Аеропорт

 

            Вона сиділа в кімнаті аеропорту, де її перевіряли поліцейські та співробітники  митниці.  Літак давно відлетів, можливо її відправлять наступним рейсом. Так нічого й не знайшли, вона була втомлена і виснажена. Вкотре її перепитували: чи не було операцій на серці, чи не ставили їй штучні металеві протези? Ні, ніколи. Жодної ніякої операції. Хіба…

        Вона не змогла пройти крізь рами в аеропорту. Вони пищали, вказуючи, що є якийсь заборонений предмет. Її перевірили всю. Зробили рентген. У районі серця було втручання. Так показав рентген. Вона точно знає, що ні. Ніколи не було нічого. І операцій не було ніяких. Ніколи. Вона здригнулася і замислилася. Пам‘ять зі швидкістю світла віднесла її на кілька років назад. Вона задумалася, що й не літала нікуди з тих пір, це був перший її самостійний відпочинок, який поки що не відбувся. 

             Вона згадала його. Де і коли він з‘явився? Та нізвідки. Вірніше, все логічно ніби. Владних, впливових чоловіків в її оточенні було багато. Коли займаєшся чоловічим бізнесом, то все зрозуміло. І коли ти живеш в цьому світі, то вже й не помічаєш, що це якась особливість. Їй вже здавалося, що всі навколо такі самі.

             Він був іншим. Багатим і владним як і всі в її оточенні, його бізнес процвітав. Але він був іншим. Живим і справжнім. Людина-настрій. Вони могли вечеряти в найдорожчому ресторані, а потім пити каву з вуличних автоматів, гуляючи містом, бо йому так хотілося. Вони могли провести відпустку на Балі або вікенд в Парижі, а потім: «Ти знаєш, так скучив за дідом!» Сідали в машину і над вечір вже були в засніжених Карпатах у розкиданому серед гір селі. Дід Василь жив одинаком у хатині, де ще топили грубку дровами і спали на лежанці. Як йому подобалося там поратися! Вона, ніби зараз, бачила, як він заходить з морозу в хату у кожусі  з оберемком дров,  щасливий, веселий, енергійний: «Ех, надворі красота!!! Мороз!» Завзято брався розтоплювати піч, потім робити їй чай з карпатської ромашки і чебрецю, розкидавши по підлозі смерекові гілки: «Щоб пахло!» 

            Вони вмощувалися на лежанці і слухали розповіді діда Василя, задоволеного тим, що є тепер слухачі для його історій. Вона не переставала дивуватися тому, як в ньому вживається все це. Серйозність і статусність, простота і щирість. Він був таким справжнім і глибоким, що в ньому можна було потонути. І вона потонула. В чужому морі. І була цим щаслива. А потім була вагітність. І вона знову була щаслива. І він. Допоки не зробили генетичний аналіз. Дитина мала бути з синдромом Дауна. Вона ще не вірила і залишала шанс на помилку. А він зник. Їй здавалося, що це сон. Він так не міг, вона не знала, що робити далі і як так сталося. Він зник у своїх справах закордоном, не відповідав на дзвінки, повідомлення. 

             Вона поїхала до діда Василя. Сильна, самостійна, впевнена в собі сучасна жінка, з тремором в руках і готовою щохвилини втратити свідомість, якщо він не повернеться. Цього ніхто не бачив зовні, але їй було достатньо того, що вона  відчувала це всередині. Коли вона з‘явилася на порозі, дід лише окинув поглядом: 

           – Вагітна?

           – Так.

           – Синдром Дауна?

          Вона дивилася на нього широкими очима і мовчала, ще слово і вона буде ридати і вити прямо тут, у цій хатині посеред карпатського лісу.

Дід мовчки зробив їй чаю з ромашкою і чебрецем і якось так по-батьківськи погладив її по голові, ніби маленьку дитину. Вона відчула його безпорадність. 

        – Розумієш, він у нас прийомний. Своїх не було. Хто його батьки не знаємо. Ти вже четверта у нього. У всіх теж саме. Така його генетика. Вирішувати тобі.

