Психологічне насилля – обезцінювання

Обезцінювання – масова, поширена тенденція нашого суспільства. У нас не люблять успішних людей. Навіть, не так. У нас не люблять чужі успіхи. Будь-які.
Багатьом дівчатам знайомий приклад, коли тобі під тридцять, немає сім‘і, тобі це болить, але життя йде своїм чередом. Ти робиш успіхи на роботі, гарно виглядаєш, багато друзів, все класно. Реалізуєш успішно черговий проект на роботі або отримуєш підвищення, зустрічаєш когось із знайомих, спілкуєшся, з блиском в очах і захопленням розповідаєш про свої успіхи, тебе слухають, а потім: «Ну, да, це добре… а як з особистим життям? Вже є хтось? Пора ж вже й дітей заводить!»
І раз! Ти з абсолютно щасливої, задоволеної життям людини перетворюєшся на невдаху, котра нічого не досягла. Бо, головного ж не зробила.

Прикладів таких велика кількість.
– Мам, я спустився з американської гірки, оттакеноі висоти, мені всі дорослі аплодували, – щасливо розповідає десятирічний хлопець. – Да? І що? З неї всі спускаються…
– Я захистила кандидатську дисертацію! – Ой, зараз всі захищають, кому не лінь, аби гроші були…
– Мені чоловік подарував неймовірну сукню блакитного кольору!!! – Цей колір не в моді цього сезону, мабуть минулорічна колекція, по знижках…

Але, зазвичай б‘ють по найболючішому: неможливості народити дитину, проблемами з чоловіком, батьками, особистісними негараздами тощо. І від однієї такої невинної, на перший погляд, фрази у людини все опускається, падає настрій, самооцінка, день змінює колір на чорно-білий і життя здається лише сутінками.
В народі це називається «заздрощами» або «жабою» у психологіі «обезцінюванням». Більше того, це форма психологічного насилля, яка дає можливість підвищити свою самооцінку за рахунок інших.
Для тих людей, котрі це роблять, це своєрідна форма психологічного захисту. У них самих самооцінка низька, вони бояться, що на фоні успіхів інших вони знеціняться ще більше, розвиватися, рухатися вперед не можуть, не хочуть, не вміють, єдиний варіант – принизити, обезцінити успіхи іншої людини і зберегти своє Его, себе, іншими словами.

Насправді, дуже токсичні люди, котрі несуть лише негатив і забирають енергію в інших.
Якщо є можливість дистанціюватися від такого спілкування – це найкращий варіант. Гірше, коли такий керівник, бо тоді всі успіхи підлеглих викидаються як сміття на смітник. Помітила, що в таких колективах часто змінюються кадри, звільняються люди і така «хвора» атмосфера. Тобто, люди реально багато хворіють. І ще там травм багато, організм ніби спеціально сам зупиняється . Бо, на смітник не хоче, а як рухатися далі – не знає. От робить такі собі паузи.
Ще погано, коли таке роблять батьки. Це теж масово. З батьківським обезцінюванням все складно, там емоційні зв‘язки-залежності, але все-одно можливо.

Так, от до чого я веду. Якщо вас обезцінюють, значить ви є загрозою для самопочуття цієї людини, бо їй, насправді, погано. Вона нещаслива, у неї внутрішній страх власної неспроможності і невдалості. Вона так маскується.
Якщо вас чіпає чуже обезцінювання – значить у вас також є уразливі моменти. Треба проаналізувати всі свої емоціі, страхи. І чому це для вас важливо – думка іншої людини?
Шукайте опору в собі, якщо вам щось приносить радість – радійте, не давайте нікому цю радість зіпсувати. Шануйте і плекайте свої досягнення, свої почуття, свої погляди, свої цінності.
І фільтруйте своє оточення. Якщо немає можливості дистанціюватися – ігноруйте сказане ними.
І як казав сер Вінстон Черчилль —
Хай жодне слово, що летить на вашу адресу, не змінює вашої думки про себе.

