережки, цепочка з кулоном і ще один перстень на руці. Пара зовсім молода. Не витримав мій чоловік, пішов виясняти, де вона заходила в воду, де виходила, куди плавала. І тут вона каже: «Вот здесь я заходила и плыла, и оно ещё было, потому что я следила за ним!»
Уявляєте, Да?! Людина приїхала на Середземне море і замість того, щоб плюхнутися в його хвилі і насолодитися ним всім, вона чинно пливла і слідкувала за своїми прикрасами!!!
Але, я до чого веду. Не знайшли вони ту обручку. Вона сиділа теребила на пальці останній перстень, плакала, трималася за голову…

А я подумала: море – воно ж справжнє, його не обманеш, воно не любить фальшиві цінності. Морю потрібні справжні емоції. Вона не дала йому радість, воно викликало в неї сльози. Але справжні.
Мені здається, що треба про це пам‘ятати, коли йдеш до моря. Море любить нас справжніх.
Власне, як і життя…

#щоденні_нотатки_психолога #творити_свій_простір #innalukyanets

День

Сьогодні не пропустила жодного дива. Літній вихідний день, він особливий: розмірений, розморений, справжній. Почався з ранку на дачі. Виходжу на подвір‘я, ходжу босими ногами по траві, розглядаю вранішні квіти, що прокидаються після сну, потім роблю чай і сідаю за столиком пити. Зовсім поруч, навпроти, металева фігурна штука, по якій має витися клематіс. Клематіс пропав, штука стоїть. Майже щоранку на неї прилітає товста велика сойка. Я ніколи на знала, що сойки такі гарні, в тілі. Вона сідає на ту штуку, зовсім близько, я бачу всі кольори на її пір‘і, починає на ній розгойдуватися й дивитися на мене. Я її називаю «Соня», вона чомусь у мене асоціюється з тьотею Сонею, що на Привозі торгує. Бичками. Не знаю чому. Вона довго хилитається, а потім каже: «Добгий ґанок!» «Добрий, добрий» – кажу я їй, вона ще деякий час на мене дивиться і улітає, але так низько-низько. Вона ж товста, піднятися вище не може.

Через деякий час прилітає на вишню одут. Неймовірно красивий птах, я точно його пам‘ятаю, бо з Владом у дитинстві читали книжку про нього. Я мчу за телефоном, щоб сфоткати це диво, він лякається і невдоволено летить геть. Мені здається, він навіть подумав: «ці ненормальні люди, без телефону прожити не можуть!»

Потім, я довго слухала кота про те, якого вужа він бачив і як жаба вислизнула з його лап. Я не хотіла слухати, він довго ходив за мною і переконливо м‘явчав. Все тягнув на кладку до вужа, я не згодилася, він розсердився і пішов спати на моє ліжко.

По дорозі в магазин, біля пляжу, я зустріла білку з білченям в зубах. Вона летіла на всіх парах, зрозуміло, що не поздоровалася. Я не відразу зрозуміла, що то білченя, так вже методом аналізу. Потім повзла в Гугл і зрозуміла, що я таки ще той аналітик. Дійсно, білки тягають білченят в зубах, іншими словами, вони так переїжджають. Ну, воно й зрозуміло, там біля пляжу такий галалей, що дитинчат не вгледиш, біля нас спокійніше, тож вона до нас і побігла.

І вже зовсім ввечері, коли я фарбувала ворота, йшов Гєна з козами. Ніхто не знає скільки Гєні років, бувший моряк-підводник з півночі, одинак, оселився на пенсії в селі, завів з десяток кіз і щодня пасе згідно зі своїм і їхнім режимом. «Доброго дня» – сказала я йому, – «вечер, уже вечер, добрый вечер!» Це я у відпустці, мені, що ранок, що день, що вечір, байдуже коли зо наступає. А у Гєни кози, там режим. Він пройшов з козами наспівуючи пісеньку, потім зупинився з ними біля якогось мабуть смачного куща, називав їх по іменах, ламав кожній по гілочці, казав, щоб не сварилися, дасть кожній і, потім, знову мугикаючи пісеньку пішов додому. І десяток кіз побігли за ним.
«Який дивний світ» – подумала я. Щастя в таких простих речах, але ж як важко їх побачити.

Вечір. Пройшов ще один день. Такий справжній день. Дасть Бог завтра буде новий. І сойка Соня знову прилетить, погойдається на штуці для клематісу і скаже: «Добгий ганок!»
І він дійсно буде добрий!