       Вона пережила пекло від власних страждань, тривог, сумнівів, не розуміння куди рухатися і навіщо. А потім стався викидень. Мабуть, дитина, бачачи страждання мами, вирішила її не турбувати і тихо піти самій. Діти хочуть бути бажаними. Небажані – завжди йдуть з дому, навіть з утроби. По-тихому не вийшло, її оперували. Ото й була їїі єдина операція в житті. Чому сьогодні її не пропустили рами аеропорту вона не знала.

          – Вибачте за незручності, ви полетите рейсом за годину, – повідомила їй дівчина з милою посмішкою.

         Вона летіла на Балі. Той самий готель, де колись були з ним. Вона думала, що все давно забуто і життя її вирує новими фарбами. Тільки тепер, вона зрозуміла, що «все» ніде не ділося, драма там і є, всередині неї, тільки прикрита новими фарбами і ілюзіями щасливого життя. І готель її підсвідоме обрало не просто так, а для того, щоб «закрити гештальт». Колись вона вичитала в психології цей термін і тільки тепер зрозуміла його значення. 

         Вона гуляла готелем згадуючи кожен спільний рух і подих тоді, кілька років тому. Драма, як жива рана піднялася доверху і боліла всіма відтінками. Вона багато плакала. Дуже. Здавалося, її розумів лише океан. Потім, сльози десь ділися і прийшов спокій і прийняття. Розуміння того, що це в її житті таки дійсно було і воно скінчилося. А потім прийшла радість. Вона дихала на повні груди, куталася в хвилі і сміялася від їх лоскоту. Вона відчула, що стала легка, немов метелик і рухлива як вітер.

          Поїздка додому трохи напружувала. Вона подумки підготувалася до всіх випробувань знову. Всі речі вона поклала на стрічку і тепер повільно підходила до рами. Дівчина-співробітниця махнула головою, що можна проходити. Вона дуже неспішно рухалася, але рама мовчала. Вже пройшовши весь контроль, забравши зі стрічки речі, вона оглянулася. 

          «Ти вільна!» – висвітилося на табло з рейсами. Вона засміялася дзвінким сміхом і підмогнула пухкенькому поліцейському, котрий відразу зашарівся і відвів погляд. 

      «Нарешті! Життя продовжується», – подумала вона і рушила до літака. До свого щасливого дому.

Трохи про політику

 