Жіноча тривожність

Тепер про тривожність. Теж нашу дівчачо-жіночу тривожність. Не про оту ситуативну, що щось трапилося, злякалися і переживаємо. Ні, про базальну або постійну. Я не буду давати науковий глибинний аналіз цієї проблеми, всі мої публікації є у вільному доступі на Google Academy і дві дисертації також доступні. Колегам можуть бути цікавішими ті тексти.
Тут більш простими словами про складні речі. Базальна тривога – та, яка майже постійно присутня у жінок. «Ой, щось має статися! Ой, не може бути так добре! Ой, не смійся так голосно, бо будеш плакати! Ой, а раптом ….» Ряд безкінечний.

Цікавий момент в тому, що у чоловіків майже не буває високого рівня тривожності. Це не мої дослідження, я їх знайшла у колег-науковців. Але, я майже років 10 проводжу зі студентами тестові методики на тривожність, у всіх дівчат – середній, високий, у хлопців – низький, середній. Бувають одиничні випадки навпаки, але одиничні.
Проводила з вчителями – у жінок – середній, високий.
Значить, все-таки жінки, цікаво, Да?
Моя подруга приїхала колись з Америки і каже: «А ти знаєш, що це лише у слов’янських жінок така тривожність, у західних немає, там все спокійніше.»
Стало ще цікавіше.
Перечитавши масу літератури знаходжу дуже цікаве пояснення. Мені воно, як то кажуть, лягло. Бо, я його бачу скрізь.
Якщо взяти нашу історію, то фактично не було жодного покоління зі стабільним життям. Спокійним, стабільним. Про розквіт мова навіть не йде. У нас були війни, революції, розкуркулення, голодомори, війни, репресії, кризи, революції, війни. Візьміть хоча б останні сто років, можете взяти двісті, захопивши ще й кріпосне право. Як весь цей період почувала себе жінка? Котра народжувала дітей, відправляла чоловіка на війну, важко працювала, сама піднімала дітей, лікувала їх, шукала ім їжу, зігрівала, рятувала тощо. Я не думаю, що ім було знайоме поняття релаксу чи спокою. А ми з вами – доньки цих матерів, бабусь, прабабусь. Тривога за виживання передається на всіх генно-несвідомих рівнях. Інстинкт самозбереження, інстинкт продовження роду є значним, у жінок особливо. Ми виношуємо і народжуємо. Чому під час війн завжди більша народжуваність? Інстинкти відчувають загрозу і включається механізм самозбереження. Таким чином, людство вберігає себе від самознищення.
Трохи відволіклись. Але ж від цього нікуди не втечеш. Можливо тому, ми й досі так любимо курорти, де «все включено» і над нами всі посміюються, та й ми також? Бо, коли є їжа в достатку, наше несвідоме з інстинктами самозбереження заспокоюється: все добре, ми живемо. І наша жіноча тривожність затихає на таких відпочинках: виживемо, можна розслабитися.
Хоча, не завжди. Мені здається, лише наша слав‘янська жінка тягне на курот мішок ліків, а коли з дитиною, то два. Бо, те, що є медична страховка, що скрізь люди і все буде добре, на наших жінок не діє. Тривога, що щось станеться і ти сама маєш з цим впоратися залишається. Ну, і що приховувати, ми всі лікарі, особливо ті, у кого діти. Жоден європейський терапевт не зробить такі точні призначення як наша жінка, особливо мама. Бо, ми не довіряємо нікому. Ми тривожимось.

Пам‘ятаю, як моя подруга лише починала жити в Америці, її батьки по скайпу просили показати, що у неї в холодильнику. І коли вони бачили, що він пустий, там лише йогурт, у них була паніка. Переконання, що внизу цілодобовий супермаркет і що, зараз все можна купити, не спрацьовували. Холодильник має бути повний, тоді спокійно. Інакше, тривожимось.

Ми ще так і не навчилися відпускати своїх дітей спокійно гуляти без «одягни шапку, куди ти йдеш, з ким, ти в цьому замерзнеш, тобі в цьому буде жарко, це не їж, то не пий і т.д», бо тривога поколінь наших жінок ще й досі в нас сидить. І хтозна скільки буде сидіти.
Якщо все навколо добре, жінка придумає собі тривогу.