Відтінки

Нещодавно з сином проводили день разом. До обіду вирішували наші різні побутові і не дуже справи, все зробили і з почуттям виконаного обов‘язку і внутрішньою легкістю запопонувала йому десь пообідати і з‘істи піцу. Він відразу погодився і ми почали обговорювати місце куди піти. Я, якщо чесно, точно знала куди ми підемо і його запитала «для годиться». І раптом він називає мені таку кафешку, я би сказала «точку», куди він хоче, щоб ми сходили. Це його улюблена «точка», бо вона в торговому центі, в самому малесенькому куточку, з трьома міні-столиками, де все «на бігу». І він по дорозі зі школи заходить туди, бере шматочок піци за 9 грн і ще любить і нам принести. Для нього це вже важливо, щоб не лише ми йому, але і він нам.

Але, коли я мала на увазі «десь поїсти піци», то передбачалося гарне кафе, відкрита площадка або тераса, де можна спокійно посидіти, помедитувати, подивитися на людей і помовчати. Це своєрідний такий ритуал. В силу своєї професіі, де багато спілкування протягом дня, я люблю просто спостерігати за людьми і мовчати. Хоч з півгодинки, в обід. Така моя особливість.

Я йому запропонувала ще раз свій варіант, він просить за свій. Хоча, коли йому не принципо, він легко погоджується. І я вже збиралася його переконувати або просто сказати: «ні, ми туди не підемо!», коли згадала нещодавно прочитаний текст про маму і дівчинку у кафе з морозивом. Дівчинка хотіла з базиліком, а мама їй купила арахісове, бо базилік «це щось незрозуміле». І ніби дівчинка і їсть морозиво, але ж відчуття вже не ті, бо відтінки у нашому житті відіграють важливу роль. І ще важливіше навчити своїх дітей відчувати ці життєві відтінки, грати ними, жонглювати і вбирати свою насолоду життя. Як різнобарв‘я. Я глибоко вдихнула-видихнула і кажу: «пішли».

…Ми сиділи за малесеньким столиком першого підземного поверху торгового центру, їли по два шматочки піци з куркою і ананасом за 9 грн, пили капучіно і гранатовий апгрейд, їли морозиво «блакитний ангел», я дивилася то на людей, що метушилися немов комахи у мурашнику, то на щасливі очі свого сина. Я вперше дізналася, що він любить гранатовий апгрейд і ще багато чого із життя 11-літніх хлопців. Багато незнайомих слів, я перепитувала значення кожного, останні комп‘ютерні ігрові тренди, «відеообзори» і новомодні блогери. Я подумала тоді, що мені давно не було так добре! Так просто, і так добре.

Врешті-решт, нам і самим потрібно пробувати нові відтінки, відкривати нові відчуття. Доя різнобарв‘я. А для цього нам треба чути один одного, і своїх дітей особливо. І те, що ми батьки, не завжди значить, що ми точно знаємо, що для них краще. Це значить, що нам просто +стільки-то років. І все.

Про тістечко

Сиділа минулого тижня у свого майстра в салоні краси, розглядала журнальчик. В одному – побачила красивенне тістечко, таке біле-біле, повітряне, легке і якесь надзвичайно рідне, ніби я його все життя їла. Насправді, ніколи. Називалося воно «Анна Павлова». Я поцмакала язиком, погортала сторінку туди-сюди, подивилася на нього з різних ракурсів, під різним кутом світла і пожалкувала, що в Черкасах такого ніколи не бачила і точно ніде не знайду.
Після салону, заїхала випити каву в кафе, де я буваю дуже часто і саме там п‘ю свою каву. Підходжу до вітрини з тістечками і……ви не повірите – серед усіх звичних їхніх тістечок, красується посередині, ніби чарівна наречена – Анна Павлова, з полуницями зверху! Все, як у журналі. Один в один. У мене аж подих перехопило. Кажу до дівчат-офіціанток: «У вас же ніколи їх не було?!» «Не було», – посміхаються, – сьогодні вперше. Почали робити.»
Сиджу за столиком, п‘ю еспресо макьято і ім «Анну Павлову». Знаю, що точно таке не пробувала, а відчуття, ніби знаю все: і смак, і крихкість, і повітряність і легкість тістечка. І стан внутрішній такий, знаєте, спокійний, гарний, ніби має статися диво, як в дитинстві… І раптом, перед очима випливає ціла картина.
Мені років 8-9, мама виходить після роботи з медколеджу і ми йдемо в таке ніби кафе «Струмочок». Зараз там кафе «Хрещатик». Тоді це була вулиця Урицького. Чомусь завжди було сонячно, затишно і щасливо.
Ми заходимо туди, а там цілий прилавок вкусняшок-тістечок. Картошки, трубочки, пеньочки, бісквіти з різними кремовими квіточками зверху і ще всього-всього…! Ми беремо всього по чуть-чуть, а мама бере завжди кілька таких «воздушок»: два великих безе посередині скріплених кремом!
І от поки ми дійдемо додому, до білого будинку навпроти тодішнього гастроному «Украіна», я з‘ідала одну таку «воздушку». Вона була така гарна, повітряна і біла, ніби пачка балерини і розкришувалася в руках точно так як … «Анна Павлова»…