Вчора була запрошена на ефір у Експо ТВ як депутат міської ради VII скликання (2014 – 2015 р.р.) і людина, котра і зараз живе політичним життям. Так мені пояснили своє запрошення ведучі і я ім дуже вдячна. Про що говорили? Про ситуацію, котра склалася сьогодні у міській раді, про незбирання сесій, про неприйняття бюджету, про постійні колапси у місті і порівняльний аналіз.
Як на мене, то нічого дивного я не бачу, навпаки, все послідовно і логічно. Коли я вперше попала в депкорпус, то була здивована наявністю молодих людей до 30ти і більше, котрі ніде не працювали, не мали ніякого професійного досвіду, уявлення про роботу в колективі та й про колектив взагалі, про управлінську діяльність, про взаємодію з людьми, про комунікацію тощо. Ну, і мені було дивно на що вони живуть і так гарно виглядають. У наступній каденції ці люди знову приходять в депкорпус, показують свої нульові декларації і починають управляти містом. І тепер на питання: чому в місті таке робиться? – Відповідь: А що могло бути інакше? По-моєму все логічно. Це те ж саме, коли людину з вулиці привести в операційну, дати скальпель і сказати, щоб вирізала апендицит. Максимум, вона зможе зорієнтуватися, де він знаходиться і розрізати, людина не виживе, а ми всі будемо дивитися і дивуватися: «Ой, як же ж так вийшло?» А що могло бути інакше?
Хлопці загралися в політику. Дорослість і зрілість передбачає вміння брати на себе відповідальність, приймати рішення, адекватно розуміти ті зобов‘язання, які ви на себе берете погоджуючись або борючись за ті чи інші посади. Це дорослість. Це зрілість. Її немає.
Чому під час нашої каденції збиралися сесії, а тепер ні, хоча і тоді був конфлікт між міським головою і секретарем міськради?
Міський голова не має так багато повноважень як здається. Більшість питань вирішує міська рада. Міська рада сьогодні складається із багатьох політичних сил, як і під час нашої каденції. Сесії збираються тоді, коли міська рада є керованою секретарем міськради. Це його робота об‘єднати весь депутатський корпус. У нього є цілий відділ, котрий працює з депутатами, вони всіх обдзвонюють, вони вивчають хто де знаходиться і вони точно знають зберуться депутати на сесію чи ні. Депутатська діяльність здійснюється на громадських засадах, це додаткове навантаження до їхньої основної роботи (якщо вона є), тому ці всі нюанси мають враховуватися секретарем міськради. Взагалі, це людина, котра має володіти великим рівнем дипломатії, комунікаціі, індивідуальним підходом як до кожного депутата, так і до кожної фракції окремо. Якщо секретар міськради не може зібрати депутатів на сесію, значиь він не керує депутатським корпусом, тобто не справляється зі своїми обов‘язками. Результативність роботи нульова, а то й мінусова.
Власне, такий алгоритм роботи і у всьому. Підготовка до зими, а ми живемо в такому кліматичному поясі, що зима щороку, передбачає те ж саме. Міський голова взаємодіє з керівниками відповідних управлінь, КП тощо, визначаються рішення, котрі мають прийнятися по підготовці до зими, це все передається секретарю міськради і далі його завдання переконати, навести аргументи депкорпусу, що ці рішення мають бути прийняті. Що вони самі оптимальні і ефективні. Депутати вносять корективи, приймають рішення і ми з вами живемо в місті з почищеними тротуарами, дорогами, цілими електропроводами. Ми ж свою роботу робимо. Ходимо на неї (зараз добираємося з труднощами), платимо податки, чесно прийшли на вибори, проголосували і вибрали владу.
Це їхня робота.
Логіки в розпуску міськради я не бачу. Перевибори зараз дадуть точно такий же результат. Я прихильник еволюційного шляху розвитку. Останні вибори в ОТГ показали, що виборець змінюється, рівень самосвідомості зростає. І це дуже добре.
Про що ще говорили? Про важливу роль маленьких партій. Вони зажди знають свою цінність. Коли заходить велика політсила в будь-яку раду, вона рідко має свою більшість. Коли заходять дві великі, то вони ніколи не об‘єднуються. Кожен хоче до абсолютної влади дістатися сам. І от тоді настає золотий час маленьких фракцій, бо за їхню прихильність, готові обіцяти будь-які преференції, посади тощо. Дві-три людини в якісь фракції стають на вагу золота, бо саме вони роблять більшість в коаліції. Ну, і коли дві великі політсили конфліктують, то в цей час третя, маленька, завжди керує. Це ми бачили і в кількох скликаннях Парламенту, і зараз спостерігаємо в місті.
Ще мені мало зрозуміло, яке задоволення бути багатим в бідній країні, або їздити на лексусах по дорогах, яких немає.
Мені також мало зрозуміло мислення про «ввірвати» зараз або «точечне мислення». Таке, ніби останній день живуть. У багатьох є діти або будуть, і ім тут ходити поміж цими «наливайками» і «ларьочками», коли можна зробити красиве комфортне місто.
Мене радує, що сьогодні є активна молодь, котра розробляє стратегію розвитку міста Черкаси, це говорить про те, що все-таки є позитивна динаміка.
І коли раніше обирали «нові обличчя», то зараз вже розуміють, що нові не завжди кращі. Вони просто нові. Серед нових – потрібно також обирати, бо вони як і старі – різні.
Ще багато про що говорили, то треба дивитися ефір. На питання чи планує Аграрна партія брати участь у виборах? – Вона не просто планує, вона буде брати участь у місцевих виборах. Зараз ми на етапі формування команди, мої основні критерії вже зрозумілі: професіоналізм, компетентність, відповідальність, дорослість і зрілість. В політику мають приходити люди, котрі досягли певних вершин у своїй професіі, мають знання, енергію, бажання перенести свій професійний досвід зі свого локального рівня на більші масштаби: міста, області, країни.