Пам‘ятаю, як ще я вчилася у школі і постійно лякали людей кінцем світу, армагедоном, таким страшним словом. У нас була сусідка, котра щоразу збирала всі свої кришталі в мішок (а там було що збирати) і заносила у підвал. Через три дні фальшивої тривоги, виймала. Так, разів п‘ять. І переживала страшенно. Я тільки тепер задумалася, ну, от якби реально Армагедон? От вижила б вона і що далі? Зруйнована планета: вилазить з підвалу вона і мішок з кришталем. Як ото з мультфільму: робот Воллі і тарган, і маса сміття) а у неї кришталь.

Але! Головне це розуміти і зміщувати акценти тривоги з наших близьких на саму тривогу. Розуміти, що так ми влаштовані, нічого поганого не трапиться, якщо ми не будемо туди спрямовувати всю нашу невротичну жіночу енергію. Врешті решт, якщо щось і має бути, то від того, що ми переживаємо, меншим воно не стане.

І тривога сама по собі не дівається. Вона нейтралізується діями, активністю. Щось треба робити, переключатися. Моя тривога виливається у в‘язання і гарні светри з аранами; можна малювати, писати, вишивати, прибирати, все що завгодно. Аби прибрати себе від об‘єкта нашої тривоги. Сьогоднішня тенденція до йоги і медитації – взагалі прекрасна річ. Одним словом, робимо все, щоб ми себе добре почували, бо самопочуття наступного покоління залежить від нас сьогодні.

#рік_досягнень #нотатки_психолога #творити_свій_простір #innalukyanets

Аполлонами народжуються, Венерами стають

Сьогодні хочеться поговорити про нашу дівчачу-жіночу невпевненість у собі. От чоловіки відразу народжуються Аполлонами, в основному. І так все життя вони й аполлонять: не старіючи, не набираючи вагу, не кажучи нісенітницю, не маючи целюліту тощо.
У дівчат все по-іншому. І не лише з зовнішністю. З тим, що я «не впораюся, не зможу, не потягну, не така сильна, не така досконала, не така розумна, не така вродлива, не така струнка». Таких «не» маса і у кожноі свої.
Якась частина дівчат включається у боротьбу з собою, результати зазвичай є. Часто ненадовго. Я проти боротьби. Я за прийняття себе і проходження крізь. Це стосується і всіх страхів, що виникають. Страх публічного виступу, страх близьких стосунків, страх нової посади, страх зміни звичної обстановки…

Мені близька Хакамада: треба вмерти заздалегідь. Уявити найгірший варіант, що у вас ніколи нічого не вийде, прожити день з уявною поразкою, зрозуміти, що сонце все-одно встає щоранку, життя продовжиться. І проживши це – спокійно або неспокійно проходити крізь свій страх.
А потім завести собі таку умовну скриньку і колекціонувати свої успіхи. І хвалити себе. Постійно. І коли зовсім не в ресурсі, і самооцінка знову впала, можна відкрити свою умовну скриньку перерахувати свої успіхи і відчути, що не все так погано.

Я колись страшенно боялася літати літаками. І зараз боюся, але літаю. Ну, от такий у мене дискомфорт замкнутого простору. І я довгий час уникала будь-яких подорожей літаками. Я вже знаю звідки цей страх, де він взявся, і все таке інше. Але, поки він мені сильно не заважав, я його ігнорувала. Але, потім народився син. І я подумала, що я не зможу показати йому цей світ, бо я боюся. І він буде боятися. Дитина – це неабияка мотивація. Особливо для мене. Я наважилася полетіти літаком вперше в Париж. Щоб подивитися як я з цим всім впораюся. Чоловік поряд. Мені здавалося, що в літаку я вмирала тричі. Я робила все, що радять психологи в такому випадку: глибоко дихала животом, переключала увагу, думала про приємне і не говорила собі, що це не страшно. Страшно. Я так і казала собі: страшно. Але не смертельно. Від панічних атак не вмирають. Через них проходять.
Пам‘ятаю, як мені мало вірилося, що я можу бути в аеропорту де Голля в Парижі. Все було як на автоматі.
І вже сидячи в одній із паризьких кав‘ярень з величезними панорамними вікнами, дивлячись на паризькі вулички і попиваючи каву з круасаном, я нарешті зрозуміла, що я це зробила!
Я собі тоді сказала: «Інна – ти супермодчинка! Ти це зробила!!!»
І кинула в свою умовну скриньку умовну кульку-успіх. Бо, я успішно пройшла крізь свій страх.
З тих пір, я колекціоную свої перемоги і переможки для себе.