Про щастя

Сьогодні про щастя…
Яке воно? Я думаю, щось таке легке, ледь вловиме, що прослизає крізь пальці… Його треба відчути, вхопити цю мить, зафіксувати, вловити лоскіт в грудях і легкість, щоб вже потім впізнавати його серед тисяч емоцій і відчуттів.
Я часто чую «Ти ж знаєш, бабло рєшаєт все». Ні, не знаю. Я знаю протилежне. Я знаю, що є хвороби, котрі не вилікують жодні гроші. Я бачила. Я знаю, що самі по собі гроші не дадуть справжнього кохання, справжніх друзів. Вони дають фальшиве оточення, фальшиві зв‘язки, фальшивих друзів, котрі лопнуть як мильна бульбашка як тільки у людини почнуться проблеми. Я бачила і бачу нещасних людей у великих маєтках і щасливих у звичайних квартирах. Значить, щастя у чомусь іншому. Людині, насправді, для життя так мало треба. «Сонце, свобода і маленька квіточка» – як казав Андерсон.
Я це все побачила, коли не стало батька. Сьогодні ж поминальні дні, згадується само собою. Вони з собою нічого не беруть на той світ. І ми не візьмемо. Єдиний, мобільний телефон, котрий дзвонив цілий ранок, я викинула у Вільшанку. Його не стало, а все залишилося. Запальнички, цигарки, недочитані книги, розгорнуті газети, недопиті ліки…
Я навчилася ловити щастя ще тоді , коли виявили пухлину і сказали, що довго він не проживе. Сім років, де кожен день, як останній. Тоді почалася нова філософія мого життя. Щастя в простому.
В досягненнях, над котрими ти працюєш роками, а потім, як ті спортсмени береш своє золото і ще довго не віриш, що ти це зробила і не зійшла з дистанції. А твоя родина радіє більше за тебе. В нових проектах, де ти можеш розкрити свої нові можливості і отримуєш нові, незвідані тобі емоціі.
В тому, що є мама. І коли тебе образили ти, як в дитинстві, ідеш до неї, скаржишся, вона сварить твоїх недругів і тобі стає легше. Просто так. Потім наливає чаю з цукерками і життя налагоджується.
І, навіть, в тому, що є могила батька, де він завжди усміхнений тебе чекає. Бо він все-таки був, хай недовго, але ж був. А батьки є не у всіх. Не знає, як тисне взуття той, у кого немає ніг.
І буває часом, що здається все руйнується і ти, як ота кішка, якій прищемили хвоста, втрачаєш баланс і не можеш гуляти по краю даху, як звикла. Здається, що ніч ніколи не скінчиться і хмари не розійдуться. Але, навіть, після самої темної ночі наступає ранок. І з першими променями сонця на твоє ліжко заскакує кіт, починає переминатися з лапи на лапу, муркотіти, а потім вмощується поряд з тобою і демонструє повну котячу насолоду життям. Слідом за ним, босими ногами тупотить син, вмощується на ліжко в обнімку з котом і досипають свої ранкові години до школи. Ти відчуваєш легкий лоскіт в грудях і розумієш, що щастя підходить. Потім, з‘являється запах кави. Чоловік, котрий встає завжди найраніше, виходить з чашкою кави на балкон, незалежно від погоди і пори року і ніби чорний ворон, по-хазяйськи обдивляється двір…
Щастя – воно в емоціях. Це єдине, що треба копити і збирати, вивчати їх різнокольорові грані. Емоціі – це те, що у вас ніхто ніколи не забере, але ви завжди їх заберете з собою.