P.S. І, думаю, бюджет до кінця січня таки буде прийтий. Все-таки вірю в зрілість певної частини депутатів, та й не вигідно нікому його не прийняти.

Про накопичення

Ви задумувалися колись скільки речей ви накопичуєте протягом життя? Мабуть, це помітно лише тоді, коли починається робитися капітальний ремонт або переїзд у інше житло. Тоді перебираються всі речі, коробочки, листівочки, статуеточки, сувенірчики і всякі-всякі «фіндіклюшечки» ( для дуже строгих критиків-редакторів, я не знаю чи існує таке слово, хай буде моїм авторським креативом на моїй сторінці. – прим.авт.))
У якийсь період життя я почала тяжіти до вишуканого мінімалізму. Це коли, ніби нічого й немає особливого, а тобі комфортно, бо все для життя є. Це розуміння прийшло пізніше, ближче до сорока.
Спочатку, я також любила шафки, полички, тумбочки. Вони постійно чимось заповнювалися, мені здавалося, що все-все дуже потрібно, тому прибивалися нові полички, робилися додаткові шафки, бо ще ось цю вазочку або ось цей канделябрчик потрібно обов‘язково купити і з ним буде гарно. І сувенірчики, котрі привозяться звідкись, все потрібно і гарно. Потім з‘явився фен-шуй. Це був новий тренд у пострадянському просторі, з‘явилися цілі фірми по наданню феншуйських послуг і той факт – є у вас гроші чи ні або як складається особисте життя – почало залежати від того у якому місці у вас висить дзеркало. Таке ніби портал в інший вимір – або витягує у вас все або притягує. Ажіотаж з феншуєм тоді набув великого масштабу, мама мені подарувала аж 5 книжок, щоб я розвивалася. Після прочитаних 5 томів, я запам‘ятала лише 2 речі: 1. Простір в квартирі має бути таким, щоб скрізь могла протікати енергія; 2. Вода. Вода – це також енергія і в домі має бути чиста циркуляція цієї енергії.
Я якось це все уявила, мені підійшло. З водою простіше. Спочатку купляла маленькі фонтанчики, вони медитативно дзюркочуть і постійна циркуляція свіжої води. Але, потім відмовилася, вони постійно ламалися. А поламана річ для мене гірше, ніж її відсутність. Бо, от оцю поламану енергію в домі я теж відчуваю. З акваріумом теж не склалося. Попадалися рибки-суїцидніки, вирішила, не ризикувати.
Але, у мене з‘явилися абсолютно прозорі вази і якщо у них квіти, то вода має бути постійно чистою. Дихається легше тоді.
А от простір квартири, щоб протікала енергія – це завжди складніше було. Позбутися коробок на шафах, під ліжками, в куточках і «однієї лижі на балконі»… Ну, якось так.
Коли переїхали в нову квартиру і вона була не зовсім готова, взяли з собою лише необхідне. Решту – по коробках і на дачу. І забули. Через рік находжу коробки і розумію, що ми без них прекрасно жили і так і плануємо.
Сьогодні зранку кладу цукровницю на поличку, а вона не поміщається?! Бо, виявляється, я вже купила ще чашечку, і ще, і ще… а до цього був простір там, я тепер скрізь бережу і залишаю простір.
А тепер уявіть, що ваше помешкання – це ви! А все, що ви накопичуєте – це емоціі (радість, піднесення, образи, злість, ненависть, страхи), психічні стани (стреси, депресії, фрустраціі), почуття, спогади, ілюзії, мрії тощо.
Всьому цьому має бути місце в вашому домі, але кожному своє і по розміру, і по-об‘єму, а щось таки потрібно викинути взагалі.
Бо, щоб помістилася нова чашка на полиці – якоїсь треба позбутися. Щоб не прибивати тисячу і одну полицю і тримати все в собі як цінний скарб. Легкість і енергія мають циркулювати, а щоб з‘явилося щось нове – для нього потрібне місце.