Я схильна до ризиків і авантюр, але я маю розуміти для чого це мені. Я, наприклад, не пригну з парашутом з літака, бо не знаю навіщо. Але, я приклала всі зусилля, щоб захистити докторську дисертацію, хоча ризиків там завжди багато і парашут міг не розкритися. Це, до речі, ще одна кулька-успіх в моїй скриньці. Вони складні можуть бути лише для мене, саме тому – вони мої.

Взагалі, наша невпевненість влаштовує багатьох. Вона має «вторинну» вигоду, як кажуть у психологіі. Для самої людини – можливість не брати на себе відповідальність і приймати рішення, бо «боюся, хворію, не зможу, не дозволяють, батьки\чоловік\діти будуть проти тощо. Чоловіків не завжди влаштовують жінки, що раптом стають стрункішими, розумнішими, вродливішими, активнішими. Бо, тоді потрібно щось змінювати у собі, напружуватися, доростати, а не хочеться. На роботі рідко радіють професіоналу-конкуренту, бо тоді стає видно хто є хто, а змінюватися знову не хочеться або вже не можеться. Близьке оточення втрачає свій вплив і не має можливості маніпулювати і т.д. Одним словом, наша невпевненість більш вигідна всім і навіть деколи нам самим.
З іншого боку, невпевненість, сумніви – це нормально для росту вперед і змін у собі. Самовпевненість – це вже ні, з такими людьми складно і жити, і дружити, і працювати. Бо, позиціонування «Я – класна, а ви – так собі» підходить не всім. Особливо тим, хто «так собі», тобто решті.
До речі, психологи знають, що манія величі і комплекс меншовартості – це дві сторони однієї медалі. Тобто, в основі мегаломаніі лежить меншовартість. Такий собі особливий механізм прояву.
Одним словом, завжди класним є баланс. Найкраща комунікація з людьми впевненими у собі. Там позиціонування таке: «Я – класна і ви – класні!»
Чули останнє інтерв‘ю Алли Пугачовоі у якійсь передачі:
«Мне в Инстаграмме пишут, что «она старуха!» Да, я старая! И я знаю это. Я проживаю каждый день как счастье. Для меня уже важно утром проснуться и прожить день. И радоваться.»
Впевненість. Прийняття себе. Комфорт. Гармонія. Щастя.
Бо, впевненість – це прийняття себе.
Але ж вона не народилася з цим, вона до цього прийшла. Своїм шляхом.
Я раджу свій, зі свого особистого і професійного досвіду. Це Аполлонами народжуються, а Венерами стають. І кожна Венера має мати свою скриньку з своїми, тільки їй відомими успіхами.

#психологія_жінки #творити_свій_простір #innalukyanets

Море любить нас справжніх

На пляжі багато різних людей: різні національності, різні релігії, різні кольори шкіри. Наших жіночок видно відразу. Жіночок пострадянського простору: вони ніколи не плавають на повну. Вони бояться зіпсувати зачіску і чітко слідкують, щоб не попала вода на волосся. Середземноморська вода на лак «Прелесть» або «Нівея», то вже без різниці. Європейки пірнають, одягають дитячі ласти і ,навіть, маски. Мусульманки, до речі, в своїх щільних одежах теж пірнають. Біля своїх чоловіків і дітей, як ті специфічні русалки.
А ще ознака – якщо вся в золоті йде в море – точно наша або росіянка. Це вже діти тих тіточок. Вони то ніби й сучасні вже, але ще з тими стереотипами.