Весна

Спочатку, не зрозумів, що ідемо на дачу. Довга була перерва. Помістила його в його котячу корзину для транспортування, він довго там нявкав і підвивав. Поки, я дозбирувалася, то губи недофарбувала, то ключі не взяла, то зарядку до телефону забула, він одним махом розламав свою клітку і сховався під ліжком. «У всіх коти як коти, а моєму потрібно корзину як для добермана, з міцним металом і замками» – подумала я і з нафарбованими губами, ключами і зарядками в кишенях полізла під ліжко. Потім, з ним під пахвою полізла доставати стару корзину. Прийшов чоловік. Розділилися: він – корзину з котом, я – ключі, зарядки, пакети. Цією групою заізджаємо за іншою. Бабуся, Владік, корзини, пакети. Кіт всю дорогу навчить, виє і свариться. Виліз з корзини і лазить по всіх у машині. Свариться на всіх. Нарешті, дача.
Кіт вискочив на вулицю. Затих. Понюхав повітря. Пішов під туї. Сів. Почав нюхати гілки.
– Інна, це ж весна! – примружено дивиться на мене.
– Ну Да! Я ж тобі про це й кажу.
– Жаби вже є?
– Жаб ще немає. Але у нас тепер є бобер. Митрофан. Підеш знайомитися.
Кіт діловито підняв хвоста і по-хазяйськи пройшовся по дворі. Хазяїн, одним словом.
В хаті бігав як мале грайливе кошеня, бо попросиналися мухи, жучки-солдатики і це було таке щастя ловити їх, перекидати з лапи на лапу, пробувати гризти зубами і просто по-мисливському затихати і очікувати, коли вони поворушаться, щоб напасти.
В кінці дня ретельно вмитися, вмоститися на ліжку калачиком, зітхнути і сказати: «Як же я чекав на весну!»
«Не ти один» – подумала я.

 

Порочна краса Лукреції Борджіа

Досить суперечливою жіночою постаттю в історії залишається особистість Лукреції Борджіа (1480 – 1519). Вона була єдиною донькою кардинала Родриго Борджіа (в 1492 – 1503 р.р. – Папа Олександр VI) від його коханки Ваноцци Катанеї. Від цього зв’язку народилися ще три сини – Чезаре, Джованні і Джофре. Згідно з традицією позашлюбні діти впливової особи виховувалися в домі батька. За відгуками сучасників, Лукреція була красунею вже з ранньої юності, була середнього зросту, гарної статури. Обличчя овальне, ніс правильний, золотаве волосся, білосніжні зуби, гарна струнка шия, прекрасний бюст. Завжди весела й усміхнена. Як і більшість італійок того часу, Лукреція отримала гарну освіту: вільно володіла італійською, французькою та каталонською мовами. Також зналася на латині, складала вірші на цих мовах, розуміла грецьку. На рівні з чоловіками свого часу майже досконало володіла мистецтвом красномовства, завжди могла підтримати вишукану розмову. Справжньою її пристрастю була поезія – іспанська й італійська. Родриго Борджіа обожнював свою доньку і за його прикладом це робили і брати. Постать Лукреції Борджіа по-різному презентується авторами-істориками. Деякі стверджують, що їхня любов була не лише братською та батьківською, хоча інцест у ті часи був майже звичною справою, навіть, у представників церкви. При всій любові близьких до Лукреції вони часто її використовували у своїх політичних іграх. Політичні маневри батька безпосередньо впливали на життя доньки, адже союзи у ті часи скріплялися шлюбами. Вперше її видають заміж у 1493 році за Джованні Сфорца, який був родичем правлячого герцога Міланського. У 1497 році вони розлучаються і у Лукреції народжується дитина, яка помирає. У 1498 році укладається її другий шлюб із Альфонсо Бісселійським. Саме його вона кохала досить сильно, проте у 1500 році його вбивають за наказом її рідного брата Чезаре, який так само кохав свою сестру. Та й власне весь чоловічий клан Борджіа, включаючи батька, не міг її уявити з іншими чоловіками. У цей період вона втрачає довіру до найближчих людей. У 1501 році відбувається її третє заміжжя з Альфонсо, герцогом д’Есте. У цьому шлюбі вона вирішує звільнитися з-під впливу батька і братів. Їй дійсно це вдається, вона знаходить взаєморозуміння зі своїм чоловіком, стає йому гарною дружиною, коханою жінкою і добрим другом. За період шлюбу у них народжується семеро дітей, з яких троє залишаються живими. У 1505 році Альфонсо стає правителем Феррари, у періоди його відсутності герцогством управляла Лукреція. Вона ж стала на чолі ради і в один із найнебезпечніших для Феррари моментів, коли об’єднані війська Папи Юлія ІІ і Венеції погрожували завоювати герцогство і вигнати д’Есте. Лукреція прославилася також і благодійністю, створивши спеціальний банк для бідняків, що видавав безвідсоткові позики. Внаслідок різних історичних поглядів на постать Лукреції Борджіа її ім’я стає символом порочної жіночої вроди. Хоча, після смерті герцогині Феррарської, сучасники оплакували її як турботливу дружину, мудру і хоробру правительку, яка уміла поєднувати живий розум, стійкість і рішучість з бездоганною жіночністю.