Двері

 

– Мамо, ти все ускладнюєш у житті, а я спрощую, – каже мені син сьогодні. – А знаєш, як я про це здогадався ?
– Як???
– По тому, як ти відчиняла двері (у торговому центрі, де двері відкриваються і вперед і назад). Ти відчиняла двері НА себе, а я ВІД себе!!! І ти завжди так робиш. Тож, я зробив висновок, що ти все ускладнюєш.
No comments…))
1. Я дійсно так відчиняю двері;
2. Я дійсно все ускладнюю;
3. Я дійсно постійно переконую себе, що цей світ не проти мене, а для мене)) але, по тому, як я відчиняю двері – над собою ще працювати і працювати))
P.S. Сьогодні два інсайти: таки дорослий син і Світ!)

#син_психолога #творити_свій_простір #innalukyanets

Зона комфорту в чашці кави

Сьогодні зранку п‘ю каву, перед цим розмішую ложечкою цукор.
– Ти знову розлила каву на блюдце і ти завжди його розливаєш, – сміється чоловік, – я спеціально зробив півчашки кави сьогодні, а ти все одно розлила. Як ти так умудряєшся?
Я ніби вперше це побачила. Потім згадала, що я дійсно його завжди розливаю, коли розмішую цукор. Потім, в кафе підмощую під чашку серветки, щоб було гарно, одним словом, все ускладнюю)
Задумалася, подивилася на чоловіка, на свої квітки на балконі, на небо і відповіла по-філософськи:
– Тому що я не терплю ніяких обмежень, навіть у чашці.
P.S. Врешті-решт, це правда. Я завжди розширюю свою зону комфорту.
Блюдце ж теж моє, я не заходжу на чужу територію і нікому не заважаю. То чому ж, по максимуму, не використовувати свою?)

#одні_інсайти #творити_свій_простір #innalukyanets

 

Венерина Мухоловка

Купили сину Венерину Мухоловку. Навіть, не так було… десь з рік тому він почав просити йому Венерину Мухоловку. Думала, жартує. Тобто, теоретично я знала, що є така рослина, десь там… далеко. Він періодично нагадує і просить. Я кажу: «Влад, це не кімнатна рослина, вона десь росте, Бог знає де, може в тропіках і їсть мух! Її не можна звідкись привезти і тримати вдома!» На що моя дитина сказала: «Можна, це вазон, я бачив в ютубі. Він живий, йому треба ловити мух. Я не хочу бути в кімнаті сам, кіт дуже незалежний: прийшов-пішов, а в мене буде жити жива Венерина Мухоловка!!!»
Я десять раз відмахнувся від його ідеї, думала щось наплутав. У вересні у нього був день народження, думаю заради розваги загуглю «Венерину Мухоловку». Коротше кажучи, дитина мала рацію. Я загуглила, замовила і купила. Вартує таке щастя біля трьохсот гривень. Прислали по Новій Пошті, як забирала, розкрила, то кілька людей підходили і запитували скільки коштує і де замовляла? Таким чином, я зрозуміла, що Венерина Мухоловка в тренді, так би мовити.
Спочатку з нею було весело гратися. Лоскотали її ротики-пащі олівцем і спостерігали як вони смішно закриваються, потім тиждень не відкривалися. Через тиждень помітили, що рослина ні на що не реагує, ні на олівець, ні на інші предмети. Я стресанула і сіла читати в гуглі «інструкцію» по догляду. Ну, як роблять всі жінки: спочатку ми зламаємо, а потім читаємо як треба було робити правильно. Читаю, читаю і розумію, що з живим котом нашим їй-Богу легше, ніж з Мухоловкою.
Значить, гратися з нею не можна нашими олівцями чи ще чимось, бо коли вона закриває свої роти-пащі, то вона витрачає багато енергії, у неї стрес і вона може загинути від виснаження.
Їй потрібні прямі сонячні промені 4 години в день і не більше!!! Інакше, вона стресує і гине, без них – теж саме. При цьому, сонячні промені не повинні нагрівати її коріння в горшку, бо вона знову стресує і гине, тому горшок має бути світлого кольору, щоб відбивати сонячні промені.
Мухи їй треба ловити, без них вона стресує, але вони мають бути живі, лоскотати її лапками і не частіше одного разу на десять днів, бо вона на одну мушку витрачає багато енергії. Після того, як вона вже відкриється і будуть залишки мухи, їх треба прибрати акуратно, щоб не занести їй бактерій, і вона, не дай Бог не стресанула і не загинула.
Ближче до зими вона впадає в сплячку, її не можна тривожити, не годувати її нічим, бо у неї немає енергії на ці процеси.
І от вся сім‘я рахує години, бігаємо по черзі закривати ролети, бо вже більше чотирьох годин сонце, пробуємо чи теплий горшок; гуляючи лісом стали помічати мух, ловити і везти їх своїй Мухоловці, дивитися за її настроєм, кольором і гостротою зубців…
Коротше кажучи, за жовтень ця Мухоловка так вимотала мене своїми примхами, що я все чекаю, коли вона вже засне і ми всі відпочинемо.
А хто не хоче заводити домашніх тварин, бо це накладно, повірте є рослини, після яких хочеться завести собаку, або морську свинку, або єнота-полоскуна, як варіант. Кіт – це просто щастя! Просте котяче щастя!)