Є в готелі така стильняча молода жінка з сім‘єю, постійно з макіяжем і блондовим з рожевими кінчиками волоссям зачесаним назад. По типу ірокеза, але якось гарно так. Завжди однакова. Вона так йде на море і так йде з моря. З образу не виходить. Не розслабляється ні на мить.

Сьогодні до нас пляжі підбігає заплакана дівчина, вся в паніці, загубила обручку, дорогу з каменем (мабуть діамант)
і просить Влада в масці попірнати і пошукати. Ми з чоловіком дивимося на це по-філософськи, як в тому анекдоті: «Дякую, Боже, що взяв грошима!». А, Влад ще не зовсім філософ, а гарний добрий хлопчик, пішов шукати. Через деякий час до неї дійшло, що він же в окулярах взагалі-то, а тут пірнає без них ще й в масці. Не знаю, що він там бачив, але сам процес йому подобався. Вона бере маску в нього починає пірнати сама. Ми з чоловіком продумуємо всі версії її переляку і сходимося до думки, що приїхала відпочивати сама і тепер має сказати чоловікові, що втратила обручку. Помилилися. З Владом вони не впоралися, вона пішла за чоловіком. Пірнали з одною маскою втрьох: вона, Влад і чоловік. Треба сказати, що крім втраченої обручки на ній ще золоті сережки, цепочка з кулоном і ще один перстень на руці. Пара зовсім молода. Не витримав мій чоловік, пішов виясняти, де вона заходила в воду, де виходила, куди плавала. І тут вона каже: «Вот здесь я заходила и плыла, и оно ещё было, потому что я следила за ним!»
Уявляєте, Да?! Людина приїхала на Середземне море і замість того, щоб плюхнутися в його хвилі і насолодитися ним всім, вона чинно пливла і слідкувала за своїми прикрасами!!!
Але, я до чого веду. Не знайшли вони ту обручку. Вона сиділа теребила на пальці останній перстень, плакала, трималася за голову…

А я подумала: море – воно ж справжнє, його не обманеш, воно не любить фальшиві цінності. Морю потрібні справжні емоції. Вона не дала йому радість, воно викликало в неї сльози. Але справжні.
Мені здається, що треба про це пам‘ятати, коли йдеш до моря. Море любить нас справжніх.
Власне, як і життя…

#щоденні_нотатки_психолога #творити_свій_простір #innalukyanets

День

Сьогодні не пропустила жодного дива. Літній вихідний день, він особливий: розмірений, розморений, справжній. Почався з ранку на дачі. Виходжу на подвір‘я, ходжу босими ногами по траві, розглядаю вранішні квіти, що прокидаються після сну, потім роблю чай і сідаю за столиком пити. Зовсім поруч, навпроти, металева фігурна штука, по якій має витися клематіс. Клематіс пропав, штука стоїть. Майже щоранку на неї прилітає товста велика сойка. Я ніколи на знала, що сойки такі гарні, в тілі. Вона сідає на ту штуку, зовсім близько, я бачу всі кольори на її пір‘і, починає на ній розгойдуватися й дивитися на мене. Я її називаю «Соня», вона чомусь у мене асоціюється з тьотею Сонею, що на Привозі торгує. Бичками. Не знаю чому. Вона довго хилитається, а потім каже: «Добгий ґанок!» «Добрий, добрий» – кажу я їй, вона ще деякий час на мене дивиться і улітає, але так низько-низько. Вона ж товста, піднятися вище не може.

Через деякий час прилітає на вишню одут. Неймовірно красивий птах, я точно його пам‘ятаю, бо з Владом у дитинстві читали книжку про нього. Я мчу за телефоном, щоб сфоткати це диво, він лякається і невдоволено летить геть. Мені здається, він навіть подумав: «ці ненормальні люди, без телефону прожити не можуть!»

Потім, я довго слухала кота про те, якого вужа він бачив і як жаба вислизнула з його лап. Я не хотіла слухати, він довго ходив за мною і переконливо м‘явчав. Все тягнув на кладку до вужа, я не згодилася, він розсердився і пішов спати на моє ліжко.