 

Клеопатра

Завжди у цьому світі існували, існують і будуть існувати жінки, котрі або самі мають і прагнуть влади, а, якщо й не мають, то здійснюють неабиякий вплив на чоловіків, які правлять світом. І досить часто їхнє правління і доля цілих країн залежить від маленьких примх їхніх коханок. Просто не всі над цим замислюються… І хто знає, як би склалася історія світу, якби ніс Клеопатри був трішки коротшим, як говорив свого часу Паскаль. Єгипетська цариця Клеопатра (51 до н. е. – 30 до н. е.) була визначною жінкою, без якої неможливо уявити собі історію людства. Б. Паскаль стверджував, що, якщо вірити зображенням Клеопатри на монетах, то у неї був великий рот і довгий ніс з горбинкою, як і у всіх Птоломеїв, кучеряві коси, зібрані ззаду відповідно до моди того часу. Клеопатра, хоч і не була неабиякою красунею, володіла надзвичайної сили чарівністю. З точки зору Плутарха, краса її була не тією, що вражає з першого погляду, проте звернення її вирізнялося чарівною витонченістю і тому її зовнішність, яка поєднувалася з переконливістю мови, харизматичністю, що відчувалася у кожному слові, у кожному русі, назавжди врізалися в душу. У неї був приємний голос і вона володіла багатьма мовами, могла спілкуватися майже з усіма іноземцями без перекладача. Саме поєднання чарівності й розуму єгипетської цариці вразили і Юлія Цезаря, і Марка Антонія. Ім’я Клеопатра було типовим жіночим іменем у династії Птоломеїв і означало на грецькій мові „слава батька”. Клеопатра VII, судячи з усього, була дійсно улюбленою донькою Птоломея XII, саме її він вважав основною спадкоємницею і брав із собою в усі подорожі, в тому числі і за межі Єгипту. Саме він намагався виховати її як ідеальну правительку, змушуючи осягати тонкощі політичних інтриг і вивчати мови всіх народів, у взаємостосунках з якими були зацікавлені єгипетські правителі. Так, окрім грецької, Клеопатра знала кілька африканських мов і кілька мов суміжних держав, наприклад арамейську. Немає жодних сумнівів, що вона була однією з найосвіченіших жінок античності. Таємниця жіночої сутності Клеопатри не є розгаданою й досі та й, навряд, чи колись хтось зрозуміє її внутрішній Всесвіт. Індустрія краси вже давно бере її ім’я за бренд для своїх продуктів і процедур, обіцяючи жінкам красу, могутність, шарм і магнетизм Клеопатри на довгі роки, хоча мабуть і самі не знають, що вона сама померла у віці лише сорока років. Її історії кохання обплетені сіткою павутин і серпанком загадкового туману. Сьогодні жінок вчать бути сильними і гарними, як Клеопатра свого часу, хоча деякі історики схиляються до версії, що вона випила отруту, не справившись зі смертю коханої людини – римського полководця Марка Антонія. Значить, не такою сильною вона й була… хоча все це лише здогадки. Та й щодо самої смерті є й інші теорії. І я, як жінка-психолог, більше схиляюся до того, що вона все-таки випила смертельний коктейль із опіуму і рослин болиголову. Дуже сумнівно, що відома своєю вродою цариця наражала би себе на довгу і потворну смерть. А оскільки смерть від укусу кобри наступає протягом кількох днів, а на тілі жертви виступають плями, то це малоймовірно. Клеопатра ж хотіла залишатися гарною і після смерті, щоб зберегти свій міф. На думку вчених, вона використала суміш опіуму і таких отруйних речовин як болиголов і аконіт, і померла протягом кількох годин, не відчуваючи при цьому страждань. Я думаю, харизматичність, таємничість, магнетизм цієї жіночої постаті мають так і залишитися нерозгаданими. Бо є жінки, котрими треба просто захоплюватися. Є жінки, чий внутрішній світ мілкий, як калюжки, а у деяких у душі – цілий Всесвіт. Клеопатра була Всесвітом, то ж хай ним так буде!