Замітки про роботу з африканськими студентами. Частина 1.

Вони інші. Так мені говорили перед тим, як я починала з ними працювати. Вони просто інші. Вчора провела черговий psychology class з нашими африканськими студентами. Я думала, проблеми можуть виникнути лише з психологічною термінологією на англійській мові: трактування, розуміння. Це само собою. Дійшли до психіки і свідомості. Зупиняємося на трьох рівнях психіки по Фрейду. Мені здавалося Фрейда знають або чули всі) А тут запитання: «А хто такий Фрейд і що він зробив?». Це значить, що европейські вчені не зовсім входили в коло їх вивчення. Пояснюю і пояснюю три рівня психіки. Добре, що метафоричні прийоми моя так би мовити «сильна сторона»). Наводжу приклад будинку: підвал – несвідоме, куди психіка ховає наші неприємні спогади, тривоги, травми тощо; перший поверх – підсвідоме, зв‘язуючий ланцюг між несвідомим і свідомим; дах, чердак – свідоме, ми все звідти бачимо, контролюємо, розуміємо. Ви зрозуміли мене? – Yes, unconsciousness is inactive, but inside us. (Несвідоме неактивне, але всередині нас). Ну, можна і так сказати, але час від часу воно вилазить з підвалу. Всі шестеро ствердно кивають темношкірими головами. It’s ok.
Розповідаю далі грецький міф про Психею і Амура. Завжди розповідаю цей міф нашим студентам, слухають затамувавши подих. Африканські студенти також. Проблема одна: вони не знають грецькоі міфології. Прийшлося спрощувати: Амура замінили на Ерос (добре, що у Бога два імені, а Ерос точно зрозуміліший)), Психея (психіка, псюхе, душа) – теж розібралися, Афродіта – просто мати Ероса. Мінотаврів на монстрів, про циклопів вони чули, підземне царство Аїда замінили на царство мертвих і царство живих. А далі, вони нічим не відрізнялися від наших українських студентів. Вони слухали казку-міф як діти, сівши в рядочок, затамувавши подих, підказуючи один одному незрозумілі слова і все чекаючи, чим же закінчиться легенда про Бога Ероса і звичайну смертну дівчину Психею.
Завершуючи міф я кажу: «Для древніх греків, ця історія кохання є прикладом того, як справжня любов робить людей і їх душі безсмертними!»
Вони сидять деякий час мовчки, думають, і тут питання:
– It’s in your Christianity?
– Ні, Дереку, це скрізь, де є люди з душею, незалежно від релігії.
– Oh! It’s ok!))