По дорозі в магазин, біля пляжу, я зустріла білку з білченям в зубах. Вона летіла на всіх парах, зрозуміло, що не поздоровалася. Я не відразу зрозуміла, що то білченя, так вже методом аналізу. Потім повзла в Гугл і зрозуміла, що я таки ще той аналітик. Дійсно, білки тягають білченят в зубах, іншими словами, вони так переїжджають. Ну, воно й зрозуміло, там біля пляжу такий галалей, що дитинчат не вгледиш, біля нас спокійніше, тож вона до нас і побігла.

І вже зовсім ввечері, коли я фарбувала ворота, йшов Гєна з козами. Ніхто не знає скільки Гєні років, бувший моряк-підводник з півночі, одинак, оселився на пенсії в селі, завів з десяток кіз і щодня пасе згідно зі своїм і їхнім режимом. «Доброго дня» – сказала я йому, – «вечер, уже вечер, добрый вечер!» Це я у відпустці, мені, що ранок, що день, що вечір, байдуже коли зо наступає. А у Гєни кози, там режим. Він пройшов з козами наспівуючи пісеньку, потім зупинився з ними біля якогось мабуть смачного куща, називав їх по іменах, ламав кожній по гілочці, казав, щоб не сварилися, дасть кожній і, потім, знову мугикаючи пісеньку пішов додому. І десяток кіз побігли за ним.
«Який дивний світ» – подумала я. Щастя в таких простих речах, але ж як важко їх побачити.

Вечір. Пройшов ще один день. Такий справжній день. Дасть Бог завтра буде новий. І сойка Соня знову прилетить, погойдається на штуці для клематісу і скаже: «Добгий ганок!»
І він дійсно буде добрий!

Відтінки

Нещодавно з сином проводили день разом. До обіду вирішували наші різні побутові і не дуже справи, все зробили і з почуттям виконаного обов‘язку і внутрішньою легкістю запопонувала йому десь пообідати і з‘істи піцу. Він відразу погодився і ми почали обговорювати місце куди піти. Я, якщо чесно, точно знала куди ми підемо і його запитала «для годиться». І раптом він називає мені таку кафешку, я би сказала «точку», куди він хоче, щоб ми сходили. Це його улюблена «точка», бо вона в торговому центі, в самому малесенькому куточку, з трьома міні-столиками, де все «на бігу». І він по дорозі зі школи заходить туди, бере шматочок піци за 9 грн і ще любить і нам принести. Для нього це вже важливо, щоб не лише ми йому, але і він нам.

Але, коли я мала на увазі «десь поїсти піци», то передбачалося гарне кафе, відкрита площадка або тераса, де можна спокійно посидіти, помедитувати, подивитися на людей і помовчати. Це своєрідний такий ритуал. В силу своєї професіі, де багато спілкування протягом дня, я люблю просто спостерігати за людьми і мовчати. Хоч з півгодинки, в обід. Така моя особливість.

Я йому запропонувала ще раз свій варіант, він просить за свій. Хоча, коли йому не принципо, він легко погоджується. І я вже збиралася його переконувати або просто сказати: «ні, ми туди не підемо!», коли згадала нещодавно прочитаний текст про маму і дівчинку у кафе з морозивом. Дівчинка хотіла з базиліком, а мама їй купила арахісове, бо базилік «це щось незрозуміле». І ніби дівчинка і їсть морозиво, але ж відчуття вже не ті, бо відтінки у нашому житті відіграють важливу роль. І ще важливіше навчити своїх дітей відчувати ці життєві відтінки, грати ними, жонглювати і вбирати свою насолоду життя. Як різнобарв‘я. Я глибоко вдихнула-видихнула і кажу: «пішли».

…Ми сиділи за малесеньким столиком першого підземного поверху торгового центру, їли по два шматочки піци з куркою і ананасом за 9 грн, пили капучіно і гранатовий апгрейд, їли морозиво «блакитний ангел», я дивилася то на людей, що метушилися немов комахи у мурашнику, то на щасливі очі свого сина. Я вперше дізналася, що він любить гранатовий апгрейд і ще багато чого із життя 11-літніх хлопців. Багато незнайомих слів, я перепитувала значення кожного, останні комп‘ютерні ігрові тренди, «відеообзори» і новомодні блогери. Я подумала тоді, що мені давно не було так добре! Так просто, і так добре.

