Про дитячу травму і страх

Пост серйозний. Глибиннопсихологічний. Про смерть, похорони і дітей.

Приходить на консультування жінка. Доросла. Панічні атаки, боїться дома бути одна, не може створити сім‘ю, страх сепарації від батьків. Сепарація – складний механізм і тут комплекс з багатьма першопричинами. Поки, розглядаємо одну. Розмовляємо. Як це часто буває тест такий: дитинство було нормальне, нічого такого не відбувалося, не знаю чому мені зараз так погано. В основному, всі так кажуть. Сильно її не «трогаю», перевіряю чи впорається з серйозною інформацією. Вчимося розслаблятися, намацуємо приємні для неї речі, робимо на них акцент. За кілька консультацій вона розслабилася, звикла до мене, починаємо «покопувати».

– Намалюйте мені ваш страх, – кажу.

Вона приносить п‘ять. Малюнків. Я ж казала, що там має бути комплекс. На одному: труна, хрести, могили.

Текст: «Коли я була маленькою, мене взяли на похорон діда, він лежав у труні фіолетовий, я дуже злякалася. Всі дорослі були зайняті, на мене ніхто не звертав уваги. Я була нікому не потрібна.»

Ключове слово «нікому не потрібна» так і залишилося, зафіксувалося в психіці.

А я відчуваю, що це ще не все, що пазл не складається. Задаю додаткові питання. Виявляється: мама з татом жили погано, сварилися. Мама, як це часто буває, маніпулятор. Діти мали бути завжди на її боці, якщо – за батька, вона погрожувала вигнати їх з дому або відправити до батькових батьків, до діда. До діда, котрий їх не любив, і асоціювався в дитячій, незрілій психіці з небезпекою, з тим, хто може причинити зло. Саме той дід і помер, і дівчинка залишилася з ним сама, дорослі були зайняті справами. Саме тоді з‘явивмя перший панічний страх.

Тепер їй 30+, здавалося б, все пройшло і забулося. Успішна, гарна молода жінка, а психіка регресує в дитячу травму при любій ситуації, де вона має залишитися сама.

Що знову хочеться сказати батькам? Пам‘ятайте, що у дітей дитяча психіка. Вона не готова до дорослих речей. І якось вчіться справляти з дорослими проблемами самостійно, не перекладайте ваші емоціі і переживання на дитячі плечі. У них ще вистачить всього свого в житті.

Спідничка в горошок

Сидимо з подругою в поліклініці. Вона з донькою, я з сином. Разом до одного лікаря, в черзі. «Допроходжуємо» медичний огляд до школи. Вона каже:

– Вчора Елька одягла в школу блузку з янголятками, то викликали до директора. Бо, одягнена не по формі. Сьогодні – біла блузка, спідничка чорна в білий горошок – знову зауваження: це не діловий стиль!

Дивлюся на Ельку, мені ніби й діловий. Як для дванадцяти років.

– А хто у вас директор школи?

Називають. Людина літнього віку, в прямому сенсі цього слова. Років двадцять вже на пенсії.

– Хочете, я вам її фото покажу!

– Та не треба, я й так знаю.

Вона шукає в гуглі, показує. Одне фото, інше.  Залакована зачіска, хімія на голові, вигляд, погляд, все говорить про внутрішню і зовнішню дисципліну, порядок, «закалку» минулої епохи.

– Ну, я не знаю, що вам сказати. Ну, хочете, сфотографуйте мене: професорка університету в джинсах і кедах. Я теж з роботи)

Елька сміється, фотографує.

– Думаєте, допоможе?

– Думаю, ні.

Сидимо в черзі, зажурилися.

Заходять тато і донька, теж підліток. Одягнена у діловому стилі. Темно-синя спідничка і приглушеного блакитного кольору сорочечка. Мені нагадало відразу, що мене в такому у піонери приймали. У колишньому кінотеатрі «Салют».

– Оце дівчинка гарно одягнена, в діловому стилі, – каже подруга.

– Да, – зітхає Елька.

– Гарно, – кажу я, – але нудно. А спідничка в горошок – не нудно.