P.S. Вони завжди питають як у мене справи і бажають гарного дня. Але, для себе зробила висновок, що треба почитати про африканську культуру, міфологію і релігію.

#психологія_англійською #чну #творити_свій_простір #innalukyanets

Замітки про роботу з африканськими студентами. Частина 2

Домашнім завданням було зробити презентації про чотирьох відомих психологів і їх напрями в психологічній науці. Сьогодні я слухала про Зігмунда Фрейда, Віктора Франкла, Абрахама Маслоу і Антоніно Менегетті. Ім було важко: нові імена, нові слова, нові терміни. Найлегше засвоїлась піраміда Маслоу, найважче – уявлення про сучасну онтопсихологію Менегетті. Найдовше обговорювали логотерапію Франкла. Застопорилися на серйозних словах Holocaust survivor, вони не чули про голокост. Підняла цілий пласт історичних подій для пояснення: Друга світова війна, знищення євреїв, концентраційні табори. Переходимо до Віктора Франкла, єврея, котрий перебував у концтаборі, вижив, після цього написав книгу, котра стала бестселером, книгу, котру must have to read кожному незалежно від професіі: «Людина в пошуках сенсу». Найскладніше, на думку автора, знайти у житті сенс і треба мужність, щоб його шукати. Дуже серйозні речі, мені хочеться, щоб вони зрозуміли. Переходимо до прикладного аспекту: «Розкажіть мені у чому ваш сенс життя, для чого ви живете?» – запитую. Запитую про їх вік.
Лемін: «Мені 26, мій сенс життя в тому, щоб допомагати людям. Я хочу повернутися додому, в свою країну і бути корисним.»
Муххамед: «Мені також 26, я хочу бути успішним!»
– Успішним? Це як?
– Успішним – це мати можливість допомагати людям в своїй країні.
Круто, як на мене. Вперше чую таке визначення успішності, у наших студентів інше.
Наймолодший Дерек свій сенс життя бачить поки що в закінченні ВУЗу, а потім буде думати над наступним його сенсом. І тут Дерек повертається до мене і запитує:
– А вам скільки років?
Ламін робить великі круглі очі, махає руками:
– Ти що! Жінок не можна запитувати скільки ім років!!!)
Дерек наймолодший, він важко жартує. Він також робить великі круглі очі і каже:
– Вона ж психолог, її можна запитувати. Вона минулого разу сама сказала, що можна говорити про все. То скільки вам років?
Кажу:
– Ламін, мене дійсно можна запитувати) no problem, я скажу. Мені 42. І мій сенс життя…
– Oh! Цього не може бути! – Черга Муххамеда робити великі круглі очі. – Ми думали вам 22!!!
Оу, хлопці, після такого компліменту мій сенс життя вже не має значення)))

 

#складні_речі_простими_словами #психологія_англійською #африканські_студенти #творити_свій_простір #innalukyanets

Хліб зі смородиновим варенням

Колись давно-давно, я вчилася на ін.язі. Вступила туди з районного центру, була в одній із найсильніших груп. Нами, кількома сільськими дітьми, розбавили випускників найсильніших міських шкіл, що були в групі. Вчитися було важко. Дуже. Жили в гуртожитку. 90ті роки. Ніхто нікому не потрібен. Викладачі дуже вимогливі, часом жорсткі. Не було мобільних з камерами, не було ксероксів, не вистачало підручників. Ми переписували величезні кіпи завдань під копірку один в одного, вручну, допізна. Потім приходили в гуртожиток, встигли – поїли, не встигли – ні і робити домашні завдання. Колоквіуми вчили ночами. З каструльками кави, носили їх з блоку в блок)
Ніхто ніколи не запитував: як ми, як нам. Батьки далеко, один із найдальніших районів області Христинівка, туди дизелем їхати 6 год. Так і їздили, в п‘ятницю туди, в неділю зранку – назад.
І ось був у нас предмет «психологія». І приходить якось викладачка на лекцію, а потік тоді був великий, близько ста осіб. І вона запитує: «Як ви себе почуваєте? Що ви їсте зранку? Особливо ті, що в гуртожитку? Ви встигаєте поїсти? Ви висипаєтеся?»
Я думала мені почулося) Ніхто ніколи таке не запитував.
Пройшло двадцять з хвостиком років, а я й досі пам‘ятаю оцей один фрагмент турботи про нас. Просто людський фактор.
Тоді вона дала нам пораду: «Навіть, якщо не встигаєте поснідати добре, обов‘язково випийте чорного чаю з цукром і намастіть собі хліб смородиновим варенням. Завжди тримайте смородинове варення. Якщо ви хоч так поїсте, то вам вистачить сили на пари!»
Я вже вдруге завідую кафедрою, де вона працює. Вона знає цю мою історію, я вже розповідала її колективу не раз.
І я й досі час від часу намащую собі хліб смородиновим варенням, правда частіше з кавою, і (це вже плацебо ефект) точно знаю, що у мене вистачить сил на весь день!