Врешті-решт, нам і самим потрібно пробувати нові відтінки, відкривати нові відчуття. Доя різнобарв‘я. А для цього нам треба чути один одного, і своїх дітей особливо. І те, що ми батьки, не завжди значить, що ми точно знаємо, що для них краще. Це значить, що нам просто +стільки-то років. І все.

Про тістечко

Сиділа минулого тижня у свого майстра в салоні краси, розглядала журнальчик. В одному – побачила красивенне тістечко, таке біле-біле, повітряне, легке і якесь надзвичайно рідне, ніби я його все життя їла. Насправді, ніколи. Називалося воно «Анна Павлова». Я поцмакала язиком, погортала сторінку туди-сюди, подивилася на нього з різних ракурсів, під різним кутом світла і пожалкувала, що в Черкасах такого ніколи не бачила і точно ніде не знайду.
Після салону, заїхала випити каву в кафе, де я буваю дуже часто і саме там п‘ю свою каву. Підходжу до вітрини з тістечками і……ви не повірите – серед усіх звичних їхніх тістечок, красується посередині, ніби чарівна наречена – Анна Павлова, з полуницями зверху! Все, як у журналі. Один в один. У мене аж подих перехопило. Кажу до дівчат-офіціанток: «У вас же ніколи їх не було?!» «Не було», – посміхаються, – сьогодні вперше. Почали робити.»
Сиджу за столиком, п‘ю еспресо макьято і ім «Анну Павлову». Знаю, що точно таке не пробувала, а відчуття, ніби знаю все: і смак, і крихкість, і повітряність і легкість тістечка. І стан внутрішній такий, знаєте, спокійний, гарний, ніби має статися диво, як в дитинстві… І раптом, перед очима випливає ціла картина.
Мені років 8-9, мама виходить після роботи з медколеджу і ми йдемо в таке ніби кафе «Струмочок». Зараз там кафе «Хрещатик». Тоді це була вулиця Урицького. Чомусь завжди було сонячно, затишно і щасливо.
Ми заходимо туди, а там цілий прилавок вкусняшок-тістечок. Картошки, трубочки, пеньочки, бісквіти з різними кремовими квіточками зверху і ще всього-всього…! Ми беремо всього по чуть-чуть, а мама бере завжди кілька таких «воздушок»: два великих безе посередині скріплених кремом!
І от поки ми дійдемо додому, до білого будинку навпроти тодішнього гастроному «Украіна», я з‘ідала одну таку «воздушку». Вона була така гарна, повітряна і біла, ніби пачка балерини і розкришувалася в руках точно так як … «Анна Павлова»…