Синдром білки в колесі або Закон Парето

Вже досить давно існує такий собі принцип або закон Парето, також відомий як правило 80/20, яке стверджує, що для багатьох явищ 80 відсотків наслідків спричинені 20 відсотками причин. Ця ідея знайшла застосування у багатьох галузях. Наприклад, 20 % злочинців скоюють 80 % злочинів, 20 % відсотків водіїв створюють 80 % аварій, 20 % покупців дають 80 % прибутків тощо.
Це правило розповсюджується і на ефективність результату праці. Іншими словами, 20% прикладених зусиль дають 80% ефективності. І навпаки. Тобто правило: чим більше трудишся, тим більше будеш мати не працює. Результат будуть давати лише 20% затрачених зусиль, решта – мають нульову продуктивність або навіть «мінус». От такий існує дисбаланс. Тобто, звичний управлінський підхід керівників пострадянської системи: «ви маєте сидіти на робочому місці і щось робити» показує неефективність такого підходу. Важливо не «щось» робити, а як робити. 20% затрачених зусиль мають бути продуманими для того, що була максимальна ефективність.
Покоління нових лідерів давно живуть і жили за такими принципами. Всім відома фраза Стіва Джобса: «Потрібно працювати не 24 години на добу, а головою», якраз відображає принцип Парето.
Про це свідчить і один із законів термодинаміки. Взагалі Всесвіт прагне до хаосу, до ентропії. Ми намагаємося ввести все в систему, зазвичай замкнуту. Чим більше зусиль ми прикладаємо, тим більша ентропія. Тому що, коли ми робимо багато рухів, виділяється більше теплової енергії, відповідно рух молекул посилюється і хаос стає ще більшим. Недарма філософські притчі говорять, що спішити треба в рідкісних випадках, а коди щось трапляється вам незрозуміле або всього багато одночасно, то треба заспокоїтися, сісти і затихнути. Для того, щоб хаос, пил сам собою осів і тоді побачити, що можна зробити для цієї ситуації кількома рухами. 20% зусиль.
Знаєте, в нашій психологічній практиці, часто зустрічаються люди, які багато працюють, а якихось видимих результатів немає. Просиш зобразити себе схематично, а там білка в колесі. Вона ж трудяжка. Вона постійно біжить, затрачає не 80%, а всі 100% своїх зусиль, а ефективність нульова, або мінусова. Бо, колесо стоїть на місці. Згадується анекдот на цю тему: «Жінка чоловікові скаржиться:
– Я цілий день кручусь як дура в колесі!
Чоловік поправляє: «Білка!»
А вона відповідає:
– Ні, дура! Бо в білки хоч шуба є!»
З пісні слів не викинеш або правда як вона є. Простими словами про серйозні речі.
Тому, коли людина хвалиться, що вона працює до пізньої ночі щодня або й на вихідних і все на ній – до реальної результативності праці – це ніякого відношення не має. Це говорить про її комплекси меншовартості і єдину можливість заявити всім про свою значимість. Або гординя: «якщо не я, то хто?!»
Не варто бути скрізь і всюди і робити все, варто подумати про мінімум рухів в 20% і отримати максимум ефективності від своєї праці.