Про щастя

Сьогодні про щастя…
Яке воно? Я думаю, щось таке легке, ледь вловиме, що прослизає крізь пальці… Його треба відчути, вхопити цю мить, зафіксувати, вловити лоскіт в грудях і легкість, щоб вже потім впізнавати його серед тисяч емоцій і відчуттів.
Я часто чую «Ти ж знаєш, бабло рєшаєт все». Ні, не знаю. Я знаю протилежне. Я знаю, що є хвороби, котрі не вилікують жодні гроші. Я бачила. Я знаю, що самі по собі гроші не дадуть справжнього кохання, справжніх друзів. Вони дають фальшиве оточення, фальшиві зв‘язки, фальшивих друзів, котрі лопнуть як мильна бульбашка як тільки у людини почнуться проблеми. Я бачила і бачу нещасних людей у великих маєтках і щасливих у звичайних квартирах. Значить, щастя у чомусь іншому. Людині, насправді, для життя так мало треба. «Сонце, свобода і маленька квіточка» – як казав Андерсон.
Я це все побачила, коли не стало батька. Сьогодні ж поминальні дні, згадується само собою. Вони з собою нічого не беруть на той світ. І ми не візьмемо. Єдиний, мобільний телефон, котрий дзвонив цілий ранок, я викинула у Вільшанку. Його не стало, а все залишилося. Запальнички, цигарки, недочитані книги, розгорнуті газети, недопиті ліки…
Я навчилася ловити щастя ще тоді , коли виявили пухлину і сказали, що довго він не проживе. Сім років, де кожен день, як останній. Тоді почалася нова філософія мого життя. Щастя в простому.
В досягненнях, над котрими ти працюєш роками, а потім, як ті спортсмени береш своє золото і ще довго не віриш, що ти це зробила і не зійшла з дистанції. А твоя родина радіє більше за тебе. В нових проектах, де ти можеш розкрити свої нові можливості і отримуєш нові, незвідані тобі емоціі.
В тому, що є мама. І коли тебе образили ти, як в дитинстві, ідеш до неї, скаржишся, вона сварить твоїх недругів і тобі стає легше. Просто так. Потім наливає чаю з цукерками і життя налагоджується.
І, навіть, в тому, що є могила батька, де він завжди усміхнений тебе чекає. Бо він все-таки був, хай недовго, але ж був. А батьки є не у всіх. Не знає, як тисне взуття той, у кого немає ніг.
І буває часом, що здається все руйнується і ти, як ота кішка, якій прищемили хвоста, втрачаєш баланс і не можеш гуляти по краю даху, як звикла. Здається, що ніч ніколи не скінчиться і хмари не розійдуться. Але, навіть, після самої темної ночі наступає ранок. І з першими променями сонця на твоє ліжко заскакує кіт, починає переминатися з лапи на лапу, муркотіти, а потім вмощується поряд з тобою і демонструє повну котячу насолоду життям. Слідом за ним, босими ногами тупотить син, вмощується на ліжко в обнімку з котом і досипають свої ранкові години до школи. Ти відчуваєш легкий лоскіт в грудях і розумієш, що щастя підходить. Потім, з‘являється запах кави. Чоловік, котрий встає завжди найраніше, виходить з чашкою кави на балкон, незалежно від погоди і пори року і ніби чорний ворон, по-хазяйськи обдивляється двір…
Щастя – воно в емоціях. Це єдине, що треба копити і збирати, вивчати їх різнокольорові грані. Емоціі – це те, що у вас ніхто ніколи не забере, але ви завжди їх заберете з собою.

Весна

Спочатку, не зрозумів, що ідемо на дачу. Довга була перерва. Помістила його в його котячу корзину для транспортування, він довго там нявкав і підвивав. Поки, я дозбирувалася, то губи недофарбувала, то ключі не взяла, то зарядку до телефону забула, він одним махом розламав свою клітку і сховався під ліжком. «У всіх коти як коти, а моєму потрібно корзину як для добермана, з міцним металом і замками» – подумала я і з нафарбованими губами, ключами і зарядками в кишенях полізла під ліжко. Потім, з ним під пахвою полізла доставати стару корзину. Прийшов чоловік. Розділилися: він – корзину з котом, я – ключі, зарядки, пакети. Цією групою заізджаємо за іншою. Бабуся, Владік, корзини, пакети. Кіт всю дорогу навчить, виє і свариться. Виліз з корзини і лазить по всіх у машині. Свариться на всіх. Нарешті, дача.
Кіт вискочив на вулицю. Затих. Понюхав повітря. Пішов під туї. Сів. Почав нюхати гілки.
– Інна, це ж весна! – примружено дивиться на мене.
– Ну Да! Я ж тобі про це й кажу.
– Жаби вже є?
– Жаб ще немає. Але у нас тепер є бобер. Митрофан. Підеш знайомитися.
Кіт діловито підняв хвоста і по-хазяйськи пройшовся по дворі. Хазяїн, одним словом.
В хаті бігав як мале грайливе кошеня, бо попросиналися мухи, жучки-солдатики і це було таке щастя ловити їх, перекидати з лапи на лапу, пробувати гризти зубами і просто по-мисливському затихати і очікувати, коли вони поворушаться, щоб напасти.
В кінці дня ретельно вмитися, вмоститися на ліжку калачиком, зітхнути і сказати: «Як же я чекав на весну!»
«Не ти один» – подумала я.